Сліди вартістю в мільярди
У вітчизняний прокат вийшло дві казки
Це стрічка Джо Райта «Пен: Подорож до Небувалії», призначена для дітей і «Марсіанин», якого зняв відомий кінофантаст Рідлі Скотт, фільм, покликаний розважити дорослих, яким у щоденному житті не вистачає пригод і адреналіну…
Втім, історію Пітера Пена, який із британського сиротинцю часів Другої світової війни потрапив у чарівну країну Небувалію, залюбки подивляться і дорослі. Принаймні, мій сусід по кріслу, який прийшов на дитячу казку з дружиною та з донькою років шести, протягом усього фільму підбадьорював десятилітнього Пена (Леві Міллер) своїми настановами: «Давай, пацан, скачи, не бійся! Це по-нашому, по-чоловічому... Молодець пацан, головне перебороти себе!». А пацану Пітеру Пену треба перебороти у собі страх. Бо страх і любов (серце Пена наповнене любов’ю до втраченої мами) несумісні. Викрадений разом із іншими хлопцями піратами, він потрапляє, що називається, на «рудники». Там би, скинутий у прірву злим ватажком бандитів Чорною Бородою (Хью Джекман), Пен і загинув би, якби несподівано для себе не виявив здатність літати (при тому герой примушує згадати не Карлсона, а іншого популярного літературного персонажа – Гаррі Поттера).
Та прості хлопчики не літають навіть у казках. То ж Пен виявився сином феї, на якого була покладена місія врятувати чарівний світ фей від піратів. На те вона й казка, аби розважаючи нас небилицями, вчити мужності у боротьбі зі злом. Зважаючи на те, як на фантастичну історію Пітера Пена реагують навіть дорослі мужні чоловіки, фільм свою місію виконує. Цікаво при тому, що автори картини, створюючи яскравий світ Небувалії, де каравели літають прямо по небу, протиставляють його не просто сірості, похмурості Лондона, який бомблять літаки Люфтваффе. Критика світу дорослих тут торкається не лише політичних інститутів, які призводять до воєн, а й навіть Церкви – черниці, що мають виховувати у любові та турботі дітей-сиріт, не просто їх обкрадають та об’їдають, а й продають піратам.
Релігійний мотив, нехай не так нав’язливо, з’являється і у «Марсіанинові». Фільм розповідає про астронавта, якого команда, помилково вважаючи загиблим під час шаленої бурі, залишила на Червоній планеті. Біолог Марк Вотні (Метт Деймон), опинившись у вкрай екстремальній ситуації – черговий космічний корабель мав прилетіти лише через чотири роки, – аби добути вогонь, знімає тонку стружку з хреста із розп’яттям, при тому панібратські спілкуючись зі Спасителем. Таким чином автори фантастичного трилера про те, як людина завдяки свої мужності і знанням сама виживає на Марсі, випробовують не лише міцність нашої віри, а й її якість: чи будемо ми моралізувати з приводу того, що святиню використовують не за її прямим призначенням? До всього ж, тут підкреслюється, що саме людина є царем і богом, що вона сама здатна дати собі ради навіть там, де у часи віри уповали на молитву…
Фільм, який не претендує на глибину, принаймні, дає, як мінімум, один важливий урок: аби не лише вижити в екстремальних умовах, а й просто не змарнувати своє життя, його треба структурувати, визначивши пріоритети і навівши навколо себе (і у собі) порядок, лад і поставивши чітку мету. Власне, Марк і викликає симпатію глядача завдяки своїй безстрашності, винахідливості і здатності до аналізу ситуації. Між тим, «Марісіанин» не дає відповіді на головне запитання: а що головні герої роблять на далекій планеті за сотні тисяч мільйонів кілометрів від Землі? Чому шалені зусилля і витрати робляться спочатку NASA, а згодом і китайським космічним агентством, аби врятувати одного астронавта (привіт від «Врятувати рядового Раяна»), тоді як уряди найбагатших країн світу заради своєї національної мети легко жертвують цілими народами? Чим виправдане таке космічне марнотратство, коли сотні мільйонів людей на планеті не мають що їсти і що пити? Мені хотілося б почути переконливу відповідь на ці запитання. Їх давно, коли у нашому радіоефірі звучала пісні про те, як «на Марсі будуть яблуні цвісти», а ще пояснить мені нерозумному, для чого амбітні вчені та можновладці, не вирішивши земних проблем, так хочуть залишити свої сліди на «пыльных тропинках далеких планет»?
Author
Вадим ДишкантРубрика
Культура