Смерть у Венеції

На нинішній прем’єрі глядачів було небагато, оскільки одержимий ідеєю пошуку нових форм режисер відвів їм місце лише в самому центрі партеру. Решта простору партеру, весь бельетаж та балкон порожні. Щоправда, сиротливо напівпорожня глядацька зала виглядає лише в першій дії вистави «Гольдоні. Венеція». Після антракту її окупують актори, які, почавши грати на сцені, поступово переходять у партер і на балкон. А публіці Жолдак відводить місце на сцені. Глядачеві, який розмістився в районі лаштунків, спочатку пропонують ніби великі і середні плани, а потім, коли дія поступово «сповзе» в зал, режисер продемонструє свою майстерність у побудові загальних планів та створенні динамічних мізансцен.

Жолдаку тісно не тільки в просторі сцени-коробки, а й у межах театрального мистецтва як такого, яким воно склалося до кінця минулого століття. Тому він з мічурінською вірою в чудодійну силу селекції намагається схрестити театр та кіно. Не даремно із вистави у виставу у нього переходить такий собі персонаж з камерою, який невтомно фіксує на плівку бездоганно вибудувані статичні мізансцени (кожен відзнятий кадр супроводжується гучним, характерним клацанням), які монтуються в розказану мовою химерних картинок історію. Історію, вигадану не драматургом, а режисером разом з болгарською художницею Тітою Дімовою. Наївно розраховувати, що Жолдак буде покірно ілюструвати кимсь вигаданий, нехай навіть геніальний у своїй інтризі, сюжет.

Звичайно ж, нинішня вистава має до Гольдоні, яким він увійшов до світової історії театру, таке ж відношення, як попередні роботи режисера до «Гамлета» Шекспіра або «Месяца в деревне» Тургенєва. Оголосивши сюжетний, або, як він його ще називає, лінійний театр тужливо нудним, Жолдак втягує глядача в стихію метафор, що розгулялися, а то й навіть, як влучно зазначив один критик, «збожеволіли». «Гольдоні. Венеція» — асоціації, які виникли у Жолдака на тему майбутнього міста на воді, що стає тут символом усієї цивілізації (співавтором «сценарію за мотивами комедії Карло Гольдоні» «Слуга двох панів», як названо літературну першооснову вистави, є Валерій Мамонтов). Гіпотеза про те, що Венеція незабаром має піти під воду, пробудила в режисері апокаліпсичний настрій, і він вирішив влаштувати на сцені потоп. Не в тому плані, що залив її водою, хоча вода тут і справді капає звідкись із колосників в акваріуми та інші розставлені на сцені ємкості. Настрій потопу створює нестихаючий шум проливного дощу, який час від часу супроводжується розкотистим громом. І ось поки там, десь за вікном, немилосердно ллє, герої займаються своїми справами: позують перед фотоапаратом, дивляться телевізор, злягаються, знімають у студії телепередачу, нарешті, читають вголос Гольдоні… Втім, Жолдак дедалі рідше відтворює на сцені якісь виразні у своїй однозначності побутові дії. Більшість його мізансцен поза залежністю від своєї практичної доцільності, повинні, по-перше, радувати нас своєю красою, естетичною цілісністю та завершеністю, по-друге, викликати асоціації на задані теми — в даному випадку на теми всесвітнього потопу. Серед людей, які тут розмовляють цифрами (символ доведеної до абсурду технократії), раптом з’являються величезні риби, акваріуми, що стоять на авансцені, стрімко наповнюються водою, в яку вливають червону фарбу — під час потопу кров теж стане згубною для нас рідиною, яка, змішавшись із водою, покриє земну твердь.

Із епізодів, зрепетируваних у напруженій праці, вийшло дві вистави. «Гольдоні. Венеція» йтиме увечері, вдень же кілька десятків глядачів, що сидять на сцені, зможуть подивитися сорокахвилинну виставу «Чотири з половиною». Вона також про потоп, який, щоправда, з чиєїсь невидимої волі раптом припиняється, шум дощу зміняє спів уцілілих на невидимому ковчегу птахів. Режисер не ризикнув відібрати у глядача (та й у себе) останню надію.

Чого в останній роботі Жолдака більше — надії чи похмурих прогнозів, харківський глядач зможе оцінити в червні. Зігравши один раз прем’єру, театр через кілька днів поїхав у чергове закордонне турне: спочатку до Австрії з «Одним днем Івана Денисовича», а потім до Німеччини з «Місяцем кохання». Фантазії на теми потопу також уже знайшли своє місце в фестивальних афішах — вистави запрошені до Румунії та до Петербурга на Балтійський дім, є реальні перспективи поїздки до Японії.