Смислове мистецтво

Володимир Микита — художник, чиї роботи відомі як в Україні, так і за кордоном. На його рахунку звання народного та заслуженого художника України, він є лауреатом премії ім. О. Духновича та лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка. Проте, незважаючи на високі звання та нагороди, Володимир Микита залишається передусім людиною, яка творить для народу і в народу черпає сили для власної творчості. Смислове мистецтво Володимира Микити (саме так художник характеризує свою творчу манеру) стало органічним проявом закарпатської художньої школи, а він став одним із найяскравіших її представників.

Попри свою нелюбов до публічності, Володимир Микита з приємністю поспілкувався із «Днем», а наприкінці розмови запросив редакцію та всіх читачів газети до свого музею. Його він створив своїми силами, адже «держава виявилася неспроможною зберегти мистецьку спадщину багатьох класиків».

— Володимире Васильовичу, в одному зі своїх інтерв’ю ви назвали себе «прихильником смислового мистецтва». Що ви мали на увазі?

— Смислове мистецтво — те, яке несе у собі глибокий смисл. Я бачу життя свого народу, осмислюю його і творю на основі пережитого та відчутого. Це особливо важливо у ХХІ столітті, коли планета занедбана, ми спостерігаємо постійні катаклізми. У такій ситуації людству потрібно замислитися, тому своє слово мусять сказати письменники, художники і навіть композитори.

— Чи притаманний пошук смислів сучасним українським художникам, зокрема представникам українського постмодерну?

— Загалом, можливо, й притаманний. Але кожна людина обирає шлях, ближчий до свого серця, до свого характеру. Реалістичне мистецтво сьогодні непопулярне, а кожна молода людина старається бути популярною, перебувати у руслі модних світових течій. Утім, на мою думку, завжди потрібно жити такими критеріями, які ведуть тебе до твоїх цілей. Адже спосіб життя визначає напрямок творчості.

— У вашому мистецтві яскраво відчувається спорідненість із народом, заглиблення у його життя та проблеми. Розкажіть, будь ласка, про народне начало у вашій творчості.

— Мої батьки були землеробами. І відходити від своїх коренів я не хочу. Але стосовно народницького начала є ще один момент. Так склалося, що ми пережили багато державних формацій, історичних періодів. Але я люблю свій народ за те, що, незважаючи на тяжкі моменти в історії, він все ж зберіг народний дух, культуру. Я присвячую своє мистецтво народові.

Я лише тоді повірю, що хтось є патріотом України, якщо він скаже, що любить свою малу батьківщину. Тому що патріотизм народжується там, де є любов до братика, сестрички, тата, мами, родини, вулиці. Якщо ти привчений любити все навколо, ти не можеш не любити свою державу.

— А що стало причиною того, що у народному мистецтві відчуваються нотки модернізму?

— Течія часу. Адже час змінює стиль. Модерний стиль я визнаю, відповідно часом сам творю у дусі модерну. Життя й історія не стоять на місці. Тому всі ці зміни течій і напрямків закономірні.

— Відомо, що ви не є прихильником публічності. У чому ви вбачаєте місію художника — у самоствердженні через мистецтво чи все-таки у тому, щоБ донести щось до людей? Що намагаєтеся передати своїми роботами?

— Ціль людського життя — працювати і залишати за собою порядний слід, Я критично ставлюся до своїх робіт. Хай мені співають дифірамби, але це не привід зазнаватися. Я просто чесно роблю свою роботу тією мірою, на яку здатен. Найголовніше — це віддавати картині, над якою працюєш, всю енергію, згорати на полотні. Мені пропонують брати участь у багатьох виставках, зокрема й закордонних. Я відмовляюся від цього, тому що на поїздки та організацію виставок потрібно багато часу. А за цей час я ще щось намалюю. Я сам створив власний музей, щоб залишити слід і пам’ять для народу. Тому що держава виявилася не спроможна зберегти мистецьку спадщину багатьох наших класиків — їхні роботи розкупили, а народ залишився без своїх цінностей. Я вирішив без сторонньої допомоги створити музей. Намагаюся якнайменше продавати свої роботи, щоб зберегти їх для нащадків.

— Вас називають представником закарпатської школи мистецтва. Скажіть, будь ласка, чи є серед тих, хто зараховує себе до цього напрямку у мистецтві, талановита молодь? Чи готуєте ви своїх послідовників?

— Закарпатську школу, куди входять молоді художники і навіть студенти, визнають однією з провідних в Україні. Я не можу не радіти, що у цьому середовищі є дуже багато талановитих людей. Але якби я займався навчанням інших, то мало б творив і не виконав би свого завдання. Я ніколи не видавав себе за професора чи вчителя. Навіть коли викладав, то говорив, що я вчити не буду, а буду вчитися разом з усіма.

— У вас надзвичайно багата творча спадщина — і тематично, і жанрово. А що вам писати найбільше до душі?

— Коли пишеш натюрморт, відчуваєш радість, коли портрет — більшу відповідальність та напругу. Я з любов’ю ставлюся до всіх жанрів свого мистецтва...