«Сьогодні ми маємо конфлікт двох типів свідомості»
Віктор ГИРИЧ, художній керівник Театру юного глядача на Липках:
— Наше прагнення до свободи начебто реалізувалося на початку 1990-х, коли Україна проголосила себе незалежною державою. Але ця подія не принесла нам тої свободи, до якої ми прагнули! Перш за все, ми хотіли вільно пересуватися у світовому просторі, а не лише їздити без віз у північно-східному напрямку. І ця необхідність викликана не лише економічними факторами, вона ще й культурологічна — ми хочемо пізнавати світ, долучитися до культурних надбань людства, знайомитися з людьми інших національностей. Одним словом, ми хочемо вільно пізнавати світ, частиною якого ми є, але наша північна сусідка Росія цього не зрозуміла — це наше бажання волі не співпадає з бажанням Путіна нас контролювати. Незважаючи на всю непорочність цього нашого бажання вільно пересуватися світом, у наших сусідів росіян — та й у частини наших співвітчизників — склалося враження, що ми їх зрадили. Що, в принципі, можна зрозуміти, враховуючи багаторічну пропаганду, яку вели в СРСР проти Заходу на всіх рівнях. Боролися не лише суспільно-політичні, економічні системи. В конфлікт було втягнуто навіть Церкву, яка мала б бути єдиною, тому багатовікове протистояння католицизму і православ’я отримало новий поштовх через агресивну політику Кремля. Тож цей конфлікт Сходу і Заходу незримо відкладався у свідомості і в житті кожного з нас.
У нових історичних умовах наше прагнення до свободи увійшло в конфлікт з тим кримінальним соціалізмом, який і досі панує на теренах більшості пострадянських країн. Тому відбувся один Майдан, потім другий, що і не дивно — у французів революція тривала понад сто років, доки вони отримали свободу і демократію! Так що ми ще молоді у цьому відношенні. Але французам було легше, у них не було такого розколу у свідомості громадян, який є у нас — одні радіють перспективі євроінтеграції, інші сприймають це як зраду національним інтересам. Останні стали жертвами багаторічної ідеологічної пропаганди, яка формувала образ Заходу, Америки як найпершого ворога. І цей образ настільки глибоко проник у свідомість, що люди навіть не хочуть задуматися над тим, хто кому, власне, загрожує. Виникає й інше запитання: для чого потрібні ми Європі? Російська пропаганда лякає наших громадян тим, що ми потрібні їй лише як дешева робоча сила, що Захід нас сприймає як сировинний додаток...
А ще розповідають, що Америка підкорила собі Європу, тоді як в реальності Росія давно підкорила собі Україну. Європа вільно існує, ніхто не намагається володіти її ресурсами, впливати на її культуру. Ніхто у західному світі не створює одне одному загроз, які тепер має Україна і світ від Росії. Немає жодної причини думати про те, що Захід забере у нас усі ресурси, тоді як Росія уже відібрала у нас територію, анексувавши Крим, а нині роблячи військові диверсії на сході і півдні нашої країни. То хто несе нам загрозу? Ми хочемо стати частиною європейської спільноти, аби, попри всі культурні та економічні причини, застерегти себе від загрози РФ.
Більше того, у самій Росії є люди (нехай їх відсоток поки що не такий великий), які теж хотіли б бути частиною світової культури, які не хочуть жити в культурній ізоляції, не хочуть перебувати в стані антагонізму із Заходом. На жаль, поки що більшість росіян, що сповідують ідеї «Русского мира», тримається за ідею, що вони є якимись особливими. Більшість українців щодо цього має іншу думку, що і призводить до конфлікту, який, на жаль, нині може перерости у громадянську війну... Сьогодні ми маємо конфлікт двох типів свідомості, тому протистояння таке непримириме.
Та я впевнений, що врешті-решт усі протистояння Заходу і Сходу, католицизму й православ’я, християнства й ісламізму зникнуть. Коли ми досягнемо суспільної гармонії, якої прагнемо, і виникнуть Сполучені Штати Світу. І тоді ні в кого не буде територіальних претензій, людство буде існувати в просторі загальної світової культури, виникне загальна світова душа, про яку говорив Костя Трєплєв у чеховській «Чайці»...
