«Сьогодні публіка потребує нетривіального подання матеріалу»

Про мистецтво хорового співу, роботу в команді і нові творчі проекти Муніципальної опери «Дневі» розповіла Анжела Масленникова. Минулого тижня в  пам’ять жертв Голодомору в Києві  прозвучав рідко виконуваний Реквієм Альфреда Шнітке. Цю програму підготували артисти Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. До речі, 24 листопада композиторові А. Шнітке минуло б 80 років, і ця дата також стала причиною вибору хормейстером Анжелою Масленниковою виконання настільки складного та могутнього за емоційною дією твору. Солісти Тамара Ходакова, Тетяна Масан, Олеся Біласюк (сопрано), Ольга Слепньова (мецо-сопрано) та Сергій Шаповал (тенор) у єдності з хором та оркестром буквально обрушили на слухачів  лавину звуку, зачарувавши тривожною динамікою наростання від примарного піано до дуже могутнього непроникного фортісімо.

Реквієм Шнітке, умовно кажучи, найбільш вокальний із творів жанру «заупокійної меси», тому цілком логічно, що за диригентський пульт стала Анжела Масленникова, головний хормейстер театру — людина креативна, смілива, ініціативна та харизматична. Порівняно невеликий хор Муніципальної опери (47 співаків) під її твердою рукою перетворився на творчу команду, здатну, окрім основної роботи у виставах, створювати цікаві концертні програми, які стають популярними і все частіше виносяться за стіни дитячої опери. До речі, Національна філармонія гостинно надає свою сцену цьому колективові: тут уже аплодували «Хоровим арабескам», а 1 грудня прозвучить легендарна  «Карміна Бурану» Карла Орффа   і не залишить байдужих у залі.

Хор Муніципальної опери часто виступає з оркестрами на різних сценах. Таким чином, накопичується музичний матеріал — різножанровий, різностильовий, який більше не використовується, адже роботу було проведено чималу, твори — цікаві, рідкісні. Ось так із поваги до чужого, та й своєї праці, народилася ідея «Хорових арабесок»...

— Ідею театралізованої хорової програми я озвучила режисерові Оксані Тараненко (це було три роки назад, зараз вона працює головним режисером Одеської опери), — згадує А. МАСЛЕННИКОВА. —  Ми оголосили в колективі конкурс на кращу назву програми, сподіваючись, що це може бути цілий цикл. І назва «арабески»,  як «орнамент», здалися нам відповідними, оскільки дозволяють змішення стилів, жанрів, епох... До першої  програми ввійшли хорові мініатюри і сцени з тих, що не йдуть у нашому театрі опер, а також прозвучав твір одного з акторів нашого хору (Юрія Власенка). Формат склався сам собою  і дозволив продемонструвати потенціал хору. Ми відчули силу його дії на слухача: перша частина — а капельна, друга була під оркестр. А оскільки хор у нас все ж таки театральний, а театр дитячий, то нашим акторам притаманна велика рухливість на сцені. До речі, я сама починала артисткою хору, коли ним керував його засновник Михайло Михайлович Кречко, і мені здається, що багато що залежить від настрою керівника колективу. А оскільки в дитинстві  займалася гімнастикою, то сама багато що можу показати своїм підопічним. Мені головне отримати завдання від режисера або балетмейстера, а далі я вже сама доберу мову з врахуванням можливостей, зі складного зроблю просте. Важливо не давити, адже всі  вокалісти різні, і тут потрібен індивідуальний підхід.

— В одній із гастрольних поїздок у пресі про ваш колектив навіть писали, що «на сцені виступив чи то  танцюючий хор, чи то співаючий балет»...

— Цю особливість я й прохала режисера враховувати при підготовці програм. Плюс певне ненав’язливе видовище в деталях оформлення (художник Людмила Нагорна відповідно до загальної ідеї вигадала колажне розв’язання для «задника» сцени) і навіть костюмів (у нас завжди під рукою капелюхи, шалі, парасольки, дрібні музичні інструменти — кастаньєти, маракаси, бубни, дзвіночки). Оксана Тараненко зрежисувала перехід від одного твору до іншого, знайшовши звуковий супровід для зміни тем, настроїв, місць дії — це різні звуки природи, вуличний галас. Для роботи з пластикою ми запросили молодого хореографа Олексія Буська, який делікатно, щоб не заважати співу  навчив наших акторів рухатися в різних стилях — чи то була українська «Коляда», чи колумбійська  «Пренда ла вела»...

Ідеї народжуються в процесі роботи в неймовірній кількості. Для мене важливо, щоб було видовище, але не заяложене і не повторювало вже зробленого кимось. Хотілося, щоб програма стала певним хоровим «фрешем». Сьогодні публіка потребує нетривіальної подачі матеріалу. Проте,  це і не має бути претензія на шоу: академічне хорове мистецтво, подане через постановочний театральний процес.

— Розкажіть, як склалася ваша співпраця з філармонією?

— На одному нашому концерті побував художній керівник Національної філармонії  Володимир Лукашов, а після програми із захватом вигукнув: «Це обов’язково потрібно показати на нашій сцені». Ми з радістю погодилися попрацювати в Колонній залі ім. Лисенка, яка має чудову акустику і це дало можливість розширити круг слухачів серед киян і гостей міста. До речі, ми співали практично на кожному сценічному майданчику столиці, через що й набули здатності швидко адаптуватися до будь-яких умов.

— Раз уже ми заговорили про професіоналізм: де, як і під чиїм керівництвом  ви формувалася як хормейстер?

— Київську консерваторію за класом хорового диригування я закінчила у Михайла Кречка, а аспірантуру — у Льва Венедиктова. А перед цим були музична школа  та училище ім. Глієра. Мої батьки (батько — військовий льотчик, мама — бухгалтер) дуже хотіли, щоб діти, всі четверо, стали музиками. Я здійснила їхню мрію. У себе в хорі я твердо дотримуюся традицій, закладених Михайлом Михайловичем, пам’ятаючи, як трепетно Кречко працював із колективом. Як не банально це прозвучить, але головною його заповіддю було: «Головне, щоб людина була доброю, а співати ми навчимо»! Розспівуються всі (за наявності слуху та голосу), але важливо домогтися, щоб хор був єдиним організмом, звучав як єдине ціле. Актори хору мають набути головної риси — відповідальності кожного за ціле.

— Останніми роками Муніципальну оперу  сильно лихоманило, на чиновницькому рівні навіть ставилася під сумнів доцільність   існування цього театру... Але попри це, такій активній постановочній роботі,  кількості прем’єр позаздрить будь-який театральний колектив.

— Так, ми пережили важкі часи, але пережили їх завдяки тому, що багато працювали, попри все, випускали щось нове: видовищно-просвітницькі програми «Про балет із посмішкою», «Оперна абетка», до роковин Чорнобиля підготували й виконали Реквієм Габрієля Форе, а тепер до роковин Голодомору Реквієм Альфреда Шнітке. Концертні програми, спільна з оркестром та «Київ Модерн балетом» постановка «Бачення Рози» Олександра Родіна, його ж «Пори року»... Робота допомогла впоратися з труднощами.

— Постійний пошук, новий досвід, рідко виконувані твори — такий сьогодні творчий актив Муніципальної опери.  Розкрийте таємницю, чим порадує театр своїх шанувальників найближчим часом?

— 29 листопада відбудеться прем’єра симфонічно-театрального дійства «Повертайся живим». Це  спільний художній проект нашого театру з дуетом «Тельнюк: Сестри», створеного  на вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Станіслава Тельнюка, Оксани Забужко на музику Лесі Тельнюк. В основі сюжету «Повертайся живим» історія життя Героя нашого часу — історія хлопця, який пройшов шлях подій Революції Гідності. Наш хор  продовжить співпрацю з Національною філармонією, де 1 грудня виконаємо «Карміну Бурану» К. Орффа. А  до театру запросимо публіку на  освітній цикл «Хорової абетки». Я вважаю, що ми не маємо права зупинятися на досягнутому, і  на нас лежить серйозна частина відповідальності за підростаюче покоління глядачів, за той культурний багаж, який вони понесуть з собою з дитинства в доросле життя.