Старомодний однолюб
Актор Національного театру російської драми імені Лесі Українки народний артист України Анатолій Решетников для мене однозначно асоціюється з художниками-класиками, академіками в кращому розумінні цього слова. Але його «полотна» живуть на іншому, надреальному рівні — у пам’яті глядачів. Створені актором образи Тібальта в «Ромео і Джульєтті» В. Шекспіра, Астрова в «Дяді Вані» і Соріна в «П’яти пудах любові...» за «Чайкою» А. Чехова, Кареніна в «Живому трупі» Л. Толстого, Командора в «Камінному господарі» Лесі Українки увійшли до історії українського театру. А роль Нещасливцева у виставі «Ліс» О. Островського передав йому сам Михайло Романов.
Решетников зіграв за 50 років безліч ролей — соціальних героїв і героїв-коханців, комічних, сатиричних і гротескових персонажів, безкорисливих мрійників і підступних зрадників. Його акторський «пензель» здатний відтворити найскладніші емоційні стани, а барви його палітри, як у кожного істинного таланту, не потьмяніли з роками. Він — «академік» і в побуті: виходячи з гримувальної кімнати в коридор, обов’язково надягає піджак (!).
— Анатолію Георгійовичу, чи були серед зіграних вами ролей такі, в яких ви почувалися найкомфортніше через певні особливості саме своєї психофізики? — звернулися ми напередодні ювілею до актора.
— Найбільше любив і люблю ролі, за якими відчувається складна людська доля. Найкраща роль — та, якою можна щось сказати зі сцени, щось змінити в глядачах, до чогось його закликати. Грати ж ролі доводилося різні, бо театр — не тільки творчість, а й служба.
— А з чого починається для вас створення образу: ви «приміряєте» героя до себе, чи шукаєте його риси в інших людях?
— Все залежить від того, що дає драматургія. Коли матеріалу достатньо, то прагнеш якнайповніше відтворити характер героя, написаний автором. Та, звичайно, трапляється, що доводиться «придумувати» героя за драматурга. Насамперед важливо збагнути, чого герой прагне і як він цього досягає. Та хоч як було, а кожна роль це — інколи мученицьке — народження нової людини. Адже щоразу треба створити такий характер, аби глядачі тобі вірили.
— У цьому розумінні, мабуть, найкраще випробовування — мала сцена. У рідному театрі — це вистава «Повернення до Сорренто», у театрі «Актор» — «Чеське фото». Чи не було вам складно перейти до нового способу спілкування з глядачем?
— Я мав досвід кіно й телебачення, де актор грає трохи інакше, ніж у театрі. «Крупний план» притаманний і малій сцені. Ще К. Станіславський говорив про велике, мале і середнє коло спілкування. Тож на великій сцені я повинен ніби «перекидати» свої почуття через рампу і трохи форсувати силу голосу й почуття, а на малій сцені мають бути лише щирість і правда.
— В останні роки ви захоплюєте глядачів майстерністю, граючи зі справжнім молодечим азартом та завзяттям у комедіях...
— У «Школі скандалу» Р.Б. Шерідана мій Раулі думає насамперед не про себе, а про своїх друзів. І зрозумівши, що коїться в душі сера Пітера Тізла, починає жартувати й пустувати, аби відволікти його від хвилювань. Це витівки старого «морського вовка». Раулі — з тих, хто завжди готовий прийти на допомогу. В комедії за повістю Ф. Достоєвського «Крокодил» ми з молодим режисером Олександром Ануровим придумали для мого героя «військову біографію». Це відчувається в його ході, виправці, жестах. Мова в мого Крокодильника карбована, уривчаста — своєрідне стакато. Образ доповнюють німецькі фрази. Заради того, аби стати полковником, як і заради грошей, мій герой готовий на все.
— Та, мабуть, найбільший успіх супроводжує вас у виставі «Повернення до Сорренто» за п’єсою Альдо Нікколаї. Роль Ліберо Бокки дала привід художньому керівникові театру Михайлові Рєзниковичу назвати вас «майстром найскладнішого жанру» — трагікомедії. Мене вразило те, що виставу надзвичайно тепло приймають не тільки глядачі старшого віку — ровесники її героїв, а й молодь. Певно, й вона відчуває дефіцит теплоти, милосердя?
— Насамперед дефіцит духовності. Ми попереджаємо, застерігаємо: ви теж постарієте, тож не женіть, не відмахуйтесь від своїх близьких. Мій герой — однолюб. Втративши дружину, він готовий сповна віддавати свою любов дітям, а ті не відповідають взаємністю. В цій виставі є все — і гумор, і трагічність. Відчуваю, що кожного разу після цієї вистави втрачаю якісь кілограми. Прийшовши додому, не можу відразу заснути. Відчуття таке, що граєш уперше і востаннє.
— Здається, в житті ви теж — однолюб? Адже в Російській драмі — вже понад півстоліття?
— У мене — все в однині: один театр, одна дружина, один син, одне місто, одна країна.
