«Ступка був геніальним актором»: спогади колег

Михайло ЗАХАРЕВИЧ, генеральний директор Національного театру ім. І. Франка:

 -  Богдан  Ступка, з яким я мав щастя спілкуватися протягом багатьох років, був багатогранною людиною. Він був геніальним актором! Своїм мистецтвом гідно представляв Україну у світі. До  Богдана Сильвестровича завжди тяглися люди, з ним хотіли спілкуватися. Ступка  володів якоюсь особливою магією, яка налаштовувала співбесідників на хвилю доброти. У пам’яті він залишився як дуже світла людина. Хоча театральне середовище схильне до закулісних інтриг, але Богдан Сильвестрович завжди стояв осторонь цього. Він відверто казав те, що думає, і до нього прислухалися.  Ступка  мав великий вплив на людей, умів, як кажуть, володіти масами. І не лише зі сцени, а й у житті…

 Наші робочі стосунки з Богданом Сильвестровичем  були різними. Бувало, що погляди на якісь речі в театрі були протилежними, але при цьому Ступка не воював з моїми переконаннями.  І це свідчить про його людську велич, великодушність. Він міг собі дозволити воювати зі мною на всіх рівнях, враховуючи владні (бо мав доступ до перших осіб держави, сам був міністром). Богдан Сильвестрович був мудрим, знав, як вплинути і на можновладців, і як переконати колег – умів налаштувати людину на вирішення проблеми, а не на її загострення. Ця життєва мудрість допомагала йому і у створені тих численних сценічних та кінообразів, якими він прославився сам і прославив Україну.

Слідкуючи за його яскравим творчим життям протягом більш ніж двадцяти років, я бачив, що його партнерам було непросто – його людська харизма, акторська майстерність притягувала до себе увагу всіх глядачів. Але при цьому ніхто з акторів на нього не ображався, навпаки, вони хотіли зі Ступкою грати, бо для них це було прекрасною школою.  Що у ньому ще приваблювало, так це його людська простота, відсутність щонайменших проявів зіркової хвороби – хто-хто, а Богдан Ступка за його слави міг би собі дозволити запишатися. Між тим, він був доступним для спілкування навіть з незнайомими людьми, не кажучи вже про друзів. Ще мене захоплювала в ньому та велика увага і ніжність, з якими він  ставився до рідних – незважаючи на велику зайнятість, завжди знаходив час для сім’ї, обожнював онуків.

«БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ БУВ ЛЮДИНОЮ, ЗІТКАНОЮ ІЗ ПРОТИРІЧ»

Станіслав МОЙСЕЄВ, художній керівник Національного театру ім. І. Франка:

- Усі прекрасні епітети, на які заслуговує Богдан Ступка, уже давно сказані. Тому важко сказати про нього щось абсолютно нове. Між тим, про Богдана Сильвестровича хочеться говорити, бо він є дуже значущою, масштабною особистістю. При тому, як це зазвичай трапляється у випадках людської неординарності, Ступка  був людиною, зітканою із протиріч. І це додавало його особистості ще більшу харизму і привабливість. Бо люди з сильною домінантою чи то позитивних, чи то негативних якостей нас менше приваблюють. Коли ж ми бачимо внутрішній конфлікт, драму, постійний пошук, то нам така людина стає цікавою. У Богдана Сильвестровича був дуже багатий внутрішній світ, але свої душевні конфлікти, притаманні йому протиріччя він ретельно приховував. Однак саме оця парадоксальність і робила його як особистість дуже цікавим і в житті, і, звичайно, на сцені та в кіно. Його внутрішній світ містив те, що було відсутнє у інших акторів. Ступці  не треба було демонструвати акторську техніку, не треба було намагатися здивувати глядача, сподобатися йому, оскільки зачаровували саме багатство і певна драма його внутрішнього світу.

Про Б.С. Ступку (нині акторів такого масштабу у нас немає, і невідомо, коли з’являться)  будуть ще дуже довго говорити, писати, бо він так і залишається таємницею. При усій успішності його кар’єри, при усьому зовнішньому благополуччі його життя, на мій погляд,  не було легким і таким глянцевим, як це інколи представляють. Богдан Сильвестрович умів справити враження абсолютно благополучної людини, у якої немає жодних проблем! Але вже навіть те, що на посаді художнього керівника Театру ім. І.Франка він дуже багато часу проводив у робочому кабінеті… Ступка свій драматизм, який приховував у житті, сповна розкривав на сцені. Тому створені ним образи такі глибокі, неординарні і цікаві.  

На що у його парадоксальній натурі я би ще звернув увагу, то це на ставлення до влади. Він був патріотом України, щиро любив цю землю, її народ, але, з другого боку, приділяв надто велике значення державним владоможцям, від яких, як йому здавалося, треба захищати керований ним театр. Звичайно, наша влада не дуже опікується проблемами культури, але при усій її байдужості до мистецтва ніхто руки на Національний театр не підійме. Богдан Сильвестрович щодо цього був типовим представником свого покоління шістдесятників,  які, з одного боку, намагалися протистояти усьому потворному, що було в радянській владі, в радянському менталітеті, а з другого, несли у собі якісь невикорінені риси, цією владою виховані. Все це в моїх очах робило його дуже схожим на ібсенівського Пер Гюнта, про що я подумав під час нашої останньої зустрічі уже в лікарні. Шкода, що ми з ним так і не поставили «Пер Гюнта», хоча не раз говорили про це. Ступка міг зіграти ще багато великих ролей, але, на превеликий жаль, доля розпорядилася інакше…

Вадим ДИШКАНТ