Сумні пісні про головне

Досягнення української сучасної сцени на фестивалі «Новий європейський театр», що проходить у Москві вже десять років, раніше представляв Андрій Жолдак. Декілька років тому він привозив до російської столиці свої харківські вистави («Один день Івана Денисовича» та «Гамлет»), а минулого року в афіші NETу опинилася поставлена ним на сцені Театру Націй «Федра». І хоча вистава до українського театру жодного стосунку не мала, однак навпроти імені режисера слово «Україна» все ж стояло...

Новий театральний витвір нашого театрального бунтаря на теми «Кармен», який щойно вийшов теж на сцені Театру Націй, з причин, слід вважати, меркантильно-комерційних до нинішньої фестивальної програми не потрапив. Хоча вистава й була зіграна в переддень відкриття фестивалю (читайте про нього в одному з номерів «Дня»). Тож приємна для слуху будь-якого українського патріота назва «нашої знедоленої Батьківщини» на форумі театральних експериментаторів цього разу не прозвучала. Що, якщо дивитися на такого роду й рівня театральні фестивалі як на барометр стану національних культур, дуже симптоматично й зрозуміло. Урожай яскравих режисерських імен, який зійшов на українській театральній ниві наприкінці 80-х — початку 90- х років минулого століття, був злочинно знищений вітчизняними чиновниками від культури. Скоро в нас у результаті багаторічної державної діяльності лощених, не в міру вгодованих начальників усіх рівнів не те що експериментувати, а й ставити професійні вистави буде нікому.

В Європі, де нам за всіма показниками не місце, все інакше. Там плодовиті творчими ідеями сходи не гублять, а культивують. Тим самим зайнята й дирекція NETу, яка хоч і відчуває дефіцит коштів унаслідок специфіки фестивалю — нові ідеї й форми ніколи не були привабливими для мас, — але все ж таки знаходить можливість привозити до своєї палко обожнюваної столиці роботи нового покоління режисерів. Серед них чимало удостоєні права вважатися найкращими в своїй країні, як, наприклад, Крістіан Смедс. Його виставою «Сумні пісні з європейського серця», поставленою, щоправда, не вдома, у Фінляндії, а в Литві, тихо й спокійно відкрився нинішній NET.

У «Сумних піснях…» актриса Алдона Бендарюте, яка мала щастя попрацювати навіть з Някрошюсом, одна грає обрані теми й окремі типи зі «Злочину й кари» Достоєвського. Насилу промовляючи першу фразу: «Я… Я… Я — повія», вона одразу сповідується ще в одній жахливій обставині свого безпутного життя. Дівчина, вдягнута навіть не в секонд-хенд, а в щось допотопне, зізнається, що покохала вбивцю. Ним, як ви здогадалися, виявляється ніхто інший як Родіон Раскольніков. Зігравши етюди на теми приниженої своєю професією Соні, спитого Мармеладова, прагнучого виправдати себе у своїх же очах Раскольнікова, який замахується на свою ж голову сокирою, обмазаною кетчупом, стару лихварку, акторка закінчить моновиставу фразою: «Я винна». Почуття провини переживають усі показані персонажі. Головним мотивом їхнього перебування в камерному просторі малої сцени є спроба встановити з нами контакт, увійти до нас у довіру, випросити нашого прощення вже лише за те, що вони існують у цьому світі. Через цю запобігливу вимогу глядацької уваги актриса й режисер дуже точно передають світовідчуття тієї маленької людини, яка п'є, вбиває, скоює інші дурості й злочини, щоб хоч на мить звеличитися у своїх власних очах.

На відміну від тихої фінсько-литовської моновистави російсько-французький «Мо'лодец»/ «Le Gars» атакує глядача як звуком, так і гранично напруженими емоціями. Актор, музикант, режисер Володимир Панков, який нещодавно поставив у Москві музичну виставу на теми українських оповідань Гоголя, разом з француженкою Люсі Берелович інсценував однойменну поему Марини Цвєтаєвої, яка сама переклала її французькою. У поставленій у Театрі Націй СаунДрамі «Мо'лодец», як тепер модно називати сучасні музичні вистави, задіяно чотири французькі, чотири російські виконавці й чотири музиканти. Складене кількістю присутніх на сцені людей містичне число дванадцять можливо й виявилося випадковим, однак аж ніяк не випадково для постановки стилізованої під російську народну казку поеми Цвєтаєвої режисер обирає форму СаунДрами, у якій важлива не лише музика, не лише звучне, мов постріл слово, а й кожний звук. Напружене переживання історії про сільську дівчину Марусю, чия зустріч з вурдалаком (ним виявився красень-молодець у червоній сорочці) погубила всю її родину і її саму, досягається завдяки майстерній грі звуком, ритмом і жестом. Російська й французька мови, що переливаються, переривають одна одну, з одного боку, народжують відчуття конфлікту, внутрішньої боротьби в душі героїні, з другого — наводить на роздуми про неподільність, про взаємопроникнення культур, яке щоразу спостерігаєш на NETі.

Нинішній фестиваль подарував неповторний досвід переживання вистави французького режисера Жоеля Помри. Його «Торговці» є дивним прикладом того, як з будь-якої, навіть банальної й нудної теми, можна витягти стільки сенсу й почуттів, що театр після цього уявляється не просто найважливішим із мистецтв, а нічим незамінним співрозмовником і розрадником. Помра, використовуючи мінімум театральних засобів, розповів історію безробітної жінки, яка вбиває свого дев'ятирічного сина, щоб інші змогли знайти роботу. В обгортку «соціалки» режисер загорнув трагедію людської самотності й пустоти, безглуздя життя. Ефекту відсутності не лише сенсу, а й життєвого повітря в існуванні сучасних людей, він досягає таким несподіваним і витонченим прийомом (актори, артикулюючи губами, не вимовляють слів, через що нагадують риб в акваріумі або привидів), що інші спроби режисерів нової хвилі передати абсурдність нашого близького до катастрофи життя виглядають зухвало претензійними й відштовхуюче грубими. У «Торговцях», наприклад, немає побутового бруду й матюків, без яких російська Нова драма і вільне від внутрішньої цензури покоління режисерів, які її ставлять, дедалі рідше знаходять способи розповісти про те, що всі ми давно живемо в пеклі. От і київський ДАХ, анонсуючи нову виставу, попереджає глядача про ненормативну лексику — якщо в Москві можна, то чому в нас не можна?

Схоже, ми здатні наслідувати лише погане. І це особисто мене позбавляє останньої надії на те, що в найближчому майбутньому ми не те що створимо (або відродимо) хоч один пристойний театральний фестиваль, а й будемо запрошені з окремими виставами для участі на чужому святі життя, яке є нічим іншим як театральною грою.