Сутінки інтелігенції?..

Едгар Морен

ТАК ДАЛІ ТРИВАТИ НЕ МОЖЕ

«Наш час критичний. Хоч би до якого середовища людина належала, хай би якому богові вірила, хоч і які можуть бути відмінні характери й темпераменти, всі погодяться на одне: так далі тривати не може. Не бракуватиме й поглядів на те, яким чином, навіщо і в ім'я чого треба все змінити, але всі зійдуться в тому, що так далі тривати не може.

Наша доба особливо важка тим, що всі ідеали однаково зношені, скомпрометовані і люди вже ні в що й нікому не вірять; навіть (і далеко не в останню чергу) самі собі».

Хіба це не про наше сьогодення? А тим часом я наводжу цитату зі статті літературного критика, перекладача й есеїста в галузі філософії та естетики Еммануїла Райса «Присмерк інтелігенції», опублікованої ще 1966 року часописом «Сучасність» (№ 1-2), яка чим довше лежить серед моїх паперів, тим нетерплячіше проситься «на люди», наштовхуючи на певні роздуми й асоціації.

Щоправда, до райсівського означення «присмерк інтелігенції» ще хочеться додати знак запитання, який все ж таки залишає шанс. Якщо зможемо усвідомити ту просту й лише на перший погляд парадоксальну істину, що міститься в епіграфі до цих нотаток. В іншому випадку доведеться говорити вже не лише про знищення інтелігенції, але й про її самознищення.

Принаймні послаблення отого вкрай необхідного для еволюції суспільства опозиційного ферменту нині дуже відчутне — аж до тієї міри, що, очевидно, час говорити навіть не про присмерк інтелігенції, а про її кризу: нинішнє її гнучке пристосуванство «до ситуації» чи вичікувальний нейтралітет — від лукавого — хіба не є свідченням цього? Хвалити Бога, якщо кризу не системну. А тим часом нонконформістський потенціал інтелігенції стимулює поступ нації, саму її здатність до самовідтворення як природного механізму саморегуляції суспільства.

Суспільство ж, яке ігнорує цю стимулюючу функцію інтелігенції, приречене на деградацію та саморозпад. Адже саме інтелектуальна еліта покликана до подвійного духовного впливу на соціум та суспільні процеси: з одного боку, вона веде активну критику, розсіюючи суспільні ілюзії та розвінчуючи збанкрутілі міфи, а з другого — виробляє ідеології та міфи сучасного суспільства.

Нині всі ми є свідками того, як маятник міфотворення хитнувся від пануючого за тоталітаризму міфу — «відпрацьованих» марксівських комуністичних ідей до продукування нових, що мають працювати на національну ідею. І це нормальний процес. Процес, власне, й покладений самою природою суспільства на інтелігенцію. Але наскільки результативним він є?

ЗАПОБІГАТИ ЛАСЦІ СИЛЬНИХ СВІТУ ЦЬОГО?

Виступивши детонатором суспільних зрушень і перемін, інтелігенція, по суті, зрушила ту гору, яка здавалася непорушною. І водночас, у тому, що Україна опинилася в такій глибокій кризі, є чимала частка й її вини, хоча сама вона, може, як жодний інший прошарок нашого суспільства, перебуває нині в складній, ба навіть парадоксальній ситуації. З одного боку, вона мала б бути в опозиції до влади як такої. З другого боку, побудова молодої незалежної України потребувала консолідації усіх здорових сил суспільства, співпраці заради спільної ідеї української державності. Так інтелігенція намагалася заповнити ту нішу, що виникла між старою віджилою владою й щойно народжуваною, по-перше, щоб самореалізуватися, використати свій шанс, даний незалежністю, по-друге, керована відчуттям, що лише вона може ту незалежність закріпити.

Проте що сталося в результаті? Частина інтелігенції, тієї, що вирішила прислужитися ідеї державності «при посадах», зростається з номенклатурою «старого гарту», запобігаючи ласки тих, що володіють матеріальною силою, перетворюючись на пристосуванців, демагогів, ревних відомчих охоронців, втрачаючи своє істинне обличчя (чи, може, якщо говорити про конкретних осіб — навпаки, набуваючи його?).

Історія не раз доводила, що інтелігенція може (й повинна!) претендувати лише на роль духовного провідника людства. В'ячеслав Липинський у «Листах до братів-хліборобів», зокрема, зазначав, що коли замість критикувати старих правителів або вчити й організовувати нових, інтелігенція «намагається сама правити націями… коли вона сама, не маючи потрібної для цього матеріальної сили, намагається стати національною аристократією — звідси й починається її руйнуюча політична роль».

Тобто її місія полягає якраз у тому, щоб спонукати до життя процес народження нової аристократії — замість консервативної, віджилої, бо ж та таки невблаганна історія постійно доводить, що світом правили, правлять і правитимуть найсильніші. Якщо ж трапляється так, вважає В. Липинський, що й стара здеморалізована, і нова, щойно народжувана аристократія, яка ще «проходить наївний період дитинства та прорізування перших зубів», зачаровані промовами представників інтелігенції, пропускають їх до політичної влади, життя неминуче змушує таких непродукуючих правителів (тобто тих, що не мають матеріальної сили) залежати од сили іншої, матеріальної, од волі тих, хто, маючи ту матеріальну силу, дозволив інтелігентам правити, вони мусять запобігати ласки сильних світу цього. І коли вони правлять з чужої ласки, застерігає В. Липинський, то деморалізують і тих, ким правлять — це він називає моральною хворобою нації… Чи не переконалися ми в цьому навіть з поодиноких випадків «ходіння у владу» представників мистецької еліти, часто лише позірної їх присутності в законодавчому ешелоні влади?

Частина ж інтелігенції, яка, може, має найбільше моральне право вважати здобуття незалежності своєю заслугою, залишилася поза політикою і тим більше поза співпрацею із владними структурами, утворивши локальне, досить герметичне середовище. Вони, ці люди, чесно обробляють свій лан, але через самоізоляцію, а часто й безкомпромісність, небажання, очевидно, шукати «точки дотику» з тими, хто зробив інший вибір, пішов якимось іншим шляхом, майже не мають можливості впливати нині на суспільно-політичні процеси, а нерідко ще й сприяють роз'єднаності.

Однак наше суперечливе сьогодення якраз і потребує активної присутності в суспільній атмосфері такого опозиційного ферменту, яким і повинна залишатися інтелігенція навіть за інших, значно благополучніших часів та сприятливіших умов. Дуже вже виразною є загроза, що наша поки що досить віртуальна державна будівля за нинішньої цілковитої апатії, яку трохи пом'якшено називають нейтральною позицією, може вийти або ж без вікон, або ж без дверей чи із суцільним скляним дахом, що, можливо, й привабливо, та навряд чи практично.

Здається, вже стихли оптимістично-гучні трибунні декларації, що національна консолідація історично неминуча, бо нинішня передвиборна ситуація, розкидавши недавніх однодумців по «різні боки барикад», показала оте сакраментальне: маємо те, що маємо.

Певна річ, патріотична риторика, зазнавши відчутної інфляції, по суті, зжила себе й не несе вже такої сугестивної енергії, як раніше, та й узагалі патріотична фраза в устах інтелігента нерідко стає млявою, невиразною, непереконливою — й годі розраховувати на те, що вона здатна «запалити» на служіння національній ідеї напівголодні «маси», стурбовані лише одним — пошуком шматка хліба для дітей. Час невблаганно диктує: вектор дії мусить переміститися з вербальної в іншу, практичнішу площину. Але будь-яка дія потребує для початку як мінімум адекватного розуміння й тверезої оцінки ситуації та — на цьому грунті — об'єднання й консолідації.

Біда і справді бачиться в тім, що інтелігенція наразі дуже неоднорідна (від елітарного «мислителя» — до якогось бунтаря-аутсайдера чи безпритульного поета) й досить роз'єднана — за партіями, поколіннями, творчими й власними інтересами, політичними й мистецькими амбіціями тощо. Ідеться не про тугу за колишнім бездумним одностайництвом, а про вміння у вирішальний і загрозливий для держави момент сконцентруватися на головному, визначальному, аби остаточно не втратити того, що здобуто такою дорогою ціною.

Речі тут взаємопов'язані: без конструктивних рефлексій та детонаторних імпульсів із середовища інтелігенції в соціум і простір змінити нинішнє аморфне суспільство неможливо і, водночас, лише оновлене суспільство з діючою сильною владою здатне усвідомити конструктивну роль опозиційного чинника і його антистагнаційну роль як запоруку збереження й розвитку того ж таки суспільства, а значить — взяти на себе відповідальність за вироблення тих механізмів, які б забезпечили режим максимального сприяння для самореалізації інтелігенції. За цих умов і можлива та рівновага, яка здатна гармонізувати суспільство в усіх його структурних зрізах. І, здається, не той нині момент, щоб сперечатися, що тут первинне: яйце чи курка.

«…ВКЛЮЧНО ДО ОСТАННІХ СВОЇХ ШТАНІВ»

Згадуються слова українського громадського й культурного діяча, мало відомого нині Віктора Приходька з його передмови до ним же перекладеної й виданої у Львові книжки американського промисловця Герберта Кассона «Тайни успіху в інтересах» (1928). Ось як він характеризує цнотливість українського (тогочасного) інтелігента: «…щодо грошей, щодо заробітків та проявів життя, які можуть свідчити про присутність у вас такої копійки, яка, за точними обрахунками ваших приятелів, у вас не повинна би бути, — тут будь насторожі! Не проведеш нікого! Ти увесь «на реєстрі», включно до останніх твоїх штанів. І так, коли ти порядний український інтелігент, і хочеш мати добру «опінію», ти повинен жити виключно із утримання уряду… Найкраще від свого; коли ж свого нема — можна від чужого. Це утримання тобі, як правило, не мусить вистачати на найскромніше мінімум екзистенції. І тому ти повинен надолужувати бараболею і пити чай із сахариною. Коли ж ти міністр, то дуже похвально й симпатично, коли носиш перелицьований костюм і продав жінчину торбинку, «бо не стало на хліб». Про це можна розказувати своїм приятелям і знайомим, а вони будуть співчувати і будуть, у свою чергу, показувати вам своє подерте пальто й чоботи. Це вважається «добрим тоном».

Виступаючи проти такого позірного «доброго тону», В. Приходько обстоює право інтелігента також і на підприємливість, право подбати про гідні умови існування й бачить у цьому запоруку розвитку держави й повноти нації — тоді як у цій показній злиденності — нахил до найчистішого комунізму. Здається, чи не крамольна думка: звинувачувати інтелігенцію в подібних, тобто деструктивних нахилах. Однак тут криється не менша небезпека, ніж у тому, що незрідка представники творчих професій «купують» собі гідні умови існування ціною непростимого конформізму й втрати свого істинного призначення.

Що ж стосується більшості, то нині добрим тоном вважається взагалі не торкатися у спілкуванні теми матеріальних статків, а точніше — нестатків: досить того, що ти «на реєстрі» «включно до останніх твоїх штанів» у самого себе (та й саме спілкування не в останню чергу через це зведене тепер до мінімуму: людина принижена, пригнічена й зневірена, якщо вона має нормальний рівень самооцінки, не охоча «транспортувати» такий стан «на люди»). У середовищі інтелігенції здебільшого сором'язливо оминається тема крайнього зубожіння й «методів» виживання: а коли, власне, інтелігенції було легко? Надто в часи криз та соціальних потрясінь.

Більшість — часом з останніх сил намагається не втратити «обличчя», тобто зберегти пристойний зовнішній вигляд і бодай позірне почуття власної гідності та вдаваний оптимізм, усе ще намагається «втримати» звичний спосіб самореалізації у сфері інтелектуальної праці, яка дедалі більше знецінюється й виглядає алогічним анахронізмом на тлі лихоманкового перерозподілу й усерозкрадання колись загальнонаціонального майна. Це — з розуміння того, що іншого життя для цієї самореалізації вже не буде (хоч би онукам!), та й, зрештою, із цілком зрозумілої внутрішньої постави і, нічого гріха таїти, звичайного гонору…

Хронічне відчуття не життя, а виживання на межі можливого до болю знайоме багатьом і багатьом представникам інтелектуальної праці. Тим, хто не пішов у найми до смагляволицих «хазяїв» наших базарів, не перекваліфікувався на брокерів (кажуть, чи не найкращі брокери — викладачі й випускники факультету кібернетики), не емігрував за кордон, не спився з відчаю чи не кинувся у президентсько-мистецькі перегони під патронатом чинного, не розуміючи чи, радше, не бажаючи розуміти, що стає розмінною монетою в руках жонглерів та маніпулянтів від політики…

Ті ж, котрі не здатні до конформізму, розуміючи, що він руйнує не тільки особистість, а й саму природу інтелігенції як опозиційної субстанції, продовжують працювати (якщо досі не втратили роботи) й чесно робити свою справу майже задарма, попри все, — корупцію на всіх рівнях, безсоромне злодійство, цинізм владних структур, безперспективність самореалізації, неможливість видати книжку чи провести науковий експеримент у нормальних лабораторних умовах, безпросвітну безнадію й безнастанну хронічну втому і навіть усупереч логіці…

Однак поставлена в принизливі умови фізичного виживання, сконцентрована лише на потребах власної екзистенції інтелігенція втрачає здатність до саморозвитку, до продукування нових ідей, а значить, прирікає на поступову деградацію і себе, і суспільство загалом.

Ті суспільні процеси, що народжують — хай і з важкими потугами — клас підприємця, власника, певна річ, не можуть болісно не торкатися інтелігенції, найменш пристосованої — насамперед через свою природну місію — до нових реалій. І навряд чи їй судилося через свої генетичні особливості «капіталізуватися». Залишаючись на маргінесі цих перемін, доведена до крайнього зубожіння, інтелігенція не може не відчувати й болісно переживати свою матеріально-житейську неспроможність, а відтак — і певну другосортність, якщо йдеться про рівень матеріального забезпечення «своєї екзистенції». Коли унікальний мовознавець-перекладач, знавець східних мов — будь-яка нація мала б за честь такого мати — місяцями сидить голодний через невиплату зарплати і радий навіть шматку хліба й цибулині, якими часом виручає сусідка, то як це можна прокоментувати?! А прикладів таких безліч.

Водночас, усвідомлюючи свій високий інтелектуальний, культурний, моральний потенціал, відданість ідеї української державності, інтелігенція не може — та й не повинна! — навіть зберігаючи у своїй свідомості спогади про недавні «соціалістичні» пільги, що, звичайно ж, часто були платою за лояльність, але заклали у свідомість певну патерналістську модель очікувань, — погодитися на принизливу роль жебрака із простягнутою рукою, вічного прохача президентських пенсій, стипендій, субсидій замість адекватної оплати праці відповідно до міри зробленого.

Тому й мусять бути вироблені суспільні механізми соціального захисту інтелігенції, насамперед — достойного оцінування інтелектуальної праці, аби таким чином зберегти у свідомості інтелігенції належну самооцінку, так само як і соціальну оцінку, а значить, і роль ідейного провідника нації, що судилася їй самою природою суспільного розвитку.

ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ

Хтось колись висловив думку, що смак до свободи рано чи пізно розвиває смак до реальності. Оскільки така взаємообумовленість не викликає сумніву, то з огляду на нинішній «присмерк інтелігенції» мусимо зробити висновок, що в переважної більшості її представників так і не з'явилося смаку до свободи (як, зрештою, й розуміння, що ж воно взагалі таке, чого від нас потребує і до чого зобов'язує), бо в нашій «присмерковій ситуації» вона нерідко здатна побачити лише віртуальну «реальність» із передвиборної агітки чинного Президента: «5 років стабільності, 5 років зростання. 5 + 5». Цифра, здатна бути магічною хіба що для першокласника…

Однак, кажучи райсівськими словами, далі так тривати не може. Якщо не здатні спрацювати «високі слова», можливо, спрацює інстинкт самозбереження самої інтелігенції, бо покладатися на самозберігаючі здорові інстинкти самого суспільства, хворого й виснаженого фізично та морально, наразі не випадає. Тож час, який сьогодні називають моментом істини, є водночас і тим моментом, коли в середовищі інтелігенції, якій загрожує насамперед економічне винищення та саморозчинення в доведеній до крайнього зубожіння, люмпенізованій «народній масі», повинен спрацювати самоохоронний чинник.

Можливо, лише інерція самозбереження, «розкрутившись», здатна привести до консолідації, можливості вивищитися над упередженням, недалекоглядністю, амбіціями, образами, обережністю, над усім, що минає, і дріб'язковим через те, «що далі так тривати не може». Позиція пристосуванства, внутрішнє рефлексування, стиснуте острахом програшу, продукує критичну масу суспільного ризику і ставить під знак запитання саме існування інтелігенції.

Тож якщо не буде знайдено «точки опори», якщо не буде здорового компромісу всередині самого середовища інтелігенції заради спільної мети, якщо не буде консолідації довкола не тільки державотворчої ідеї, але й бачення шляхів виходу із прірви та реальної підтримки конкретної особи, здатної до прийняття самостійних рішень і готовності нести відповідальність за ті рішення, а відтак — і конструктивної та послідовної трансформації суспільства (а багатьом мислячим інтелігентам такою особою бачиться єдино Євген Марчук), — люмпенізація й відповідно дрейф у бік «комунізації», хоч як це парадоксально, може торкнутися не тільки «пролетарських мас», а й тих, хто покликаний бути духовним провідником нації. Іншим же доведеться готуватися до нового дисидентства, — принаймні вибір завжди залишається.

Саме інтелігенція покликана бути індикатором суспільної погоди, реагувати на загальні й фундаментальні проблеми, що виникають у суспільстві, надто в кризовому суспільстві, особливо якщо під загрозою перебувають загальнонаціональні інтереси, справедливість, мораль, майбутнє дітей та онуків. Бо таки є істина у словах Еммануїла Райса, що насправді «в наш час людством керують не сумнозвісні «капіталісти», навіть і не ніби підлеглі їм міністри «та інші генерали», і не такий же сумнозвісний «пролетаріат». Людською долею керує інтелігенція. І фактично, і морально. А коли так, то вона відповідальна і за те, що є у світі доброго, але також і за зло у світі, що безнастанно наростає».

А тому нинішня аполітичність, як і «нейтральність» передвиборної позиції, що насправді також є позицією, якою інтелігенція часом заробляє собі «добру опінію» мало не так само, як і своїм жертовним зубожінням, — бачаться тепер непростимою розкішшю, загрозливою не лише для держави загалом, але й, зокрема, для існування самої інтелігенції.

Ці рефлексії «чинного інтелігента», очевидно, можуть видатися комусь перебільшеними, однак вони є лише певним застереженням у нинішній «присмерковій» ситуації, коли напускається стільки туману, що дехто, заблукавши між хатою й коморою, а радше серед «магічних п'ятірок», не здатен помітити і того смеркання. Чи, може, тільки вдає, що не помічає?