«Свою кращу роль я зіграла під час спілкування із... ФСБ»

Виставу створено на основі думок і переживань вимушених переселенців із Криму і зони АТО, активістів, волонтерів і просто небайдужих людей зі Львова, Чернівців, Києва та інших міст. Цей творчий проект було реалізовано Інститутом «Республіка» у співдружності з Національним центром Леся Курбаса і Будинком освіти і культури «Майстер Клас».

Учасники спектаклю не є професійними акторами, до того ж більшість із них приїхала до нашої столиці з різних міст України. І не всі, як і сама Галина, не скоро зможуть повернутися додому... Про те, що її змусило переїхати на материкову Україну і що зараз твориться на її малій батьківщині, ми й поговорили з режисером і актрисою після прем’єри вистави, присвяченої останнім українським подіям.

— Ви змушені були виїхати з Криму через надмірний інтерес до вашої персони з боку ФСБ. Що російські спецслужби від вас хотіли?

 — Це не стало для мене несподіванкою. Коли Росія щойно анексувала Крим, можна було очікувати неприємностей. Але те, наскільки вони будуть серйозними, я зрозуміла лише тоді, коли наприкінці травня побачила в одній із кисельовських телепередач інтерв’ю «одного з диверсантів «Правого сектора» Геннадія Афанасьева, який планував напередодні Дня Перемоги здійснити на території Республіки Крим декілька терактів»... Це зараз ми вже знаємо подробиці того, що насправді сталося, а тоді ми пережили шок через те, що він повісив усіх «собак» на кінорежисера Олега Сенцова і назвав імена інших людей, нібито причетних до терористичної змови. Я зрозуміла, що арештом Олега справа не обмежиться, і почала чекати, коли прийдуть і по мене. Навіть приготувала рюкзак із речами першої необхідності. На той випадок, якщо візьмуть на вулиці, все необхідне повинна була передати мама. Я розуміла, що зізнаватися в «злочинах» проти Кремля безневинні люди, мої колеги, друзі можуть лише під тортурами, тому Гена й «розколовся»... Але жити в постійному напруженні людині важко, і я трохи розслабилась... Ми навіть почали знову театром займатися, хоча мені одна людина сказала, що на мене точно заведено «справу» і я, мовляв, даремно в Сімферополі залишаюся. Насправді ФСБ викликало на бесіду то одного, то іншого знайомого, людям пред’являли вигадані звинувачення. Ніхто з них не був замішаний ні в яких терористичних актах! Але ФСБ треба було показувати громадськості, що тероризму в Криму немає саме завдяки боротьбі цієї «доблесної» організації з такими людьми, як Сенцов, я та інші наші товариші. Їм потрібен був прецедент, що терористичні акти нібито готувалися і вони з ними успішно борються. Для чого? А для того, щоб виправдовувати таким чином усі свої силові дії проти інакодумців! Подібне відбувається зараз і з кримськими татарами, яких люди з Луб’янки називають «екстремістами». Хоча цей народ за більш ніж 20 років після повернення з вигнання на свою землю показав себе дуже мирним. Але все йде до того, щоб знову виставити цілий народ терористами, що спричинить зрозуміло які дії російської влади.     

— І вас покликали на «бесіду»?

— Так, очевидно, мене залишали на «закуску». Швидше за все, про мої плани поїхати у справах до Одеси розповів один проросійськи налаштований знайомий, тому мене й покликали на «розмову», побоюючись, що я залишусь на материковій Україні. У нас відбулася «мила» розмова, я одразу зрозуміла: головне — не дати їм зрозуміти, що ти боїшся. Вони одразу заявили, що я проходжу у справі про тероризм, розповіли, чим це загрожує. При цьому ми говорили про театр, про кримське вино і гори, час від часу повертаючись до головної теми... Тобто вони намагаються зловити людину на якихось другорядних деталях. Їм важливо було зрозуміти, хто з «групи Сенцова» ще залишився в Криму, вони показували фотографії, запитували, чи знаю я людей, які були на проукраїнських мітингах. Потім у нас було ще дві зустрічі, на другій вони вже запропонували, щоб я надала письмові свідчення. Але одна моя пітерська подруга, правозахисниця, попередила, щоб я в жодному разі не підписувала жодних паперів під час неофіційних зустрічей! Тому я відмовилася ставити свої підписи, посилаючись на неофіційний статус наших бесід. Я навіть запросила цих панів на виставу, і вони прийшли — один московський феесбешник, інший наш, кримський, колишній есбеушник. На останній зустрічі я їм сказала, що мені треба поїхати до Одеси, вони відповіли: «Так, звичайно, їдьте, тільки дайте слово, що повернетесь. Ви ж розумієте, слідчий приїде з Москви». Я пообіцяла, що повернусь... Адже я актриса, і це, напевно, була моя краща роль! Я жодного разу не перегравала. До мого від’їзду мала відбутися ще одна, вже офіційна зустріч за чудовою сімферопольською адресою вул. Франко, 13, де вони вже збиралися змусити мене підписати потрібні їм папери. Але на той час до Криму приїхала моя пітерська подруга. Не з чуток знаючи, що таке ФСБ, вона мене відмовила туди ходити, порадила терміново виїжджати на материкову Україну і навіть супроводжувала до встановленого тепер кордону. Думаю, саме завдяки тому, що я її послухала і виїхала з Криму на день раніше, ніж планувала, ми зараз із вами тут і розмовляємо.   

— Але як людина слова ви повернетесь до Криму, пообіцявши це зробити «людям у штатському»?

— Обов’язково повернусь. Мені дуже хочеться додому, у мене там залишились батьки літнього віку. Я лише почекаю, поки в Криму чистіше стане. Щоправда, боюсь, це буде нешвидко. Років через п’ять, напевно... Повірте, я дуже не хотіла виїжджати, тому зволікала до останнього. Все це дуже, дуже сумно. Звісно, настрої ура-патріотизму серед тих, хто підтримував захоплення Росією Криму, вже трохи стихли. Триколорів, які раніше, вибачте, з дупи стирчали, тепер у Криму значно менше, ніж навесні, але ситуація непроста...

— Думаю, додому повернетесь набагато швидше. Суспільно-політичні процеси наразі сильно прискорились. Тим більше, самі розповідали перед початком вистави, що в самий розпал російської агресії на півострові чули, як серед ночі у дворі вашого будинку молоді хлопці співали гімн України. Нам тут про подібні прояви українського патріотизму в Криму таке дивно чути...        

— Нічого дивного в цьому немає, там дуже багато проукраїнськи налаштованих громадян. Дивно інше — те, що це в столиці мало хто розуміє. Чомусь досі багато хто в Україні вважає, що Крим вирішив від’єднатися від неї і захотів стати частиною Росії. Так, там справді багато хто за Росію. Але при цьому чомусь упускається той момент, що на півострові є й дуже багато українців. Просто зараз велика частина активної молоді з Криму виїхала, оскільки там нині перебувати небезпечно. Дехто виїхав ще до так званого «референдуму», тому що в Сімферополі розвішували їхні портрети з підписом, що це зрадники. Потім не забувайте, що там є кримські татари. І те, що дехто з них спільно з казанськими татарами зараз створює «опозиційний» меджліс — просто профанація. Переважна більшість кримських татар проти Росії! І влада цієї країни розуміє, що вони не забудуть депортацію 1944 року. Люди, у яких є людська гідність, ніколи не погодяться з окупацією Криму, яка почалася зі знущання з усього українського. Варто лише пригадати, як кримчанам важко було зберегти українське громадянство, оскільки терміни було обмежено двома тижнями і люди стояли у величезних чергах, щоб залишити у себе український паспорт! Можете лише уявити, скільки людей не змогли отримати бажану довідку і насильно стали громадянами РФ...

 — Коли почалась російська окупація Криму, фактично зданого нинішньою українською владою, не було у вас і ваших однодумців відчуття, що Київ вас зрадив?

— Звісно, було. Ми щодня збирались у театрі і констатували, що нас, схоже, «зливають». Але ми намагалися щось робити, підтримували українських військових, які опинилися в ізоляції, а влада в той момент не діяла. Але я живу за принципом: «Роби, що повинен, і будь що буде»! Ти розумієш, що з цим ти жити не можеш, треба щось робити. Не робити — все одно, що себе зрадити. Тому ми активно працювали з журналістами, здебільшого це були представники зарубіжних ЗМІ: шукали перекладачів, транспорт для їхнього виїзду в напружені точки, пов’язували їх з українськими військовими частинами тощо. Ну й самі передавали допомогу заблокованим військовим. Ми разом з українськими військовими чекали команди на початок опору! Вочевидь, що якби Україна відстояла Крим, нинішніх подій на Донбасі не було б! Так, Крим при цьому міг би постраждати, але свою гідність наша країна відстояла б і зберегла тисячі життів. Тоді там, у Криму, легко було зупинити агресію Росії, це не лише моя думка, про це говорять серйозні історики і політичні аналітики. А зараз те, що відбувається на Донбасі, це просто ганьба!

— За Україну сьогодні борються не лише етнічні українці, але й росіяни, євреї, поляки, татари, представники інших національностей. У той час серед етнічних українців зустрічали сепаратистів! На ваш погляд, за якою ознакою визначається український патріотизм?

 — Мені здається, що це питання не складу крові, а інтелекту. Є люди, які протистоять пропаганді, тому що здатні до критичного мислення. І таких можна знайти в різних соціальних верствах і націях, навіть серед тих, хто не здобув вищої освіти. Вони розуміють, що щось тут не так, і починають розбиратися, вони не приймають сказане по телевізору на віру. Для них важлива аргументація з обох боків і подальший аналіз. А є ті, хто, незважаючи на дипломи вишів і високий соціальний статус, пропаганді чинити опір не в змозі. До всього ж, у першої категорії людей загострене відчуття справедливості, у них є поняття про людську гідність, чого позбавлені ті, кого нині прийнято називати «ватою». Останні, на жаль, не здатні зрозуміти, що хапати чужого не можна, що це не справедливо. Що не можна допускати у свій дім непроханих гостей у брудних чоботях і з брудними намірами хапнути те, що тобі не належить! Не кожен здатен зрозуміти, що таким «гостям» треба одразу ж давати відсіч. Для цього в людині має жити відчуття правди, відчуття справедливості.