Театральний півень

Півні бувають різними — пишними господарями двору, або ощипаними для борщу, третіми, які проганяють нечисту силу, французькими шантеклерами, що радісно провіщають народження сонця в п’єсі Ростана на сцені дніпропетровського театру «Віримо!», а бувають і символами року — 2005-го зокрема.

Півні «піють» по-різному. Ку-ку-рі-ку — це по нашому, по-українськи.Ку-ка-рє-ку — російською. Кок-а-дудл-ду — англійською. А ще Півень може по- музичному, по-малярському, по-театральному...

Що ж нам накукурікав наш театральний Півень на прощання, про що і як співав протягом року? Якоюсь тьмяною, хриплою, скучною (як на мене) була його пісня...

КУ!

КУ-ди прямував театральний процес 2005 року, сказати важко. Схоже, що тільки розгублено грібся на власному подвір’ї, шукаючи перлів.. Iнколи знаходив таки поодинокі — «Мартина Борулю» у Луцьку, «Ромео і Джульєтту» на київському лівому березі Дніпра, російську «Просту історію» в Миколаєві, «Навіженого Журдена» на Подолі і в Донецьку, «Овечку», «В сутінках» у Дніпропетровську, «Наркіса» в театрі ім. Курбаса та «Візит старої пані» у заньківчан (Львів), «Записки божевільного» в Центрі Курбаса, і ще кілька вистав у ТЮГ’ах (Молодіжних) Києва, Запоріжжя, фестивалі на Донбасі та в центрі України, кілька гарних ювілеїв персоналій і театрів, трохи експериментальних пошуків в ДАХ’у, на малих і навчальних сценах... Та з тих перлинок надто важко скласти якийсь візерунок. Потихеньку обмілів струмочок поетичного театру. Мало потужним, обмеженим в кількості та географії виявилось джерельце театрального експериментаторства — мистецьких проб такого характеру можна чекати в Києві, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, ще де?.. Скучно, панове.

КУ!

КУ-ма, здавалось, стала професією, що дає право на міністерське крісло. Золота курочка-міністр культури і туризму уявила себе півнем і спробувала клюнути великого гиндика — один з Національних театрів України. З того, звичайно, нічого доброго не вийшло ні для кого. Суцільний конфуз. Саме міністерство призначенням нового міністра-музейщика перенацілили на туризм — святе діло, занехаяне у нас, але валютно-перспективне. Наразі, Міністерство «культуризу» крім «гиндичного» скандалу примудрилося поховати черговий фестиваль «Класика на сцені» в Дніпродзержинську і пропустити повз вуха підтриману культурною елітою держави ідею націоналізації українського музично-драматичного театру в старанно і могутньо русифікованому біло-блакитному Донецьку. Можливо, міністерські функціонери тримають пальця на букві бюрократичного папірця і навіть не пробують мислити державницьки, вести КУЛЬТУРНУ ПОЛIТИКУ в такому геополітично складному утворенні, як Україна. Тобто складається враження, що керманичі та чиновники міністерства не мислять ДЕРЖАВНИЦЬКИ, і навіть не дуже уявляють собі, що то є таке. А це і є найперша функція керівного державного органу, на який покладено відповідальність за всю культуру України, особливо у складний час її становлення як молодої держави. За ВСЮ культуру — за її збереження і розвиток, за всі мистецтва і художні промисли, за запрошення митців інших країн до нас і вiдрядження наших за кордон. Йдеться не про тотальний контроль за процесом (не дай, Боже, повернутись до цього!), а через пріоритетне спрямування фінансових потоків (мізерних, звичайно, але все таки...), черезнизку акцій, моральних та громадських заохочень сприяти культурним явищам, які працюють на національну ідею України. Хоч її ще ніхто як слід не сформулював, і тому одні за неї агресивно воюють, а інші її бояться, як чорт ладану. Поза тим за 15 років незалежності, через відсутність ясності у цьому питанні і повну недолугість культурної національної політики, ми практично втратили національну самосвідомість населення в Криму, на Донбасі та Півдні, навіть на Слобожанщині і частково у центрі — що яскраво виявили президентські вибори. Там героїчно борсаються поодинокі національно свідомі митці і діячі, а Міністерство їх не чує, тиче пальчик в папірець. Скучно, панове.

А ще під орудою Міністерства лишилось всього чотири театри — Національні. Три з них у Києві. Всі інші — біля ста по всій Україні — муніципальні, обласні, приватні, антрепризні тощо. Так і в Національних київських, під боком у себе, Міністерство щось не може дати ради. Ні, на перший погляд, про людське око, тут усе гаразд. От «Наталка Полтавка» у франківців сподобалась Президентові — щастя, що Віктор Андрійович нормальний, звичайний, пересічний наївний глядач, а не театрознавець-аналітик, він має право на власні уподобання і смак, як і всі інші, тільки не треба з його глядацької думки робити абсолютну істину. Леніну колись подобалась «Апасіоната», а Андропову джаз — і що з того? Фраківський театральний півень, головний на обійсті українського театру, грібся-грібся, старанно шукаючи у себе в афіші мистецькі перли — та як те зерно попадало під сонце рампи, ставало зрозуміло, що то не перли, а полова.

Театр російської драми, стабільний і респектабельний, має свого глядача, міцні закордонні зв’язки на Заході, Півночі та Півдні. Не має він тільки фахового критичного аналізу. I парадоксом звучить в Україні його статус Національного — явний реверанс могутнім про-російським векторам попередніх керівників держави, для яких, напевне, незалежність України була красивим словом, а в кишені у них були зовсім інші дулі. Статус «Національного» високохудожній (якщо хтось так вважає) російський академічний театр в столиці України мусив би мати від уряду Росії — це було б логічно і вписувалось у могутню (!) державну (!) програму (!) підтримки російської культури за рубежем, яка активно діє за підтримки президента Росії. Досвідчені російські державці знають, куди і навіщо вкладати гроші...

Національна опера теж має підстави пишатися і зарубіжними гастролями, і видатними оркестром і хором, диригентами і хормейстерами, солістами балету і вокалістами. В затишно-розкішному приміщенні відбуваються віденські та інші бали, різні урочистості, сюди вчащає дипломатичний корпус, запрацював «біжучий рядок « перекладу над сценою (тільки не треба його читати, бо інколи будете сміятись недоречно). От і нещодавно відбувся цикл оперної музики Д.Верді із запрошенням вокалістів з батьківщини композитора. Дивує комплекс меншовартості й «запопадливості перед Заходом». Самі потішені запрошенням італійські вокалісти визнавали, що наші кращі. А оперна режисура пана Корраді, який вже зліпив аж три грандіозні постановки у Києві (так добре пригріли тут цього пересічного іноземця?) заслуговує хіба що на фельєтон. Хоча б через те, що Фауст з майбутнього, куди перенесено дію, є наркоманом, в храмі Божому цілком вільно діє диявол Мефістофель, а голісінький Iсус сходить з розп’яття і благословляє грішницю Маргариту. Добре хоч актриса категорично відмовилась імітувати пологи на сцені, як того прагнув пан режисер. Усе це мотлох застарілої європейської моди. А от те, що в Національній опері нема сучасних віянь ні в опері, ні в балеті, практично відсутня власна мисляча режисура, українська музика (ще послухаємо майбутню прем’єру «Моїсея» за I.Франком, але ж його трактувати треба!) — це факт. I взагалі, незважаючи на грандіозні декорації та безліч сяючого металу на сцені, тут тхне пилюкою позаминулого століття. Де камерна сцена? (Спасибі, легендарна Євгенія Мірошніченко збирається відкривати Малий Оперний театр). Чому балетмейстер Раду Поклітару експериментує з оперою і балетом не тут? Чому в стороні від режисерських проблем Національної опери і всього оперного мистецтва України опинилась Національна консерваторія, де підготовлені нею режисери музичного театру?

З усіх цих проблем — а їх значно більше, ніж написано, Міністерству культуризму не порадитись з відповідними фахівцями, невже корона спаде? Невже тамтешні спеціалісти такі мудрі й непогрішимі? I краще знають як мусить бути? Ні, тут інше — тут базовий РАДЯНСЬКИЙ синдром: ми тут, нагорі, над вами, тими, що копирсаються в багнюці щоденної практики, покликані і поставлені панувать і перечікувати на державні пенсії, а ви там, внизу, не дуже колотіться, не порушуйте наш спокій.

РI!

РIч у тім, як любить повторювати сучасний український гуморист Ян Таксюр, що за оцінками авторитетних фахівців театральне мистецтво України 2005 року перебувало в колапсі. Але продовжимо цікаву тему — чому? Виносимо за дужки вічне: мізерний рівень фінансування, недосконалість фахової освіти, відсутність сучасної національної драматургії пристойного художнього рівня, слабкість режисури, бо це професія концептуальна, а з концепціями будь-якого змісту і рівня у нас напруженість. Півень вважає, що на терені театру його общипало саме життя. Театр життя 2005 року витіснив з суспільної свідомості театр мистецтва. Скільки жанрів, конфліктів, зіткнень характерів, діалогів і монологів, несподіваних колізій, емоційних зривів і передчасних тріумфів запропонувало населенню реальне життя. Трагедія відставки уряду — просто «Король Лір» (у Шекспіра Корделія повертається), фарс приїзду майора Мельниченка, детектив продажу Криворіжсталі, водевільний стиль Рибачука, комедія інтриги партії регіонів, діалоги «на шпагах», як у Лопе де Вега, на тему газу, пастораль весілля Тимошенко-молодшої, мелодрама розриву з друзями і сподвижниками в супроводі істерик. Отруєння, вбивства — і все направду, а не театральна імітація... А ще була казка. Самі творили її на Майдані рік тому. I витворили. I була ейфорія інаугурації. I більшість була щаслива і за законами казки чекала миттєвого здійснення всіх бажань, мрій і планів... Ми, українці, схильні до чарівної мрійливості — так, щоб горілиць під яблунею, бджоли гудуть, дівчата співають, хмарки пливуть і галушки самі у сметану і до тебе в рот... Нажаль, таке буває тільки в казках, а у житті треба поплювати на долоні й заходитись щось робить, а поки те діло зробиться... То ж природньо частина товариства впала в апатію розчарування, а відцентрові сили на тих розчаруваннях спекулюють... Скучно, панове.

КУ!

КУди ж далі? А вперед. Більше нема куди. Дурна Сердючка мудро заклинає, що все буде добре. А таки буде. У 2006-му зустріне нас друг людини Собака. А собака — це сторож, мисливець, пастух, шукач. Дай, Боже, знайде щось нове і путнє, вполює злого вовка, гречно пастиме отару наших мрій, охоронить від напасті і дзвінко гавкатиме назустріч сонцю. I не буде скучно, панове!