«Три крапки»

Цей фільм Андрія Ешпая знято за повістю екс-киянина Віктора Некрасова «Кіра Георгіївна». «Три крапки» включено до конкурсу фестивалю в Локарно, який стартує 2 серпня.

Проза Віктора Некрасова не екранізувалася майже 50 років — відтоді як 1957 року вийшов фільм «Солдати» за його знаменитою книжкою «В окопах Сталінграда». «Кіра Георгіївна» — річ не така сильна, але недосконалі з літературного погляду тексти зазвичай краще піддаються перекладу мовою кіно. Хоча б тому, що втрачати їм особливо нічого.

Екранізація здійснювалася з розрахунку на те, що головну роль зіграє Євгенія Симонова. Розрахунок цілком виправдався — неважко передбачити, що актриса буде номінована мало не на всі наші кінематографічні премії за 2006 рік, зовсім як Аліса Фрейндліх, яка минулого року зіграла скульпторку в стрічці «На Верхній Масловці». Подібний до Симонової філігранний Сергій Дрейден у ролі старого художника, другого чоловіка Кіри Георгіївни. На своєму місці й дуже популярний (після «Прогулянки», «Космосу як передчуття» та «Пітера FM») Євген Циганов, який грає молодого натурника та залицяльника героїні, досвідчений Микола Чиндяйкін (лікар), і зовсім несподівана Чулпан Хаматова в невеликій, але добре вигаданій ролі мистецтвознавиці з НДР. Дивитися на екран — задоволення: настільки все, що відбувається на ньому, злагоджене, осмислене й насичене. Андрій Ешпай з самого початку був професіоналом великого кіно («Блазень», 1988, «Принижений і ображений», 1990) і зберіг кінотворчу енергію, хоча відтоді до недавніх «Дітей Арбата», майже нічого не знімав.

Єдиний, хто в «Трьох крапках» не зовсім у своїй тарілці — Ігор Міркурбанов у ролі Вадима Петровича, репресованого першого чоловіка Кіри Георгіївни, запрошений зніматися чи то через схожість із самим Некрасовим, чи то через схожість з Олегом Меньшиковим. Ні характеру, ні долі не вийшло. У першоджерелі його персонаж теж недописаний, але слід пам’ятати, що 1961 року ще не був опублікований «Один день Івана Денисовича», який підняв рівень розмови про репресованих людей на висоту російської класики. Сценаристам, звісно, слід було врахувати й те, що за п’ятдесят років після ХХ з’їзду КПРС, на якому був боязко засуджений терористичний режим, наше розуміння того, що відбувалося в країні, стало набагато глибшим. Але якщо скорочувати твір у нас вважається нормальним, то дописувати й домислювати, особливо якщо у його автора є ім’я, наважується небагато кінодраматургів.

Із головною героїнею «Трьох крапок» усе чітко й просто, а з Вадимом Петровичем хотілося б розібратися. Кіра Георгіївна — в міру конформний і тому успішний радянський скульптор із забезпеченою професійною долею, та й жіночою, загалом, — теж. Несподівана зустріч з коханим, який повернувся з табору, а коли його посадили, надав їй свободу, — всього лише емоційний епізод у її житті, яке після цього короткочасного спалаху повернеться у звичне русло. Терпимий старий чоловік для бесід про мистецтво та взаємну турботу, брутальний юний залицяльник для гостроти почуттів і, не виключено, плотських утіх, регулярні жирні замовлення на статуї вождів (те, що героїня робить пам’ятник Леніну до чергового ювілею, — вдало й точно), трохи роботи «для душі» й іще чверть століття спокійного існування до кінця імперії.

Інша річ Вадим Петрович, насильно викинутий з життя, в яке повертається після довгої перерви. Ця двадцятирічна прогалина могла стати збільшувальною лінзою, а сам герой — пробним каменем післясталінського часу, що перевіряє його на вошивість і виявляє майбутнє. Такими каменями були Некрасов, Солженіцин, Шаламов і багато інших — тих, хто сидів, та й не сидів. Саме тут творцям фільму варто було б виявити фантазію та доповнити портрет жінки портретом чоловіка, щоб отримати картину епохи.