Тридцять шість миттєвостей Марії Садовської

Вона прожила лише 36 років, та галерея сценічних образів, створених артисткою, є значним внеском у скарбницю нашої театральної культури. За роки, віддані сцені, Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі в театральному репертуарі 70—80-х років XIX століття. Вона завжди уміла бути оригінальною, знаходила нові барви образу, прагнула якнайглибше розкрити найістотніші риси характеру кожної героїні.

Цікава деталь. Знайомлячись з матеріалами про творчість Марії Садовської, в багатьох виданнях зустріла тільки одну, загальновідому її фотографію, на відміну від інших акторів українського театру, фотографій яких є багато, і на сцені і в житті. Чим це пояснити — скромністю, небажанням позувати фотографу? Якою вона була? По спогадах брата Панаса Саксаганського: «Садовська — надзвичайно серйозна людина, вона була чудова співачка і артистка, її прозвали українським соловейком».

Марія Садовська народилася в квітні 1855 року в селі Костовате Херсонської губернії. Це була славна родина Тобілевичів. Брати майбутньої актриси — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський впливали на її виховання, мистецькі уподобання. В Єлисаветграді, куди переїхала родина, вже під час навчання у гімназії, Марія була душею учнівського драматичного гуртка. Вона виступала в аматорських виставах, в російських п’єсах, українських оперетах, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів. В середині 70-х років ХIХ століття Єлисаветград, де жила і вчителювала тоді Марія Садовська, стає колискою Українського народного театру, майбутнього Театру корифеїв. Іван Тобілевич засновує тут аматорський гурток, з великим успіхом йдуть п’єси Островського, Котляревського, Квітки-Основ’яненка. У 1876 р. до Єлисаветграду приїздить Марко Кропивницький, він включається в роботу аматорського гуртка, прагнучи реорганізувати його в професійну українську драматичну трупу. Весною того ж року Кропивницький збирає опереткову трупу. До неї вступає, проти волі батьків, і Марія Садовська. В цій трупі та в ряді російських опереткових труп Марія Садовська грала майже три роки. В репертуарі були п’єси «Назар Стодоля», «За Німан йду», «Дай серцю волю — заведе в неволю». Саме в цей час Марія познайомилася з молодим італійцем-музикантом і співаком Барілотті, який допомагав їй в музичній освіті. Знайомство закінчилося шлюбом, який, на жаль, тривав недовго. Марія Карпівна повертається з двома дітьми до батьків у Єлисаветград і на деякий час полишає сцену. Але вже у 1883 році їде до Харкова і вступає до української трупи Марка Кропивницького. Тут починається самовіддане служіння українській культурі. В трупі Кропивницького Марія Садовська пройшла школу сценічної майстерності. Вдумлива режисура Кропивницького, реалістичне виконання кожної, навіть найменшої, ролі було новим кроком до майстерності. Талант Марії Карпівни розквітав, гра ставала переконливішою і привабливішою, образи — повнокровними і цікавими. Артистка наполегливо працювала над кожною роллю, шукаючи нових, своєрідних рис і образів того чи іншого персонажа, вимогливо ставилася до мови, гриму, костюмів.

Про Марію Садовську писали по-різному, але майже в кожній рецензії повторювалася думка, що актриса цілком позбавлена сльозливості, будь- яких емоційних надмірностей. Принциповість і серйозність були властиві Марії Карпівні і як людині. За свідченням Панаса Саксаганського, вона була самостійна у поглядах, далека від пліток і всіляко намагалася запобігти розколу трупи молодших братів Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Але розкол відбувся, і з 1890 року Марія Карпівна стає драматичною артисткою трупи Панаса Саксаганського.

Широку популярність здобула Марія Садовська, виступаючи спочатку як актриса оперного, опереткового та комедійного жанру, а пізніше — як драматична актриса. На українській сцені Марія Карпівна дебютувала у виставі «Наталка Полтавка». Ця п’єса і сам образ Наталки були дорогі артистці. В родині Тобілевичів був своєрідний культ «Наталки Полтавки», всі знали пісні і сцени з вистави, віршовані монологи були неодмінними у хатньому вжитку. Маючи гарне соковите сопрано, органічно сполучаючи спів з грою драматичної актриси, Марія Садовська була неперевершеною Наталкою. Завжди цікава і різна була актриса у ролях драматичного репертуару. Тогочасна критика схвально писала про її Проню з п’єси Старицького «За двома зайцями», Уляну з п’єси Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», Харитину з п’єси Карпенка-Карого «Наймичка», Пракседу з драми «Гуцули», Оришку з п’єси Кропивницького «Пошились у дурні». Однією з найкращих ролей, створених Марією Садовською була Софія у «Безталанній» Карпенка-Карого. Спершу в цій виставі вона виконувала роль Варки, але потім збагнула, що сповнений драматизму, ніжний і щирий образ Софії їй ближчий. У цій ролі, як писали рецензенти, Садовська досягала вершин майстерності.

Значний успіх на долю артистки і обдарованої співачки випав в опері «Запорожець за Дунаєм». Це була серйозна творча перемога Садовської. Першу виставу «Запорожець за Дунаєм» трупа показала весною 1884 р. під час гастролей у Ростові. Марія Карпівна одна виконувала роль Одарки. Щоразу вдосконалюючи свою гру, у цій виставі Садовська проявила ще одну рису свого обдарування — комедійну.

Підкреслити надзвичайно витончене художнє чуття Марії Садовської, її невичерпний запас людської душевної теплоти, можна звернувшись до однієї з численних рецензій. Львівська газета «Зоря» у 1891 році написала: «У грі її відчувалося глибоке, правдиве чуття, котрому ще більше сили додавав її чарівний голос, що мимоволі закрадається в душу глядача, а реалізм і простота гри, вільної від всякої афектації, доводили враження часом до повної ілюзії».

А це фрагмент листа Миколи Садовського, в якому він звертається до брата Панаса Саксаганського: «Скрізь були діла хороші, та нас спіткало несподіване горе, тяжка втрата, сестра Маруся Садовська-Барілотті, захворіла і в піст 23 березня 1891 року померла. Тяжко згадувати минуле... Вже по її слідочку поросла шальвія та рута. І все ж ось вона перед очима моїми: висока, статурна, з виразними добрими очима. «Ой, погано мені, братику», — каже вона. «Що ж тобі, голубонько?» — «Холодно, холодно мені, коли б скоріше кінчилася вистава». Йшла «Безталанна». Я побіг підгонити робітників. Третій дзвоник — і 5-й акт почався. Вона бліда, як лілея, стоїть, держучися за одвірок... Вийшла. Передати той тон, ту тугу безконечну, що виливалася в кожному її слові, неможливо. «Боже, я з ума зійду !... Ох, серце моє бідне, не бийся в грудях, перестань краще битись навіки, щоб не дожила до того, що ти мені віщуєш», — шепоче Маруся, що виконувала роль Софії. Чую, як мороз охоплює й мене... Якесь призначення почувалося у цьому шепотінні. «Ой! Не бий же мене, не вбивай мене, живи собі з Варкою! — якось виривається з глибини душі Софії... Артистка збирає всі свої сили, її б’є страшна пропасниця... Чується останній крик людини, що замерзає: «Ай!» — і артистка скінчила свою роль і свою артистичну діяльність... Непритомну я виніс її на кін, непритомну доніс до вбиральні і непритомну повіз додому. Безталанна Софія була останньою роллю сестри Марусі. З’явилася вона на сцені розцвітаючи, і в розквіті своєму померла вона. Поховали її в Єлисаветграді на Биковськім кладовищі, біля матері, яку вона так надмірно любила. «Чи давно ми чули тебе в домі твоєму? І от тепер бачимо в домовині... Замовк соловейко і не почує його — поки й світ сонця — мати Україна... — так почав Кость Тишківський свою промову, що переривалася голосним плачем родини і тих близьких, що любили Садовську-Барілотті, цю тиху, привітну і ніжну людину».