Творча інтелігенція києва не прагне до комунізму

Інститут культурної політики при Міністерстві культури й мистецтв України здійснив опитування творчої еліти Києва щодо її оцінки власного соціального й творчого стану (розробку анкети й керівництво дослідженням здійснили зав. лабораторією інституту М. Стріха, доктор соціологічних наук О. Семашко і автор цих рядків).

Були опитані члени київських організацій Спілки театральних діячів України та Всеукраїнської музичної спілки: від артистів і лауреатів престижних конкурсів до "безрангових" митців, усього 47 "театралів" та 40 "музикантів".

За отриманими даними, матеріальне становище митців обвально погіршується (68% музикантів і майже 90% діячів театру вважають його складним і вкрай скрутним, у той час як майже така сама кількість митців за станом на 1980 р. вважала його добрим і дуже добрим). Суспільний престиж мистецької професії та її соціально­правова захищеність в Україні геть незадовільні ­ 68% театралів і 62% музикантів виставили їй згідно із запропонованою п'ятибальною шкалою нищівну "одиницю"; підтримки з будь­якого боку ­ ані держави, ані приватних спонсорів та меценатів, ані позабюджетних фондів ­ митці не відчувають (особливо розпачливо пролунав голос із музичного табору: "ні" державі висловили 55%, а приватним спонсорам ­ 80% опитаних!). Де ж ви, новітні симеренки й терещенки?!. Лише 10% респондентів мають надію на те, що мистецтво все ж таки відіграватиме в Україні свою чільну роль ­ самоствердження людини засобами краси.

Судячи з наведеного, знедоленим і зневаженим служителям української музи сам Бог велів би дружньо стати під червоні прапори. Однак сталося із точністю до навпаки: з відповідей на запитання про подальшу долю України та симпатії до певних її політичних сил з'ясувалося, що жоден (!) з респондентів не бажає відновлення СРСР і жоден не має наміру голосувати на виборах за Комуністичну партію! Понад 80% митців висловилися за зміцнення державної незалежності України.

Втім, ненависникам "єдино вірного вчення" і палким патріотам радіти передчасно. Скажімо, за панацею виживання культурної галузі переважна більшість респондентів вважає збільшення державних дотацій мистецьким колективам (чим не атавізм соціалістичної свідомості?) і лише 25% ­ пільгове оподаткування приватних спонсорів та меценатів.

Не здобула виразної більшості митців­симпатиків і жодна з політичних сил України. Хоча майже 50% респондентів виявили прихильність до партій право­центристського спрямування ­ НРУ, ДемПУ, НДП, - водночас, чи не кожен третій з опитаних або проголосив свою повну індиферентність до виборів, або висловив знайоме: "Не довіряю нікому!".

Недовірою пройняте й ставлення до різних гілок влади, хоча й тут у відвертому "мінусі" опинилися тільки Верховна Рада і вітчизняна міліція, а в середовищі діячів театру ­ також органи СБУ. Єдина інституція, яка викликала відчутну прихильність респондентів (75% діячів театру і 55% музикантів) ­ Церква, ніби традиційно символізуючи, що в разі зникнення всіх інших надій лишається сподіватися тільки на Бога.

Зрозуміло, творчі спілки України ­ це ще не все населення України і навіть не вся її творча інтелігенція. Однак чи не є дзеркалом всього нашого суспільства те, властиве мистецько­спілчансьому середовищу, макабричне сполучення гідних подиву "згуртованості в негативі" і "розпорошеності в позитиві", гнівлива одностайність перед обличчям чорно­білих реалій і цілковита розгубленість при виникненні перших­ліпших півтонів, та відчайдушна "атомізація" мислячої верстви суспільства, яка щоразу оберталася для України у надміру безжальний спосіб? Надто все це серйозно, аби заховати ці результати і звично подейкувати: мовляв, це ж творчі люди, а у них усе, як не в людей, та й скільки їх, тих митців?

Коментар

І від політиків, які перебувають при владі, і від тих, хто її прагне, творча інтелігенція останніми роками найчастіше чула словосполучення "немає грошей". Нині ситуація змінюється. Багато партій і блоків не проти прикрасити галереї своїх виборчих списків портретами відомих артистів, художників, музикантів, письменників. Безперечно, заклинання про необхідність відродження національної культури та духовності ввійдуть у "обов'язкову частину" передвиборних програм.

Водночас, дуже незначна частина населення відвідує театри, художні виставки, музеї та бібліотеки: за даними "СОЦІС-Геллап", це робить не рідше одного разу на місяць не більше ніж 5-6% дорослого населення. З цими цифрами просто не можна порівнювати аудиторії естрадних зірок, розважально-ігрових шоу тощо. І для політиків саме явища масової культури є найперспективнішими каналами впливу на настрої виборців. Звісно, за умови "роботи" з головним медіумом маскульту - телебаченням.

А підтримка "високого" мистецтва та культури передбачає розуміння значних соціальних перспектив. Чи багато в Україні політиків, які готові заради них пожертвувати поточною політичною доцільністю?

Олег ІВАНЦОВ, соціологічна служба "Дня"