У колі першому
Думається, наші читачі погодяться з тим, що рік, що минає, видався вельми бурхливим. Сьогодні ми представляємо вам традиційний рейтинг найзначущіших культурних подій. Вибрати їх у такому насиченому потоцi, зізнаємося, було надто складно (хоча протягом року ми писали про це часто й регулярно). А тому «неохопленим» залишилося музичне мистецтво — класичне та популярне. Досить пригадати лише таке яскраве явище, як фестиваль «Країна мрій» або культурний феномен оранжевої революції. Про все це — в найближчих номерах «Дня», але вже в 2005 році.
Кінопрем’єра року
Кінематограф Кіри Муратової, яка у листопаді відсвяткувала свій 70-річний ювілей — поза сумнівами, національне надбання України. Цього літа з’явився її новий фільм — «Настроювач», який може об’єднати — сприйняттям того, як його створено — і високочолих критиків, і масову публіку. Фільм, і це вже сьогодні зрозуміло, — визначний, кращий із того, що зняла Муратова за останні роки.
Картину можна назвати етапною для самого режисера. Перше, що тут впадає у вічі — дивовижна легкість фільму, його чіткий ритм. Незважаючи на значну тривалість — 2,5 години — картина сприймається якщо і не на одному диханні, то на одному кроці — неспішна прогулянка, що під кінець набуває темпу спринтерського забігу. Забезпечується це не тільки по-молодому енергійною режисурою, але й дуже вдалим сценарієм, створеним Муратовою, Сергієм Четвертаковим та Євгенією Голубенко на основі оповідань петербурзького письменника Аркадія Кошко. Останнє варто відзначити особливо, оскільки уміння написати сценарій сьогодні як у нас, так і у Росії відноситься до розряду що вимирають; більш того очевидно, тяжке становище українського кіно не в останню чергу пов’язане саме з найповнішою відсутністю класних сценаріїв. Тут же варто сказати, що завдяки філігранній драматургії у фільмі з’являється особлива якість видовищності, яку ще прийнято називати історією: глядача залучають до сюжету, не обтяжуючи його аналізом чи рефлексіями з приводу того, що відбувається на екрані. Крім того, варто згадати про чудовий квартет виконавців — Георгія Делієва, Ренату Литвинову, Аллу Демидову та Ніну Русланову; підбір акторів тут на особливій висоті.
Можна ще багато говорити про ті чи інші якості «Настроювача», але одне потрібно згадати особливо: саспенс. Тобто буквально, напруження у фільмі, зчеплення ситуацій, яке (при тому, що джерело напруження чи небезпеки глядачу відоме!) примушує людей у залі, забувши про все на світі, подаватися уперед, хапатися за спинки стільців, затамовувати подих. Можна скільки завгодно міркувати про духовність, про добрі наміри тих чи інших фільммейкерів, про красиві пасажі камери, про смішні діалоги — але уміння нагнітати напруження, захоплювати глядача без насильства над ним — є, фактично, еталонною прикметою таланту, його необхідною і достатньою умовою. І у Муратової це є — на відміну від багатьох, дуже багатьох її колег по цеху у нас і на північному сході.
Таким чином, відзначена на початку розмови складність знімає протиріччя: «Настроювач» — це не той випадок, коли доречні міркування про «арт-хауз» чи «мейнстрім», авангард чи реалізм. Таке кіно заявляє про себе як про факт, воно живе незалежно від кон’юнктури поколінь, його дивляться знову і знову. А це велика рідкість не тільки для пострадянської, але й для світової сучасної кінематографії взагалі...
Виставка року
Це, поза сумнівами, експозиція в Будинку-музеї Булгакова на Андріївському узвозі, присвячена письменнику Віктору Некрасову.
Адже Некрасов — гордість і слава Києва: правозахисник, солдат, журналіст, архітектор, кінематографіст, але насамперед, — відомий прозаїк, чия повість «В окопах Сталінграду» і сьогодні у всьому світі вважається одним із найкращих творів, присвячених Другій світовій війні.
Виставка «Віктор Некрасов: повернення у дім Турбіних» унікальна за багатьма складовими. По-перше — місцем проведення, — саме зі статті Некрасова «Дім Турбіних» у 1967 році розпочалася кампанія, що увінчалася створенням музею на Андріївському. По-друге — сама виставка є, по суті, першим фундаментальним нагадуванням про Некрасова у Києві. Нарешті, те, як її створено. «Повернення у Дім Турбіних» оформлено одним із найцікавіших київських художників — Бадрі Губіанурі. Матеріали присилали з усього світу. Художник додав усьому масиву різнорідної інформації оригінальну форму. Розвішування фотографій нагадує розкадровку з якогось, ще небаченого фільму. А динаміки цій картині додає ефектний прийом: три різних періоди — київський, сталінградський і паризький — представлені за допомогою трьох, масивних, ще дореволюційних парт, дуже оригінально оформлених як експозиційні стенди, що відображають різні періоди життя письменника.
Таким чином, експозиція «Віктор Некрасов: повернення у дім Турбіних» гарна не тільки фактом свого проведення, але й тим, що запам’ятовується цілісно. І у виставовково-музейному ландшафті Києва відтепер є вузлова точка, пов’язана з ім’ям Некрасова.
Повернення року
У світовій кінематографії є деякі неписані норми, які ніхто не ризикує порушити. От, наприклад: шанси вихідця навіть не з України, а з колишнього СРСР — пробитися в Голівуді, причому в еліту, а не на правах «мігранта», — нульові.
Але минулого року це здійснилося. Вершину Голівуда з фільмом «Дім із піску і туману» підкорив наш земляк, виходець із Києва — Вадим Перельман. А року нинішнього Вадим після 30-річної розлуки приїхав до Києва, на кінофестиваль «Молодість», причому як голова журі.
Вадим народився у Жовтневій лікарні. Жили всі разом — батько, мати, дві бабусі — у величезній комуналці на Горького. У 1972 році в автокатастрофі загинув батько, померли бабусі. Коли Вадиму було 14 років, вони з матір’ю емігрували спочатку до Італії, потім — до США. Як зізнається сам режисер, «їхали від смерті». В еміграції з’явилися нові проблеми: сварки з вітчимом, пішов із дому, майбутній режисер навіть якось був учасником вуличної компанії, але зумів вчасно зупинитися — врятував якраз переїзд за океан. Там Перельман навчався фізиці, потім пару років стажувався в кіношколі в Торонто. Створивши маленьку компанію, яка займалася виробництвом музичних кліпів, підробляв монтажем фільмів у відомих режисерів. Переїзд 1990 року до Лос-Анджелеса обернувся 13 роками успішної роботи в рекламному бізнесі.
А в 2003 році, під час поїздки до Рима, Вадим випадково купив — щоб скоротати час у літаку — книгу французького письменника Андре Дюбуса «Дім із піску і туману» і вирішив її екранізувати що б там не було. Саме тепер і проявився режисерський характер: наш земляк не лише вмовив продати права на екранізацію незговірливого романіста, але й досяг згоди на зйомки від таких голівудських суперзірок, як Бен Кінгслі («Сексуальна тварюка», «Список Шиндлера», «Ганді») і Дженніфер Коннеллі («Ігри розуму», «Реквієм за мрією»), а також заручитися фінансовою підтримкою самого Стівена Спілберга, який оплатив половину з 16-мільйонного бюджету. Результатом стала трагічна, чудово зроблена стрічка, яка приголомшила в тому числі й американських академіків: «Дім із піску і туману» отримав три номінації на «Оскар»: кращі жіноча і чоловіча роль (Бен Кінгслі і Шорех Агдашлу) і краща музика (композитор — Джеймс Хорнер).
Переконливий дебют дає надію, що Перельман стане другим вихідцем з України, хто зуміє завоювати Голівуд. Був уже Едвард Дмитрик (народжений у сім’ї західноукраїнських емігрантів), неодноразово номінований на «Оскар» і обласканий критикою за «Молодих левів» із Марлоном Брандо. Але у Перельмана якось відразу все заладилось інакше, швидше і успішніше.
Нині майбутнє 40-річного режисера таке ж багатообіцяюче, як і невизначене: знімати ефектні, напружені трилери (судячи з уміння працювати з сюжетом та атмосферою, у нього вийде), робити несамовиті мелодрами (цілком імовірно) чи ж продовжувати підйом по сходинках трагічного. На першій дорозі забезпечений культовий статус (страх — хороший товар), на другій — «Оскари» (не лише номінації) і тупик. Третє — найважче.
А ось те, що говорив Перельман під час свого візиту до нас:
— Для мене бути в цьому місті й на фестивалі «Молодість» — великий етап.
— Мені подобаються фестивалі для молоді — такі, як ваші. Радує, що коли я приходжу до Будинку кіно, і всі сидять iз програмками, щось обговорюють, і це переважно молоді люди, студенти — адже це наше кінематографічне майбутнє.
— Напевно, Спілберга взяв за душу цей роман… Коли він наважився заплатити, це був уже закінчений сценарій. Він повірив у це. І всі ми, хто працював над фільмом, вірили, що так і треба робити.
— Найяскравіший спогад про моє дитинство — коли я жив у великій комунальній квартирі на Горького, 15, з бабусями, величезне тепло і величезна приголомшуюча близькість, яка у нас була. А потім, на жаль, — ці смерті, які сталися...
— Найголовніше — щоб поважали. Я думаю, коли з такими людьми працюєте, повинні поважати вас як режисера і повинні поважати матеріал — ще більше, ніж вас. І коли поважають матеріал — виходить співпраця. І тоді все піде. Ми так і домовилися з самого початку. Ми не працювали, ми робили фільм — це найголовніше — щоб усім було важливо, щоб він вийшов.
І, мабуть, найважливіша фраза:
— Мій дім — тут...
Театральна подія року
Такою стала україномовна антологія сучасної драматургії «Страйк ілюзій» (Авт. проекту та упоряд. Н. Мірошниченко. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 370 с.)
Відкриває книгу «химерна феєрія» Богдана Жолдака «Чарований запорожець». Химери Жолдака — яскраві, дотепні й іскрометні. У легкому хороводі кружляють козаки, русалки, яничари, болотяна нечисть. Забавні битви, справжнє кохання, і все це — з піснями, танцями та примовками. Якщо всі ці чудові пустощі ставити в театрі — глядачеві гарантовано масу задоволення на всі два акти від першого до останнього слова.
Деяка інфернальність властива і п’єсі Володимира Сердюка «Сестра милосердна». Дійові особи — Медсестра (красива), Лисий і Бородатий — обидва дуже старі, прикуті до інвалідних крісел і перебувають, по суті, при смерті. А Медсестра, цілком можливо, янгол, і все ніяк не може знайти свого давно втраченого батька. Ситуація проста і важка, але Сердюк якимсь чарівним чином повертає все це на гімн коханню, на хвалу життю, і на дуже динамічне видовище. Досягається це насамперед чудово прописаними діалогами. Двоє старих сваряться і мріють, влаштовують колотнечі та сумують про втрати, пустують, як малі діти, навіть співають і залицяються до Медсестри. Для акторів тут справжня просторінь, є де розігратися досхочу.
У «новій містеріальній драмі» «Я. Сиріус. Кентавр» Лариси Парис також є Янгол і двоє немічних калік. Однак зовсім інша система письма. За формою ця п’єса є найбільш витонченою серед інших. Помітний вплив Семюеля Беккета в тому, що стосується персонажів — маргіналів, які філософствують, і ситуацій постійного очікування, в яких вони перебувають. Однак це саме схожість, а не епігонство. Парис задає згадане містеріальне вимірювання — те, чого у великого ірландця немає. Театральність драми Парис — зовсім інших якостей. Щоб показати це на сцені, потрібно, дійсно, пригадати містеріальне минуле нашої сцени, наприклад, шкільний театр. Загалом же, почуття ритму у Парис близьке до ідеального, а мова персонажів виражає, — характеризує — їх абсолютно. Тому сама п’єса «Я. Сиріус. Кентавр» здається вибудуваною за музичними канонами, з необхідним поєднанням тональності, лейтмотивів і контрапунктів. Її постановка була б для нашого театру справжнім подарунком — але хто б за це взявся?
Єдиний твір, видимо прив’язаний до нинішніх соціальних реалій, до пізнаваних побутових прикмет — «Дев’ятий місячний день» Олександри Погребинської. Однак автор влаштовує звичайним людям у буденних ситуаціях екстремальну перевірку на розрив, на всі їхні моральні норми — і вони її проходять.
Окрема і важлива тема — вплив на драматургію більш масових візуальних технологій — кіно і телебачення. Це позначається в тій чи іншій мірі майже в усіх авторів; наприклад, у того ж Сердюка фінал п’єси — типово кінематографічний, герої «Самогубства самотності» Неди Нежданої виявляються учасниками телешоу, а комедія Сергія Щученка «Шляхетний дон» сильно нагадує суміш Бернарда Шоу, Оскара Вайльда і... Квентіна Тарантіно (!) Дійових осіб тут заносить у різні епохи з легкістю неймовірною, ну і казуси з ними трапляються відповідні. Дуже смішна річ — і її з рівним успіхом можна ставити і на екрані й на сцені.
Завершує збірник філософський фарс «для двох блазнів, годинників і маріонеток» «На виступцях» Катерини Демчук. Поряд із п’єсами Парис і Сердюка — найкраще серед інших. Особливо хотілося б відзначити бездоганну українську мову, також незвичайну форму — все відбувається немовби в якомусь задзеркаллі, де придворні носять імена карт різних мастей, будь-який гість може стати королем, а король зовсім божевiльний. «На виступцях» — це притча про владу. Притча і одночасно детальне дослідження про те, як влада діє зсередини, як одних вона обертає на драконів, інших на жертви, і про те безумство — вічне і нездоланне — яке вона несе всім, хто піддався на її чари…
Про «Страйк ілюзій» можна написати ще багато, але підсумок буде одним — драматургія — якісна, неординарна, з багатими постановочними можливостями — в Україні є. Збірник — лише один із доказів. Однак театральні критики і режисери як і раніше вдають, що нічого не відбувається і відмовляють вітчизняній драматургії в праві на існування. І продовжують писати все більш погані статті й ставити посередні вистави за п’єсками третьорозрядних російських авторів.
Так що, не виключено, що скоро настане день, коли люди, що пишуть для театру, матимуть повне право спитати — а, можливо, у нас немає ні режисури, ні театрознавства?
І, цілком можливо, матимуть рацію!
Колір року: поморанчевий
Думається, навряд чи хто-небудь, хто має хоча б віддалене уявлення про події в столиці України, стане спростовувати той факт, що нинішня осінь стала найнезвичайнійнішою в новітній історії України і Києва зокрема. «Багрец и золото», які у нас дуже чарівні, раптово витіснив справжній помаранчевий карнавал. І, власне, виходячи з побаченого і почутого за ці три листопадово-грудневi тижні, можна сміливо твердити, що прямо на наших очах, найбільш активно — в столиці, трохи повільніше — в провінціях, відбулася оранжева революція, а також супутня їй неповторна субкультура.
Оранжевий — теплий, активний, але не агресивний, — це, безсумнівно, найкраща знахідка не лише поточного політичного сезону, але й загалом останніх років: як не можна до речі припав на листопад, коли сумовита сірість пізньої осені переходить на монотонну сніжну білизну. Крім того, як виявилося, у цього кольору багата й цікава передісторія — в рівній мірі як у політиці, так і в культурі. Жовтогарячі молодіжні рухи, веселі, задерикуваті і такі, що об’єднують дуже різних і багато в чому талановитих людей, перетворювали на пустотливий карнавал життя Нідерландів в 1960—70-і, розсіювали присмеркову атмосферу комунізму в Польщі в 1980 і, чинили опір настанню авторитаризму в Росії і Білорусі в 1990-і. Прикладів успішності їхніх ескапад можна наводити дуже багато. Власне, «оранжева політика» ввійшла до актуального словника як синонім карнавального, позапартійного і миролюбного потрясіння основ. Тепер неважко побачити, що й український «помаранчевий ренесанс» явно відчуває свою спадкоємність щодо таких чудових попередників. Наші «Оранжеві» також влаштували в центрі Києва величезний і безперервний дитячий ранок. Поєднання інфантильності, дорослої ідейної переконаності й неймовірної людської різноманітності дали справжній розквіт творчості, як самодіяльного, так і цілком професійного — в музиці, малярстві, фотографії, плакатному мистецтві.
Одним словом, наші «Оранжеві» ні в чому не поступилися попередникам, більше того — перевершили їх. Обійшлися без насильства, і, просто як великі діти, граючи (ось дуже точне слово!) вирішили найгостріші політичні проблеми, попутно перетворивши закостенілу від офіціозу столицю на величезний театральний майданчик, на суміш циганського табору, карнавалу і рок-фестивалю.
Так що наша Оранжева Веселка — це не так навіть політична акція, оксамитова («каштанова», «листопадова») революція, — як наш Вудсток і наш травень 1968 року, наше неурочне Різдво — народження нації, — одним словом, наше спільне дитинство, якого в українській історії, — перенасиченій поразками, залитій кров’ю, занадто дорослій, — ще не було.
