«У нас знову з’явився шанс змінитися. Iнша справа — чи скористаємося ми ним»

У масовій свідомості українців філософія пов’язана з величезною кількістю міфів та стереотипів. Це пояснюється тим, що в Україні, на відміну від більшості європейських країн, вона відсутня у системі середньої освіти. Водночас один-єдиний обов’язковий курс в університеті переважно не встигає зацікавити студентів і залишає в них дуже приблизне уявлення про цю дисципліну. Доводять це й мізерні тиражі філософської літератури, виданої в Україні. Таке нехтування філософською традицією навряд чи можна виправдати, адже вона є однією з основ європейської цивілізації. І це — не порожні слова. Так, до прикладу, саме філософи свого часу обґрунтували ключові принципи науки в її сучасному розумінні або ж розробили засади державного управління. Саме тому звертання до філософії дозволяє краще зрозуміти коріння багатьох нинішніх проблем. З проханням поділитися власним баченням ролі філософії в житті суспільства, а також дати оцінку певним аспектам тієї ситуації, в якій опинилася сьогодні Україна, «День» звернувся до кандидата філософських наук, доцента філософського факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка Андрія БАУМЕЙСТЕРА.

— Андрію Олеговичу, якби у нашій країні існувала «школа для політиків», які предмети, на вашу думку, у ній мали б вивчати передусім?

— Я відповім у дусі Платона: у першу чергу в них мають виховувати моральні чесноти, формувати відповідальних і доброчесних людей. Це має бути школа честі, особлива спільнота на кшталт духовного ордену чи духовного братства. Зрозуміло, що жорсткий відбір до такої школи повинен враховувати лише таланти і здібності молодих людей, а не матеріальні статки їхніх батьків. Може, це трохи дивна відповідь. Але ж ми моделюємо певний міф. Так історично сталося, що в нашій країні останні сто років був штучний відбір на користь гірших. Цю тенденцію важко зламати. Окрім писаних законів і норм, велику роль у розвинених спільнотах відіграють звичаї, моральні устої. Вони задають певну систему координат політичного й суспільного життя народу. Ми ж позбавлені такої системи координат. У нас сформувалася псевдоеліта (група дуже багатих людей), їхні діти виховуються в дуже специфічному середовищі, в якому прививають почуття неповаги до інших (скажімо, менш забезпечених) людей, відчуття «обраності» тощо. Поведінка представників такої «еліти» (як старшого, так і молодого покоління) найчастіше викликає неприємне здивування, а іноді й відчуття огиди. Непомірна розкіш, пиха, хизування своїми багатствами, жадоба, абсолютна безвідповідальність і безкарність. Все це призводить до втрати реальності, втрачається навіть інстинкт самозбереження. До чого це може призвести, ми нещодавно бачили... 

Але припустимо, що в нашу з вами школу для державних діячів приходять дівчата і хлопці, що стають членами особливого ордену. В такому разі я б запропонував на першому курсі вивчати політичну і культурну історію Європи. Це наша духовна батьківщина, а ми дуже мало знаємо про життя наших європейських сусідів. Наприклад, в Лікеї Аристотеля вивчали конституції різних держав (грецьких і варварських), їхні звичаї та особливості. Гарний приклад. Далі: дуже важливо запровадити естетичне виховання наших студентів. Водити їх на концерти, в картинні галереї, влаштовувати обговорення художніх творів (якось в школі це поступово зникає). І що дуже важливо, викладаючи їм спеціальні дисципліни на старших курсах (філософські, політичні, економічні й правові), моделювати з ними ситуації прийняття рішень, проводити диспути, вчити аргументувати. Щоб їхні знання мали також і практичну вартість, були наближені до практичного життя.

«ФІЛОСОФІЯ — ЦЕ КУЛЬТУРНИЙ КОД, ФАКТ НАЛЕЖНОСТІ ДО ВЕЛИКОЇ ТРАДИЦІЇ»

— Чим може сьогодні філософія бути корисною для державного управління і для суспільства загалом?

— На перший погляд здається, що філософія — це те, без чого суспільство може легко обійтися. Але не варто забувати, що з часів виникнення університетів у ХІІІ столітті філософію викладали на базовому факультеті (так званому факультеті мистецтв), на якому навчалися переважно 15-16-річні хлопці. Філософія була обов’язковою в європейських колегіях XVI—XVIІІ століть. Наприклад, коли майбутній кардинал Ришельє навчався в Наваррському коледжі, він (у 13-14-річному віці!) читав Аристотеля в оригіналі й повинен був коментувати його твори. Так само Декарт вивчав класичних авторів і середньовічних філософів у коледжі Ля Флеш. Філософію досі викладають у більшості європейських гімназій та ліцеїв. Це певний культурний код, факт належності до великої традиції. Якщо ж казати про суто практичні аспекти, то філософія дає навички критичного мислення, вчить аналізувати, формулювати власну позицію, підкріплювати власні думки відповідними аргументами. Окрім того, філософія, з одного боку, дозволяє осмислювати різноманітні сфери людської діяльності (наука, мистецтва, релігія, політика, право, медицина, економіка тощо), а з іншого — є своєрідним «перекладачем» й посередником між різними дискурсами (наприклад, між релігією і наукою або між медициною і правом). Отже, місце філософії у сучасному суспільстві важливе і незамінне.

— Яку роль повинна відігравати наукова спільнота в розвитку країни?

— Можновладці, попри їхні декларації, поки що не готові слухати інтелектуалів. Причина, як мені здається, дуже проста. Поки можновладцями рухають лише матеріальні та владні інтереси, їхнє уявлення про авторитет дуже примітивне. Колись Сталін іронічно запитував, скільки танкових армій може виставити Папа Римський. Це запитання свідчить про абсолютно хибний погляд на природу авторитету. Історичний досвід показав, що навіть танкові армії неспроможні втримати великі імперії від краху, а Папа може перемагати і без танків. Щойно можновладці почнуть усвідомлювати, що природа авторитету трохи складніша (є авторитет інтелектуалів, авторитет релігійних лідерів, авторитет митців), що наукові, творчі або релігійні спільноти відіграють важливі функції в житті всього суспільства, тоді їхнє ставлення зміниться. Ми зараз переживаємо великий ментальний злам. Багато залежить від того, чи захоче влада жити за новими правилами.   

— Чому, на вашу думку, філософія значною мірою перебуває поза публічною сферою в Україні? Чи може вона колись стати популярною серед мас (як це було в деяких європейських країнах)?

— Філософія сьогодні не може стати предметом загального захоплення. Якщо брати, наприклад, Європу ХVII чи XVIII століття, то інтерес до літератури або філософії походив від правлячих еліт (тоді слова «правляча еліта» й «освічена еліта» були майже синонімами). Наприклад, Декарт у своїх листах до шведської королеви Христини пояснював їй різноманітні аспекти власної філософії, а Ляйбніц листувався з курфюрстиною Софією та королевою Софією Шарлотою. Остання використовувала філософський жаргон Ляйбніца навіть у приватному листуванні. Так, одній подрузі вона писала, маючи на увазі лицемірство придворних: «Хто ж, моя люба, краще за мене знає цих нескінченно малих!»

Відтоді, як освіта стала масовою, годі й казати про «масове» захоплення філософією. Достатньо, щоб філософія викликала зацікавленість у «просунутої» молоді, у тих, хто шукає відповіді на «головні» та «граничні» питання. Мені здається, що інтерес до філософії у широкому сенсі (я сюди включаю не лише читання спеціальних філософських книжок) є індикатором культурного рівня суспільства. Те, що філософія сьогодні перебуває поза так званою публічною сферою, свідчить радше про обмеженість цієї сфери. Часто її просто ототожнюють із телебаченням. У нас телебачення займається трьома речами: розважає (розважальні шоу і серіали), рекламує (політиків та алкогольні напої) і вдає, що інформує — між розвагами і рекламою періодично вставляють блок так званих новин... Зрозуміло, що філософів тут немає де притулити. Хіба що у вигляді кумедного персонажу якогось із серіалів...

— Як змінити такий стан справ?

— Спочатку треба відродити інтерес до читання, до культурної продукції взагалі (вибачте, за такий «ринковий» термін). Часто інтерес до філософії виникає під впливом прочитаного роману або побаченого фільму. Важливо збільшувати кількість освітніх програм на телебаченні. Певні кроки у цьому напрямку вже робляться. Назву хоча б такі явища, як «Книжковий Арсенал», «Форум видавців» у Львові, презентації у книгарні «Є», публічні лекції провідних інтелектуалів. Сподіваюся, що таких прикладів побільшає. 

«ЛЮДИ ПІДДАЮТЬСЯ ПРОПАГАНДІ, БО НЕ БАЖАЮТЬ МИСЛИТИ САМОСТІЙНО»

— Поширеною є думка, що події останніх місяців — це випробування, через які ми, українці, мали пройти — мовляв, саме зараз народжується нація. Як ви вважаєте, чи справді ця найбільша в історії незалежної України криза може якось кардинально змінити наше суспільство?

— Я не поділяю цієї поширеної думки. Занадто дорога ціна, щоб казати про якусь історичну «необхідність». Довгий час ми пишалися, що Україна — це єдина пострадянська країна, яка здобула незалежність без військових конфліктів і людських жертв. Це було своєрідне кліше в устах певних політиків, які полюбляють підлещуватися до людей, вихваляючи їхню мудрість та особливість. Давня зброя софістів! Мені не подобається думка, що ми «мали пройти це випробування». Треба бути обережнішими у наших висловлюваннях. Те, що сталося — результат безвідповідальності не тільки влади, а й опозиційних політиків. На мою думку, нація народжується не так у кривавих конфліктах, як шляхом мирного розвитку і творчої праці. Чи може ця криза змінити наше суспільство? Відповім так: у нас знову з’явився шанс змінитися. Інша справа — чи скористаємося ми цим шансом.

— Чи впоралися, на вашу думку, впродовж останніх тижнів зі своєю роботою журналісти?

— Я не хотів би детально аналізувати роботу журналістів. Вони зробили багато важливого за цей період. Чого мені особисто не вистачало й не вистачає? Намагання журналістів бути об’єктивними. ЗМІ повинні показувати різні позиції, різні погляди на ті самі події. Щоб ми мали можливість порівнювати, робити правильні висновки. А мені здається, що події висвітлюють дуже однобічно. Ніби немає цензури, ніби усунуто авторитарний режим, а всі телевізійні новини одного штибу. Коли висловлюють думку, що ЗМІ мають не тільки інформувати, а й просвіщати і виховувати, це викликає іронічні коментарі й звинувачення в авторитаризмі. А коли ЗМІ відверто перебирають на себе функції формування якоїсь однієї позиції, це ні в кого не викликає запитань. Ніхто не відчуває небезпеки. Це окрема велика тема, і я сподіваюся, що ми до неї з часом повернемося.

— Чому, на ваш погляд, люди сьогодні так легко піддаються пропаганді (зокрема, можемо бачити це на прикладі Росії)? Здавалося б, розвиток засобів комунікації та наявність багатьох альтернативних джерел інформації мали б запобігти цьому...

— Люди легко піддаються пропаганді, тому що (свідомо чи несвідомо) не бажають мислити самостійно. Багатьох цілком влаштовує роль пасивних «споживачів» інформації. Це симптоми внутрішньої незрілості та інфантилізму. Вже більш ніж два десятиліття ми переживаємо довготривалу культурну кризу (якщо не казати про культурний занепад). Протягом двох десятиліть еліти демонструють, що «високі ідеї» — це об’єкт насмішок або порожні вигадки, що головне — це влада, матеріальний добробут і насолода, то як тепер вимагати від громадян інтелектуальних зусиль розібратися в тому, що відбувається? Образ обраної нації, яка протистоїть лицемірному й бездуховному Заходу і стоїть «за правду», — це привабливий образ для багатьох людей. Не треба робити жодних зусиль, ти автоматично на боці правди, ти впевнений у своїй правоті. Для когось ці ідеї — просто товар або свідоцтво цехової лояльності (наприклад, для багатьох російських політиків, які, попри їхні зв’язки із Заходом, повинні грати роль завзятих «слов’янофілів-консерваторів»), а для когось — це спосіб надати своєму існуванню певний сенс та вартість. А хтось взагалі звик жити чужим розумом і навіть не здатен до самостійної рефлексії. Тобто сила пропаганди спирається на різні, часто протилежні, мотиви.   

«ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ, ЯКОМУ ВЛАСТИВА СОЛІДАРНІСТЬ, ВАЖКО РОЗМОВЛЯТИ МОВОЮ СИЛИ»

— Мільйони людей в Україні живуть сьогодні в умовах постійного стресу, щодня перебуваючи в очікуванні війни. Де, на вашу думку, може знайти внутрішній спокій сучасна людина?

— Не треба забувати, якою трагічною була наша історія в першій половині минулого століття. Коли у мене настають важкі часи, я кажу собі: твої випробування ніщо, порівняно з тим, що довелося пережити тим людям. Але як втішити тих, хто в останні місяці втратив близьких і друзів? Мені здається, тут ми маємо проявляти солідарність. Ці люди не повинні відчути себе самотніми, закинутими у простір загальної байдужості. З іншого боку, треба поступово змінювати і соціальний клімат. У нашій країні досі гинуть люди, але в поведінці і настроях людей, здається, нічого не змінилося. У Києві вечорами в ресторанах влаштовують святкові салюти, люди розважаються, хизуються своєю розкішшю. Не поменшало дорогих авто, не поменшало бажання відкрито демонструвати своє багатство. Це до вашого запитання, чи зможе наше суспільство змінитися. Настав час для еліт показувати приклади аскези й самообмеження. Щоб величезні палаци під Києвом, розкішні автопарки, лісові угіддя, озера з лебедями — все це стало ознакою поганого смаку і викликало почуття відрази (а не було предметом мрій для багатьох). Представники політичної еліти мають посилати суспільству певні сигнали й подавати приклади інших стандартів поведінки. Адже слова мають вагу тільки тоді, коли вони підкріплюються живими прикладами. А якщо наше суспільство буде проявляти солідарність, якщо воно буде консолідованим — з’явиться і впевненість громадян у їхньому майбутньому. З таким суспільством важко розмовляти мовою сили. 

— Які кроки, на ваш погляд, повинен зробити сьогодні передусім новий Президент?

— До цього часу наша держава була патерналістською. Армія корумпованих чиновників з одного боку й покірне очікування пільг, доплат і дотацій — з іншого. Середній клас як такий в Україні досі не сформований. Чому так багато українців працюють за кордоном? Чому громадянам невигідно працювати у власній країні? Ми добре знаємо, чому... Якщо вже говорити про пріоритети, то я б наголосив на пріоритеті праці, а не корупції та споживання (як це було в останні роки). Саме новий трудовий етос допоміг таким країнам, як Німеччина і Японія, вийти з післявоєнної кризи і стати на шлях розвитку. Знову ж таки: представники політичної еліти мають розпочати із себе і показати приклад самовідданої та чесної праці. Іншого шляху немає. Продемонструйте, що ви хочете пройти обіцяний вами шлях випробувань разом зі своїми громадянами, що ви готові обмежити власні апетити. Це і називається соціальною солідарністю. У протилежному випадку ми знову будемо приречені ходити по колу і робити ті самі помилки. Але тоді у нас не буде майбутнього. То ж настав час обирати...