Український театр з литовським акцентом

Вистави режисерa Лінасa Зайкаускасa відомі не лише в Литві, а й у багатьох інших країнах світу. Працюючи як «вільний художник», він здійснив постановки і в київських театрах: Драми і комедії на Лівому березі Дніпра, «Ательє 16». Сьогодні Лінас Зайкаускас працює над новою виставою на запрошення Театру ім. І. Франка. Про історію взаємовідносин з Києвом і столичними театрами, творчі пріоритети, сучасний театр і майбутню прем’єру розповідає режисер...

— Сьогодні ви досить запитаний режисер в Україні, зокрема нашій столиці. Як сформувалася така тісна співпраця з театральним Києвом?

— Коли я працював художнім керівником Російського драматичного театру в Литві (кінець 90-х років), то запросив Едуарда Марковича Митницького, художнього керівника Київського театру драми і комедії, запропонувавши йому співпрацю. Це була постановка вистави «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка. Спектакль мав успіх, після чого Митницький поставив у нас ще одну виставу — «Чайку» А. Чехова. Таким чином, через Едуарда Марковича, я й познайомився з театральним Києвом. Був у мене період дуже приємного спілкування з колишнім, на жаль уже покійним, керівником Театру ім. І. Франка Сергієм Володимировичем Данченком: я запропонував йому поставити виставу в театрі в Литві. Але доля розпорядилася інакше: спочатку я змушений був поїхати до Польщі, а потім — помер Данченко.

Коли я став «вільним художником» — почав їздити по різних країнах і містах і ставити в різних театрах вистави, Е. Митницький запросив мене в Театр на Лівому березі. Так народилася вистава «Наше містечко» за Вайльдером, а потім — «Вишневий сад» за Чеховим.

— Ви вибираєте для постановки дуже різнопланову драматургію — Беккет, Брехт, Чехов і т.д. Який матеріал все-таки вам ближчий?..

— Про близькість якогось автора або культурну епоху говорити складно. Швидше, має значення сприйняття конкретних творів. Трапляється, читаєш п’єсу — і буквально з першого рядка відчуваєш, що це твоє, в думках «вибудовуєш» майбутню виставу. Наприклад, сьогодні п’єси Шекспіра «Отелло», «Річард III» — я для себе не бачу, а «Макбет», «Король Лір» — бачу. Таким чином, якщо якусь п’єсу не відчуваєш як виставу, варто в даний момент утриматися від роботи над її постановкою, можливо, дозріти до цього.

— Яким чином у кожному конкретному театрі, з яким ви співпрацюєте, підбирається матеріал для постановки?

— Поки в усіх театрах, в яких я працюю, постановку тієї чи іншої п’єси пропоную я сам. Інша річ, що я відразу можу запропонувати їх десяток — за 18 років роботи «портфель» прочитаної та осмисленої драматургії достатньо наповнений. Як правило, завжди є 20—30 п’єс, роботу над якими я можу розпочати просто завтра. І, звісно, коли у художнього керівника театру є вибір, рішення, як правило, приймається досить швидко.

— Нині в Театрі ім. І. Франка ви працюєте над постановкою п’єси Бертольда Брехта «Кавказьке крейдяне коло». Чи маєте намір у цій виставі відобразити принципи епічного театру Брехта на українській сцені? — Я багато читав про епічний театр Брехта, але, як то кажуть, «уживу» його не бачив. Тому чи можемо ми стверджувати, що до кінця розуміємо, яким хотів бачити сучасний театр цей драматург і теоретик театрального мистецтва? Звертаючись до п’єси цього автора, я постараюся бути вірним драматургії й показати свій театр...

— Наскільки, на ваш погляд, така специфічна драматургія вимагає інтелектуальної підготовки акторів, і, особливо, глядача? Ви, напевно, знаєте, що на сцені цього театру йшла вистава «Кар’єра Артуро Уї» за Брехтом, але ту поставку оцінили театромани, а не широка публіка...

— Поки в мене немає побоювань з приводу того, що глядачеві буде недоступна наша вистава. В основі сюжету п’єси — дуже проста й зрозуміла історія, і я постараюся, щоб вона була розказана чітко й зрозуміло. Йдеться про проблеми материнства, й автор ставить питання: яка мати для дитини важливіша — біологічна, яка народила його на світ, чи та, яка бореться за її життя, за те, щоб вона була сита й мала дах над головою... Для мене менш важливі соціальні мотиви драматургії Брехта, хоча я розумію, що в сучасній Україні вони могли б також актуально звучати. Разом із тим я впевнений, що психологічні, особистісні проблеми більш цікаві. Глядач може спостерігати, як розкривається характер людини, яка потрапляє в екстремальні умови. І якщо нам вдасться виразно донести цю історію, то всі присутні в залі будуть також співпереживати героїні...

— Ви говорите про те, що збираєтеся створювати на українській сцені свій театр. Який він, чого ви передусім вимагаєте й чекаєте від акторів?

— Сьогодні кіноіндустрія привчила глядачів до реалістичного мистецтва: актори в кіно намагаються грати так, щоб глядач сприймав їхню історію як правдиву й справжню. Це працюватиме завжди. Я також зараз вимагаю від акторів, щоб вони не грали, а жили на сцені, сприймаючи долю «своїх» персонажів як власну. На мій погляд, сучасний театр виключає поняття «гра». Тому й вистава має бути дуже правдивою й життєвою. Побачене на сцені глядач має сприймати на всіх рівнях — інтелектуальному, емоційному і т.д.

— Вам доводиться працювати з акторами різних театрів і представниками різноманітних театральних шкіл. Бачите в цьому труднощі?

— Режисер має знати, чого він хоче, вміти пояснити це акторам, поставивши перед ними чіткі завдання. А чи вдасться мені це в даному випадку, покаже наша прем’єра...