Український Вагнер...

Це одна з найцікавіших робіт композитора в оперному жанрі, яка, на відміну від багатьох його творів на радянські сюжети, не втратила актуальності й сьогодні. Донедавна з усіх українських театрів «Украдене щастя» було в репертуарі лише Львівської опери, саме там 1960 р. відбулася прем’єра вистави. Потім її показали в Гданську, Празі, Будапешті, Пхеньяні й Таллінні, де партію Михайла виконував видатний співак Георг Отс, але в постійний репертуар більшості вітчизняних оперних театрів вона так і не увійшла...

На відміну від львівської постановки, в якій поєднано реалізм та етнографію, хмельницьку виставу вирішено в символічному ключі та за умов мінімалістичних декорацій. Це той випадок, коли відсутність матеріально-технічної бази не стала на шляху втілення задуму, а спрямувала його в нове русло. Будівля дісталася Хмельницькій філармонії від Музично-драматичного театру — розкішна споруда з великим залом на 750 місць, пристосована до театральних вистав. Тут є штатні вокалісти, симфонічний оркестр і балет пісні і танцю «Козаки Поділля» — цього достатньо для концертів і фольклорних вечорів, але замало для оперних постановок. Утім, молода команда, яку привів за собою директор Олександр Драган, налаштована рішуче, і її мета перетворити філармонію на центр культурного життя міста, насичуючі його музично-освітніми, концертними й театральними програмами, поступово стає реальністю.

За цей рік колектив спромігся вже на другу оперну прем’єру — навесні показали «Назара Стодолю» Костянтина Данькевича, а тепер — оперу, де зійшлися два літературні класики — Іван Франко та Максим Рильський як лібретисти. І першу, і другу оперу ставив режисер Івано-Франківського музично-драматичного театру Орест Пастух, окрім того, на дві ролі запросили львів’ян — партію Миколи Задорожного виконав тенор Львівської філармонії Назар Тацишин, а Настю — мецо-сопрано Львівської опери Тетяна Вахновська.

Ідею оформлення сцени запропонував Орест Пастух — це весільне дерево, яке змінюється протягом вистави відповідно до розвитку дії. Спочатку воно зів’яле; потім, коли з’являється надія для Анни та Михайла Гурмана знову бути разом, квіти оживають і розпускаються, а у фіналі — опадають, і герої безцеремонно топчуться по пелюстках.

Еволюція образу Анни також відбувається через символ — хустку. Вона чорна, коли нема надії, і червона — коли героїню охоплює віра у щасливе кохання. Режисерський задум сильніший за виконавське втілення: на жаль, сопрано Фатіма Чергіндзія виконує свою роль занадто бутафорно її гіпертрофованим стражданням,  важко розчути слова. На відміну від неї, справжнє відкриття вистави — молодий тенор Назар Тацишин, який перетягує на себе головні симпатії слухача. Його Микола Задорожний — людина вірна і страждаюча, актор  грає  цей образ дуже переконливо і настільки гнучко інтонує свою партію, ніби співає її вже давно (хоча насправді цей виступ для вокаліста  прем’єрний). Дуже вдало постановники попрацювали і зі складом «Козаків Поділля»: по-перше, в стихії народного танцю і пісень його учасники почувають себе набагато природніше академічних виконавців, по-друге, візит на «чужу» оперну територію дуже корисний для колективу, оскільки прищеплює певний виконавський аристократизм.

Що стосується оркестру під орудою Тараса Мартиника, то музикантами не завжди вдається вийти зі свого звичного концертного амплуа, часом він домінує над вокалістами, проте подібне потужне й барвисте виконання підтверджує статус Мейтуса як «українського Вагнера».

Вистава «Украдене щастя» зроблена на ентузіазмі та збірними силами, втім, виглядає дуже свіжою і захоплюючою. Постановники актуалізують її та наближають до принципів веризму — простота і повсякденність сюжету, підкреслена емоційність, гострі драматичні ситуації, пристрасність тощо. Власне, у такому руслі опера і задумувалася Мейтусом, а чим вона привабила сучасника, «Дню» розказав   режисер постановки Орест Пастух.

— Це вже не перша ваша оперна постановка, хоча ви за фахом — режисер драматичного театру. Минулого сезону мені довелося бачити вашу постановку опери Данькевича «Назар Стодоля» у Хмельницькій філармонії, і вона справила враження дуже яскравої роботи. За півроку ви видали новий спільний продукт — «Украдене щастя». Що саме вас приваблює в оперному жанрі?

— З оперним театром я працюю менше, ніж хотілося б. Мені він дуже цікавий, бо там є певні закони й закономірності, на які можна сміливо опертися. Завдяки музичній сітці — фундаменту — є чіткі межі для гри, і твоя задача — правильно подати й зрозуміти,все що диктує музика. На відміну від опери, у драматичному театрі результат є більш непередбачуваним, бо актори обов’язково додадуть щось своє. Ну, й оскільки це музичний жанр, то це театр, який виростає на гармонії, чого не завжди можна сказати про драматичний театр.

З чим дійсно було важко працювати — так це з певною внутрішньою замкненістю артистів. Драматичні актори виходять на сцену, як на свою особисту територію, вони апріорі відкриті. А в опері кожен сміливий жест виконавця іноді коштує чималої праці. Відсутність театральної практики — великий мінус для наших вокалістів. Хоча хороший європейський співак , як правило, знає кожен міліметр душевного руху свого персонажа і дуже добре розуміє та відчуває контекст. А в нас почасти забувають, що сам факт того, що герой співає, є результатом сюжету, а не навпаки. Маю великі сумніви, що композитор більше переймається технічними можливостями вокаліста, ніж внутрішнім життям своїх героїв, яке він втілює музикою.

— Опера «Украдене щастя» Мейтус писав у 1950-ті — досить жорсткий час — поруч із «Братами Ульяновими», «Молодою гвардією» та іншими операми на радянські сюжети. Чи відчуваєте ви у партитурі ознаки того часу, і що з ними робити?

— Так, там багато тенденційних моментів, загравання з певним музичним стилем епохи. Іноді це виливається в неочікуваних інтонаціях масових пісень, наприклад, в тих місцях, де мала би розкриватися тема пристрасті героїв. Мені здається, що невелика редакція цій опері не завадила би для того, щоб зробити те фантастично хороше, що в ній є — лірико-драматичні фрагменти, ще виразнішими.

— В яку епоху розгортаються події вашої версії п’єси Івана Франка?

— Свою версію «Украденого щастя» ми спочатку думали прив’язати до сьогодення, оскільки в ній є образ війни і образ солдата, який повертається на порожнє місце. Але потім вирішили, що важливіше показати позачасовість цієї історії, представити її мов давньогрецьку трагедію, але на нашій землі. Єдина географічна прив’язка — гуцульський фольклор, який інтонаційно присутній в партитурі й символічно — у нашій сценографії.