Валерій МИХАЙЛОВСЬКИЙ: «У гей-клубах не танцюємо»

— Глядачів надзвичайно вразив ваш «Лебідь, що помирає» Сен-Санса. Чому ви вирішили з класичного жіночого образу зробити чоловічий?

— А хто сказав, що лебідь — це обов’язково жінка? Кожна людина, як цей лебідь, раніше чи пізніше опиниться на межі смерті. Тож хіба це суто жіноча прерогатива? Бачте, я не хотів робити цей образ пародійним. Тому навіть коли танцював цей номер в балетній пачці, ніколи не акцентував на комічних нюансах. Та раптом я подумав, а чому не станцювати «Лебедя» у чоловічому костюмі, тим більше, що мої актори не раз казали, що на репетиціях, в трико, цей номер виглядає не гірше, ніж у балетній пачці. Зрештою, цю версію приймають й публіка, й критика.

— До речі, про критику. Гете свого часу писав, що від неї не можна ні врятуватися, ні захиститись, їй треба чинити на зло, й мало-помалу вона до цього звикне.

— За всю історію існування нашого колективу було лише дві, принаймні відомі мені, статті, де нас відверто обпльовували. Перша, щоправда, була явно інспірована нашими недоброзичливцями, бо з’явилася в газеті напередодні нашого дебюту. І друга — цілком брехлива й агресивна. Проте не хочеться про них згадувати. Як правило, критики нас або хвалили, або робили фаховий аналіз наших успіхів та невдач. Тобто, слава Богу, на зло критиці нам нічого робити не довелося.

— Але ж, напевно, було нелегко. Бо обиватель, далекий від нюансів мистецтва, взагалі якщо не вороже, то насторожено сприймає чоловіків у жіночих сценічних костюмах. Чи відчуваєте ви це на собі?

— На жаль, так. У людей, які чують про нас вперше, однозначно виникають думки про сексуальні меншини. Нещодавно ми повернулися з Америки — країни дуже прогресивної, але водночас дуже пуританської. І там після вистави до нас підходили десятки людей і зізнавалися, що йшли на виставу з великим упередженням, боючись побачити на сцені непристойність, і дякували нам, що, на щастя, жодної вульгарності на сцені не помітили.

— Але, мабуть, такі думки виникають і в людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Чи отримуєте запрошення виступати, скажімо, в гей-клубах і як на такі пропозиції реагуєте?

— Якщо чесно, то отримуємо, але виступаємо все одно тільки в театрах та великих концертних залах. Інколи з фінансових міркувань і можна було б попрацювати деінде, але наші виступи розраховані на великі сцени, яких ті ж гей-клуби не мають, а скочуватися до якоїсь халтури я не дозволяю ні собі, ні своїм акторам. Тобто є професійне самоусвідомлення, яке не дозволяє працювати гірше, ніж ти можеш. Ми займаємося мистецтвом, а воно не має сексуальної орієнтації. Мене не цікавить, хто написав музичний, живописний чи художній твір, мене цікавить, наскільки це талановито зроблено.

— У щоденниках Пришвіна є гарна думка, яка звучить приблизно так: творець не вільний у своїй творчості, його тримає життя, але він не має волі й у житті — його тримає творчість. Де ця межа між творчістю та життям і чи вдається вам на ній триматись?

— Доводиться, хоча часом буває дуже важко. Мені завжди здавалося, що я займаюся таким мистецтвом, яке не приносить великої слави й популярності. Але, як виявилося, це не так. Дуже приємно, коли тебе скрізь упізнають, але водночас не хочеться розчаровувати своїх шанувальників. З одного боку, зрозуміло, що ніщо людське нам не чуже. А з іншого — хочеться відповідати тому, що ти робиш на сцені і що ти з неї прагнеш донести. Тобто є купа речей, які ти собі не можеш дозволити, — напитися, бути брутальним тощо. Втім, для мене ці обмеження природні.

— Ваші вистави складаються з модерної та класичної частин. Чим керуєтеся, добираючи класичні уривки?

— Тим, чи ефектні вони будуть у чоловічому виконанні. Бо є речі, скажімо, те ж «Біле адажіо» з «Лебединого озера», абсолютно невиграшні саме для нашого танцю. Ми обираємо партії з цікавим сюжетним підгрунтям, як правило драматичні.

— Над якими номерами вам важче працювати — модерними чи класичними?

— Звичайно, над класикою. Ми виховані на класиці, вона тримає у формі так, як і не снилося модернові. Якщо ти займаєшся тільки модерном, то класику вже не станцюєш, якщо займаєшся класикою, то всюди почуватимешся вільно. Втім, виконуючи класичні жіночі образи, важливо дотриматися міри, не переборщити. Ми — чоловіки, і нам при всьому нашому бажанні не вдасться зробити те, що може жінка. Тобто суто фізично можна все. А от наповнити образ філігранною витонченістю, тендітною жіночністю чоловікові не вдасться ніколи. Щоправда, ми й не намагаємося підмінити жінку в балеті. Для чого, якщо вона всі ці нюанси може передати краще за нас? Хоча й перші частини наших спектаклів — суто чоловічі — також непрості. Бо мені хочеться, щоб актори, які працюють у трупі, розвивалися як особистості, як танцівники, щоб вони освоювали якісь нові стилі — й пластичні, й технічні — адже балет весь час розвивається, і ми мусимо відповідати сучасним вимогам.

— Яке місце у світовому балеті займає ваш? Яка ніша йому відведена?

— Гадаю, цілком особлива. Аналоги є, але вони дещо інші. Наприклад, американська трупа «Тракодерра де Монте-Карло» (чоловічий пародійний балет) показує шоу, яке, радше, нагадує буфонаду. Спочатку смішно, але дуже швидко приїдається, тим більш, що танцівники не дуже майстерні. Бачите, пародія повинна бути дуже професійною, ти зобов’язаний володіти тим предметом, який пародіюєш. Інакше це буде жалюгідне видовище, напівфабрикат. Професія — це як релігія: якщо ти їй служиш, то треба служити до кінця. І тут уже не йдеться про твій настрій чи обставини — ти зобов’язаний знаходити силу волі, щоб поборювати свою лінь і вдосконалювати свою майстерність. Я не визнаю і не допускаю халтури на сцені, зрештою, як і в житті.

— Можливо, не дуже приємне запитання. У балеті вік артиста має свої межі. Вам не страшно?

— Особисто мене він не лякає, і в мене не виникає, як у багатьох, проблеми «А що далі?» Але ви праві, офіційні межі віку артиста в балеті приблизно від 18 до 38 років. І багато акторів уже за кілька років до верхньої межі просто на очах старіють і ламаються. Це страшно. Бар’єр, до якого наближаєшся і за яким невідомо що, робить з людьми жахливі речі. Впродовж життя я бачив дуже багато покалічених доль, коли люди не уявляли, як існуватимуть далі. Минулого року мені виповнилося 45, тобто я давно вже «за межею», але й далі займаюся улюбленою справою. Все залежить від психології людини, її фізичного стану і внутрішніх резервів. Важливо зберігати органіку й естетичність.