«Вчитель і учень — поняття цілодобове»

ЦУ сучасному російському театрі Петро Наумович являв собою стабільну величину з нахилом до безперервного зростання значення. Його сценічна доля неначе вмістила два різних життя: перше — обдарованого режисера, який не вмів ужитися, який кочував сценами столиць та кіностудіями, і друге — творця прославленої «Майстерні Петра Фоменка» — театру, народженого в аудиторіях «ГИТИСа», й який нині зачарував уже і Захід, і Схід. Двожильність батька-фундатора успадкована витвором: у стінах «Майстерні» чудово вживаються абсолютно різні, рівносильні педагоги й постановники, актори-«фоменки» блискуче виконують ролі в естетично діаметральних спектаклях. Сам Фоменко визнає, що його «Майстерня» в цьому надзвичайно схожа на театральні організми 1920-х років — «ГосТИМ» Мейєрхольда або «Березіль» Курбаса.

Він не був видатним режисером, але йому вдалося виростити ціле покоління талановитих акторів і постановників — що інколи не вдається навіть геніям.

Свого часу я зустрівся з Петром Наумовичем у Москві в переддень гастролей його «Майстерні» Україною. Нижче — фрагменти нашої розмови, котра, здається, за минулі роки анітрохи не втратила актуальності.

— Треба людину відчути. Зберегти, врятувати, виростити. Театр — небезпечна для життя справа. Витримує небагато хто. Я тільки тепер, дуже пізно, зрозумів, що вчитель і учень — поняття цілодобове. Вчити треба на помилках своїх, а не на перемогах і успіхах. Бо ліміт помилок у професійному театрі дуже маленький. «Майстерня» народилася з курсу, який у мене навчався. А вчитися краще на високих зразках. Невипадково ми постійно повертаємося до живої російської та світової класики. І нічого, сучаснішого від класики, немає. Якщо її берегти, проникати, вона завжди знаходить відгомін у сьогоднішніх днях. Сучасність часом обертається тимчасовістю. Я дуже радий, що не беру нині участі у виставах до ювілеїв Пушкіна, бо вони перетворилися на такий собі звальний гріх. Театр, який реагує на такі подразники, — пробачте на слові, — метушиться під клієнтом. Мені здається, що треба витримувати часову дистанцію. Класика в цьому розумінні не підведе. Хоча всі молоді люди театру й кіно намагаються класику прочитати так, як ніхто до них. Є свій кір, на який треба перехворіти. Всі ми хочемо бути Мейєрхольдами або Таїровими, але вони ж буквально розплачувалися життям.

Ми всі перехворіли періодом повалення традицій, всі хотіли бути революціонерами. Потрібні нові форми, безумовно. Треба дати можливість це прагнення новаторства реалізувати в роки навчання. Тому я так серйозно ставлюся до роботи викладацької. Бо на своїй шкурі пам’ятаю, що це дуже копітка справа — виховувати людей. У жодному разі не можна нічого забороняти. Я думаю, що це й у Росії, й у всьому світі розуміють люди, які всерйоз займаються театральною педагогікою. Тобто зв’язком часів у театрі.

Сьогодні театру дуже потрібен синтетичний актор — і пластично, і хореографічно, і вокально обдарований, і який має здатність до імпровізації. От як футболісту потрапити до Лобановського? Він має вміти все, щоб його взяли? Так, немає таких, які все уміють в однаковій мірі. Просто ми повинні бути дуже уважними до тих людей, які приходять до нас учитися. Це запорука нашого, можливо, майбутнього життя.

У мене коріння наполовину козацьке. Мама — кубанська козачка. Бабця — Сидоренко, дід — Фоменко. Батько був начальником хлібного порту в Новоросійську до революції. Останнього разу, коли я був у вашому місті, там ще жив Віктор Платонович Некрасов, ми з ним зустрілися й познайомилися. До речі, Євген Каменькович, наш режисер, — корінний киянин, батько його — відомий балетмейстер у Києві, мама — оперний режисер — світлої пам’яті Ірина Молостова. Київ її пам’ятає, любить... Отже, їдемо до Києва, як на радісну й серйозну роботу.

Мені здається, що елітність і хамство — це два боки однієї медалі. Я не вважаю себе безкультурною людиною, однак і не вважаю себе людиною величезної культури. Людина ж, яка усвідомлює себе елітою, — безкультурна людина в душі. Тому ми не звертаємося ні до маси, ні до еліти, а до тих, кому ми близькі; ну, а далі це питання треба ставити нашим спектаклям.

Важливіше за все визнання вдома. Це не фраза. Я вважаю, що вимоги й рівень театру в нас не нижчий. Я не хочу мати вигляд індика й говорити, що в нас найвищий рівень театральної майстерності, школи. Є чому вчитися в англійців, французів, німців. Однак важливо зберегти вірність своїй домівці, своїм джерелам — тоді ти цікавий на Заході.

Режисери — самотні вовки. Артисти розуміють, навіть несвідомо, що треба триматися гурту. Природа професії вимагає — без партнера не жити. Режисери працюють не на притягання, а на відштовхування. Учитель і учень — це ще й боротьба, конфлікт, зіткнення на все життя — художнє, професійне, людське навіть. Це, скоріше, тераріум однодумців.

У мене нині дуже серйозні роздуми про те, що кожен театр має свій вік. В одного він довгий, у другого — короткий, у третього — оптимальний. І скільки нам відпущено, і скільки ми витримаємо... Іноді театр закінчується з тим, хто йде з нього. Я в театрі вже сорок років — і, пам’ятаю, навіть великі люди говорили: от, віддає Богові душу російський театр. Нікуди він не подінеться. У нас все одно живе ця потреба в театрі. І щаслива та держава, ті люди, у яких є закон — берегти своїх художників. Нас багато хто вже ховає — але ховають часто люди, які дуже погано знають, що в нас робить молодь. Те, що вони грають, — не бачили більшість із тих, хто пише про нас. Критика сьогодні не старанна, вона більше себе проявляє, ніж занурюється в долю театру й навіть у його невдачі. Проте в нас особливих невдач немає, в нас просто мало нових вистав. Хоча часом потрібен провал. Хороший, добротний, потужний провал дорожчий за напівуспіх.

У мене ставлення до театру, як до живої людини, живої справи. Тому театру, як і людині, в житті головне зрозуміти, пробачити, покаятися, полюбити й не дати споганити те, що є дорогим.

Я людина то віруюча, то ні — Хома невіруючий. Але це тому, що є речі, які треба залишати в собі. Коли в мене запитують: «Ви віруюча людина?» — відразу хочеться сказати: «А це не ваша справа». Це знає тільки Бог та я, а може, я й сам ще до ладу не знаю. Страшний суд усіх нас чекає, але й за життя вже вершиться над нами, не тільки потім, коли ми там постанемо.ИТАТА «Дня»

Микола БЕРМАН:

«У театральному середовищі, серед вічних суперечок та інтриг, останні 20 років Фоменко був, здається, взагалі єдиним абсолютним авторитетом. Фоменко мав особливий шарм, що поширювався і на його вистави, і на його театр. Шарм своєрідного російського денді, радянського інтелігента, який у чомусь наслідував інтелігентів дореволюційних. Який дивиться на світ із сумною іронією і об’єднує довкола себе людей своїм азартом до життя. Не лише трупу, а й усіх, хто будь-коли чув його прізвище. У цьому плані Фоменко був у нас останнім — навіть не «одним з останніх». І навряд чи хтось прийде йому на зміну.

XXI століття не терпить людей таких масштабів і такого безперечного визнання. Ті ж із них, хто встиг із цим століттям зустрітися, йдуть назавжди.

Петро Фоменко, який народився 1932 року, у 1955-му закінчив філологічний факультет Московського педагогічного інституту імені Леніна. Одночасно з ним там навчалися майбутні барди Юлій Кім, Юрій Візбор, письменник Юрій Коваль, поет Юрій Ряшенцев. Усі вони тісно спілкувалися між собою, дружбу з Кімом режисер зберіг на все життя. Вони були з першого потоку шістдесятників — і дух студентських пустощів у поєднанні з поетичним прагненням до свободи з них так ніколи й не вивітрився».

gazeta.ru, 9.08.2012