Вершники без голови

Ситу й спокійну Данію ввергла в шок відрізана голівка Русалоньки. Люди приїжджали з усієї країни до Копенгагена, щоб подивитись на скривджену фігуру і висловити своє обурення. Було піднято на ноги поліцію, пропонувалась винагорода тим, хто допоможе відшукати злочинців. Уже стали збирати кошти на відтворення пам'ятника, але налякані злодії підкинули бронзову голову на одну з вулиць. І символ міста було швидко відреставровано. А чи багато українців знають про те, що минулого року на батьківщині Тараса Шевченка невідомі вандали спиляли бронзового ягнятка зі скульптури «Маленький Тарас»? Чи про те, що в Криму місцевий покидьок зруйнував надгробок на могилі Олександра Гріна, а скульптуру, яка символізує героїню роману письменника «Та, що біжить по хвилях», розпиляв на шматки? Загалом, мартиролог досить великий і поповнюється щороку, щомісяця, навіть щотижня.

Ось лише вибірковий перелік за 1998 рік. В Одесі затримано 28-річного зловмисника, який зірвав з будівлі Одеської кіностудії меморіальні дошки із зображенням Володимира Висоцького та Василя Шукшина. З меморіального комплексу «Гостра Могила», що під Луганськом, зі скульптурних композицій здерли мідне окуття, вкрали меморіальні плити з іменами загиблих. Було викрадено бюсти Героїв Радянського Союзу Новоселова і Галицького, Героя Соціалістичної Праці Ткаченка, державних діячів та діячів культури Панича, полковника Шпагіна, скульптора Самуся, професора Жданова та ін. А в самому Луганську затримали 16-річного негідника, який тягнув із міського кладовища частину монумента з братської могили воїнів, котрі загинули в роки Великої Вітчизняної війни. У Каневі невідомі зірвали з підніжжя та розбили пам'ятника на могилі дитячого письменника Аркадія Гайдара. У Києві зловмисники зірвали меморіальну дошку, встановлену на честь поета Василя Стуса. Пошкоджено пам'ятники польським воякам на Личаківському кладовищі у Львові. У Харкові зі Стіни скорботи в Дробицькому яру, де в роки війни відбувались масові розстріли євреїв, зловмисники поцупили дві меморіальні дошки. А в Чернівцях познущалися з єврейських могил на місцевому кладовищі. Невідомі зруйнували пам'ятника Льву Толстому в селі Лозове Сімферопольського району. У місті Каховці Херсонської області вандали видерли з підніжжя пам'ятника Вічний вогонь і намагалися поцупити бронзову зірку. У Херсоні постраждали пам'ятники 50-річчю Перемоги і жертвам тоталітарного режиму.

Вражає і різноманітність злочинів, і їхня географія. Хвиля вандалізму охопила всю Україну і не спадає. З початку 1999 року Херсон «розпрощався» з погруддям угорського поета Шандора Петефі, що простояв у міському сквері чверть сторіччя, а Одеса, не дочекавшись відкриття наступного «міні-монумента» на 1 квітня, позбавлена «Рибачки Соні», встановленої 1997 року.

Мотивація цих злочинів приблизно така. По-перше, монументи розглядаються злодіями з утилітарної точки зору: брухт кольорового металу, оброблений камінь, окремі скульптурні фрагменти — для подальшого перепродажу або «трофей» на згадку. По-друге, пам'ятники стають жертвами виходу неконтрольованої агресивної енергії (звичайних хуліганів), а ще — політичної непримиренності.

Психологія «все вокруг народное — все вокруг мое» закладалась не одне десятиріччя. Багато хто тягнув із колгоспного лану, заводу, їдальні хто що міг. Упала імперія, і цей процес набув загального характеру. «Великі» люди видирали великі, ласі шматки, маленькі — те, що іще залишилося. За роки незалежності майже все привласнили. Залишилося збирати крихти. Спочатку сором'язливо відріжемо шматок мідного дроту або викрутимо запобіжника, потім нишком знімемо двері з напівзабутого сільського музею. А чого б згодом не витягти огорожу біля пам'ятника загиблим воїнам? Тим більше, що сама влада показала, як руйнувати монументи.

Як там у Сергія Михалкова: «Из одного металла льют...» і червоноармійську «Тачанку» під Каховкою, і літери з пам'ятника Шевченку в Каневі... Ідеологія тут ні при чому. Усе зникає в «братських могилах» комерційних пунктів приймання кольорового металобрухту. Інколи порядні приймальники повідомляють міліції про запропоновані їм пам'ятні знаки або фрагменти монументів, але більшість потурає крадіям. Наприклад, скупник брухту зі Старого Криму сам примусив злодія, що виламав бронзову фігуру Фрезі Грант із надгробка Олександра Гріна, розпиляти і побити її на шматки. Контролю за роботою подібних пунктів скупки брухту з боку виконавчої влади та адміністративних органів майже немає. Обшуки проводяться лише у випадках резонансних злочинів. А скільки звичайних могил плюндрується на тисячах кладовищ? Тягнуть бронзу та неіржавійку, гранітні плити та мармурові прикраси. У Луганську, в сквері Слави, з постаментів украли 15 гранітних плит, а з пам'ятного знака на площі ім. Леніна — 150 облицювальних плит із граніту. Аж із Риги, через прокуратуру, повернуто до Личаківського кладовища у Львові вкрадену надмогильну скульптуру, що являє собою історичну і художню цінність. Що там казати про витончені речі! Поцупили навіть 300-кілограмових кам'яних скіфських баб із подвір'я Володарського районного музею, що на Донеччині. Ну а руків'я шпаги з пам'ятника декабристам у білоцерківському парку «Олександрія»? Ні ваги, щоб здати в брухт, ні практичного застосування. Мабуть, зрізане на «сувенір», воно прикрашає кубло місцевого герострата.

Друга причина — духовне зубожіння. Доглянуті приватизовані квартири дедалі більше контрастують із занедбаними сходами, розписаними непристойними словами ліфтами та під'їздами. Проте в будинку небайдужі мешканці або двірник можуть зупинити зловмисників. А в сутінках порожнього парку чи кладовища їм ніхто не заважатиме. Розтрощено на шматки пам'ятника Аркадію Гайдару в Каневі, стесано обличчя пам'ятника Льву Толстому в Криму, вдруге сплюндровано погруддя двічі Героя Соцпраці Макара Посмітного в Одесі. Це вже не спроба заробити брудні гроші. Це неприкритий вандалізм.

Утім, акти вандалізму з політичним підтекстом справді поодинокі. Підпал синагоги в Харкові, наруга над єврейськими могилами в Чернівцях сприймаються як прояви антисемітизму. Пошкодження меморіалу польських вояків на Личаківському кладовищі викликало однозначну реакцію в Польщі. Президент України заявив про своє обурення цими актами вандалізму й закликав громадян, політичні партії та організації засудити подібні дії, які ведуть до розбрату народів України і заважають розвитку відносин із сусідами. І в результаті склалась досить дивна ситуація: наприклад, у Жолківському районі Львівщини добре доглядають за польським, французьким військовим кладовищем, спокійно сплять навіть солдати вермахту в незавойованій ними землі. А монумент на місці загибелі Петра Нестерова (чиє ім'я певний час носив район) хазяйновиті селяни розтягли повністю. Усе пішло в діло: і оцинковане залізо, і мармурові плити, і бронзові літери написів, і двері-вікна з музею видатного авіатора. Навіть ялинки викопали з алеї.

Виникає споконвічне питання: що робити? Біля кожного монумента не поставиш міліціонера. Не вистачає коштів навіть на охорону великих державних музеїв. У той же час будують нові храми, реконструюють палаци, адже це дає набагато більші політичні дивіденди можновладцям, аніж копітка непомітна праця. Ті, хто мають владу, хочуть набути популярності, залишити слід в історії. Тому й прагнуть будувати не лікарні, школи, а презентабельні культові споруди. Галасливе «відродження» — і тиха руйнація одночасно! Однак будівництво ведеться майже виключно за державні, наші з вами, кошти. Благодійні фонди в змозі зібрати гроші тільки на власне утримання і на якісь невеликі за обсягом проекти. Волання до меценатів залишається «гласом вопиющего в пустыне».

Розроблений фахівцями проект закону про охорону пам'яток історії та культури десь на роки застряг серед поважніших законопроектів, які розглядає Верховна Рада. Так і живемо за ще радянським Законом «Про охорону та використання пам'яток історії та культури» 1978 року. Покарання, яке передбачено за пошкодження та руйнацію пам'яток, не лякає злодіїв, адже більше ніж рік виправних робіт воно не передбачає. Та й порушені проти викрадачів кримінальні справи за статтею про навмисне знищення та зруйнування пам'яток, як правило, до суду не доходять. Це не заклик до того, щоб засадити за грати тисячі дрібних волоцюг. Однак підвищення штрафів і суворе виконання вироків можуть примусити замислитися тих, хто ще тільки задумав чорну справу. Скупку брухту також слід поставити під жорсткий контроль і запровадити покарання за приймання окремих категорій виробів. Приймальники чудово орієнтуються, де звичайний брухт, де вкрадені промислові речі (дріт, прилади), а де деталі пам'яток. Та й у пресі читаєш тільки про те, що «Олександр С.» ачи «громадянин К.» були затримані за пошкодження пам'ятника або про «поважних учених» з експедиції, організованої «одним із російських музеїв», які контрабандно вивозили знайдені античні монети та ювелірні вироби.

На жаль, усе це тільки батіг. Що ж запропонувати замість пряника? Як заохотити населення дбати про збереження пам'яток? Непоштивість до свого минулого закладалася десятиріччями. Політичні шторми, які проносились над Україною впродовж сторіччя, зносили з монументів одних ідолів і ставили інших, руйнували одні храми і будували інші. І все повторюється знову. Може, нарешті перестануть бути політикою історичні пам'ятки і набудуть статусу культурного надбання? Аби ж устигли. Михайлівський Золотоверхий собор за свої сотні років не встиг. Чи вистоїть новий? Якщо політики не можуть дати гарантій, то хай дадуть хоч будівельники, які змушені впродовж кількох місяців, похапцем, узимку зводити стіни Богородиці Пирогощої, Михайлівського та Успенського соборів. Політика триває. «Верхи» використовують пам'ятки як розмінну карту в азартних політичних іграх, а «низи» далекі від ейфорії перерізання стрічок і кроплення святою водою. Десь там, у Києві, урочисто відкривають монументи новим героям, закладають капсули з іменами перших осіб держави у фундаменти, відроджують величні храми, каються в безпам'ятстві. А навколо сільських понівечених бетонних солдатів на місцях казенних піонерських лінійок ростуть летаргічні бур'яни. Сплять померлі пращури під розбитими надгробками кладовищ.