Від «Макбета» до «Піноккіо»

Наслідуючи традиції кількох останніх років, могутнім фінальним акордом став гала-концерт за участю артистів театру — солістів опери та балету, хору, оркестру та кордебалету. Програма (режисер Анатолій Солов’яненко) була складена таким чином, щоб у повній мірі продемонструвати надзвичайні творчі можливості театру, а також підсумовувати досягнення з новими надбаннями. Поряд із фрагментами вистав, що давно йдуть на сцені, були включені кілька номерів із постановок які поповнили репертуар у сезоні, який минув: балетів «Данієла» та «Майстер і Маргарита», опер «Ярослав Мудрий» і «Макбет».

Остання назва з’явилася у репертуарній афіші під саму завісу сезону. Прем’єрні покази однієї із найпохмуріших за сюжетом, і неймовірно красивої та складної за музичним матеріалом, опер Дж. Верді відбулися 28 і 30 червня. Перша в історії київської сцени самостійна постановка опери на шекспірівський сюжет відбулася у рамках багаторічної співпраці театру з Італійським інститутом культури (їхній «Макбет» — п’ятий спільний творчий проект, а з режисером вистави Італо Нунціатою київські глядачі познайомилися наприкінці минулого сезону, на прем’єрі «Манон Леско»).

ЯКОЮ Є ЦІНА ВЛАДИ?

Режисер І. Нунціата вперше звернувся до «Макбету» і вдячний керівництву театру за можливість поставити складну оперу Джузеппе Верді, що рідко виконується. Постановника привабила позачасова фабула шекспірівського сюжету, яка втілена в музиці й яка надала простору для трактування образів і вистави, загалом, із погляду сучасності.

— Слідуючи за лібрето, ми не стали копіювати атрибутику та жестикуляцію епохи, що давно минула, — зізнався «Дню» Італо Нунціата. — Ми осучаснили сюжет, проблематика якого не втратила актуальності: боротьба за владу — як найжорстокіша гра всіх часів і народів; самотність, на яку приречені ті, хто дістався верхівки; циклічність — ледве досягши влади ціною титанічних кривавих зусиль і зрад, сам стаєш об’єктом посягань на місце, яке посів. Мені хотілося, щоб сценографічно вистава була вирішена лаконічно, на межі символіки — деформовані та гіпердиспропорційні колони, що символізують жалощі зусиль двоногих істот у порівнянні навіть із витворами тих самих рук людських, але розрахованих на віки. Жодного трону. (Перші шотландські, а потім й англійські королі з 843 року взагалі коронувалися на так званому Камені Долі, який і до цих пір спеціально привозиться в Англію на коронацію сучасних монархів і підкладається під трон. — Л. Т. ). Скриня у центрі сцени, що за формою нагадує камінь і гробницю, — це символічне мірило: ось щойно витягнутий із нього кинджал — щоб обагритися кров’ю того, хто стоїть на шляху до жаданої влади, й уже сам герой, якого було усунуто наступним претендентом, наче лялька з ганчір’я, нерухомий, лежить на ньому. Усім слід пам’ятати істину — вважаєш себе центром всесвіту, але насправді ти є лише ланкою у нескінченному ланцюжку боротьби за владу. Вочевидь, приваблива сила такого наркотику, як влада, така, що явна марність надлюдських зусиль ще нікого не зупинила. Наслідки такої боротьби найбільш драматичні, коли людина привласнює собі повноваження Творця й прирівнює себе до Бога. Концентричними колами поширюються вони на долі найближчого оточення, рідні, прихильників і ворогів, зрештою, цілих народів, які задіяні у війнах й що страждають через чиїсь небезпечні ігри у велич. Вади психіки одиниць «обраних» виводять за межі норми існування тисяч і мільйонів.

У шекспірівському сюжеті виведене таке небезпечне двоєдине «божество» в особі Макбета та його злого генія, леді Макбет. Слабкому за своєю сутністю, але з надмірними амбіціями та претензіями Макбету потрібен холодний, вільний від забобонів розум дружини. А вона у свою чергу, можливо, і була б самодостатньою, якби жила в іншу епоху, а не в часи, коли сходження жінки ієрархічними сходами було неможливе без інструментарію у вигляді чоловіка, який здатний втілити в життя її плани. Історія, розказана Шекспіром, крізь сторіччя перекликається із сучасним життям політиків у будь-якій точці земної кулі. Насправді, коли споглядаєш на історію, то розумієш, що географії не існує: Катерина Велика та Петро III, подружжя Клінтонів, Горбачових... Як відомо, ніщо матеріальне не вічне. Вавілонська вежа, чиєюсь шаленою волею покликана сягнути небес, зрештою, звалилася, поховавши під своїми руїнами всіх з їхніми доморослими або грандіозними претензіями».

Художник-постановник вистави Марія Левітська вирішила оздобити виставу цілковито у відповідності до ідей режисера. Її декорації похмурі, лаконічні й аскетичні: могутні символічні різьблені колони, що легко трансформуються у скелі, створюють необхідне відчуття маси каменю, що тисне, над яким, з одного боку, упродовж століть трудилася природа, а з іншої, догоджаючи амбіціям господарів, талановита рука людська, яка кинула виклик неподатливому матеріалу й яка покрила його витіюватим орнаментом (сюжети різьблення та ліплення були почерпнуті з історичних джерел, місць проживання персонажів аж до Кавдорського замку). Химери, плоди хворої уяви та нечистого сумління, тяжіють над персонажами, кожний з яких, мимоволі, більшою або меншою мірою затягнуті у жорстоку гру. Домігшись історичної й емоційної правдоподібності (перш ніж приступити до роботи, Марія Сергіївна мала можливість відвідати місця, які пов’язані з епохою Макбета), художник уникла запиленої архаїки. Цікавою є інтермедійна завіса, що виконана у вигляді трьох горизонтальних полотен, що ілюструють історію Англії. Окремі сюжети й ідея почерпнуті Левітською з ранньороманської реліквії — «Гобелена з Бойьо» (невеликого містечка у Нормандії), створеного вишивальницями майже тисячу років тому, у ХI сторіччі, на якому зображено історію вторгнення до Англії Вільяма Норманського та його перемоги у битві у Хастінгса 1066 року. Гобелен являє собою полотняну смугу заввишки близько 50 см і завдовжки 70 м, вишиту різнокольоровою вовною.

Настрою сюжету відповідають костюми: сіра та безформна маса. Лише головні персонажі наділені характером і символікою, що виділяє їх із натовпу: багата орнаментика, схожа на ту, що була характерна для царського одягу, але доповнена химерними мотивами у вигляді переплетених змій, хижих пташиних голів та іншого чортовиння. Особливо незвичайний вигляд мають костюми рудих відьом (хористок), що вражають несподіваною яскравістю криваво-червоного у поєднанні з тілесним, на якому немов би проступають вени й артерії, подібно мавкам, відомим нам з української міфології. Коли відьми (весь жіночий склад хору), раптом разом постають з-за колон-скель, створюється враження, що це одна істота, що немов кров тече й що метається як вогонь на вітру: колом, колом, як криваве вариво, що розмішується в пекельному казані. Згідно із задумом режисера, хор відьом нарівні з двома головними героями — третій великий персонаж вистави.

Що стосується хору, в опері «Макбет» йому віддано дві третини партитури. Колосальні за складністю й потужністю хорові партії на найвищому рівні зібрав у єдиний стоголосий музичний інструмент головний хормейстер театру Лев Венедіктов, а режисер Італо Нунціата драматургійно делікатно поставив сцени за участю хору так, щоб переміщення артистів по сцені не заважало виконанню найскладніших вокальних партій.

Образи головних героїв на прем’єрі втілювали власниця могутнього драматичного сопрано Тетяна Анісімова (леді Макбет) і баритон Володимир Опенько (Макбет). Обидва виконавці упевнено вели свої найскладніші вокальні партії, а досконале і випробуване на публіці знання музичного матеріалу (вони співали цю оперу закордоном) дозволило співакам поглиблено зосередитися на драматургічному аспекті образів, виконуваних ними. Їхні герої виглядали гармонійно та відповідали в ряді деталей характерам, якими їх наділила фантазія Шекспіра, що була переосмислена Верді й інтерпретована режисером Нунціатою. Голоси виконавців дивно поєднувалися за тембральним забарвленням і силою звучання, що дозволило їм створити справжній дует. Бас Сергій Магера виконав партію Банко на високопрофесійному вокальному і драматичному рівні, запропонувавши публіці все багатство барв свого голосу та стримане акторство.

«Макбет» — із тих опер, в яких тенорам відведена незначна роль. Однією з причин, чому Верді взявся саме за розробку цього сюжету, була вимога замовника, директора Флорентійської опери, обійтися без великої тенорової партії у зв’язку з відсутністю на той момент гідного виконавця. Проте композитор написав невелику, але дуже красиву партію для Макдуфа, яку виконує ліричний тенор. Ця партія у виконанні Миколи Шуляка надала світлих тонів похмурій партитурі кривавої опери. Те ж саме стосується і партії придворної пані леді Макбет: прозоре ліричне сопрано Світлани Годльовської (так само, як сріблясте сопрано Наталії Ніколаїшин у другій виставі) немов би пом’якшувало нестримність і неприборканість монологів її пані, драматизм безумства, яке спостигло її у сцені сомнамбулізму.

У другій прем’єрній виставі партію леді Макбет виконувала Вікторія Ченська, талановита співачка, яка нещодавно прийшла працювати до Національної опери України з Муніципальної опери для дітей і юнацтва. І хоч співачка не має дуже глибокого драматичного забарвлення голосу, але вона є надзвичайно музикальною та гарною драматичною актрисою, яка зуміла створити свій, не монументальний, а радше «змієподібний» образ жінки, яка прагне за будь-яку ціну домогтися влади. Макбет в інтерпретації Ігоря Мокренка також вийшов іншим, ніж у його колеги Володимира Опенька. Володіючи більш ліричним баритоном, Мокренко зробив акцент на слабких якостях свого героя, й передав боягузтво Макбета, що перемагає амбіційність героя, його схильність до істерії й, у прикінцевому результаті, до безумства.

Оркестром твердою рукою керував диригент Володимир Кожухар, завдяки якому вердіївська партитура звучала могутньо і напружено, додаючи за допомогою музики гострого драматизму шекспірівському сюжету.

ЛЕГЕНДА ПРО КОХАННЯ

Між двома прем’єрними виставами «Макбет» був показаний балет «Майстер і Маргарита», третій за рахунком від дня нещодавньої гучної прем’єри. Відрадно, що інтерес публіки до нової постановки театру не слабшає, і в залі був аншлаг. Маргариту танцювала молода талановита балерина Ольга Кифяк. Можливо, молодість і перешкодила їй створити переконливий трагічний образ булгаківської героїні, але характер, краса форм і висока техніка виконання віртуозних номерів захопили публіку. Хто бачив перший спектакль, запам’ятав Воланда у виконанні Ігоря Буличова. Цього разу він танцював Понтія Пілата і був таким само переконливим у ролі земного вершителя долі, як і потойбічного. Олексій Коваленко (Пілат у перших виставах) спробував себе у ролі Берліоза та холодно і технічно передав схематизм побудованої хореографом партії. Максим Ковтун (Бездомний) підкуповував довірливою романтичною захопленістю та юнацькою відчайдушністю, що жорстоко каралися протягом усіх століть і часів. Воланд же, у виконанні перспективного танцівника Яна Вані, який у двох перших виставах чудово впорався з роллю Берліоза, при всій старанності, на жаль, не завжди переконливо володів силою та привабливістю Князя пітьми. Але чарівність цієї постановки така, що легко пробачаються прикрі прорахунки й неминучі помилки. Овації після фіналу не стихали до тих пір, доки на сцену не вийшов хореограф- постановник Давид Авдиш (із Санкт-Петербургу).

ГАСТРОЛІ ТА ПЛАНИ

Можна з упевненістю констатувати, що сезон, який минув у Національній опері був плідним й удалим. Коли за останнім глядачем закриваються парадні двері, у театрі настає довгождане затишшя, але робота не припиняється. Далеко не всі віддаються жаданому та заслуженому відпочинку. У балета влітку велика гастрольна програма. У липні в Македонії наші артисти покажуть «Спартак». У Греції на Міжнародному симпозіумі «Жінка в античній грецькій міфології» виступлять наші солісти: Наталя Мацак, Сергій Сидорський, Тетяна Льозова, Костянтин Пожарницький, Ольга Кифяк. Програму, що складається з таких шедеврів відповідно до тематики форуму як «Діана й Актеон», «Сон Орфея», «Суд Паріса», підготував репетитор балету Анатолій Козлов, а Варвара Потапова ставить гала-концерт за участю кращих балетних пар для поїздки до Латинської Америки.

Майбутній сезон також обіцяє бути цікавим і насиченим. У планах театру чотири нових постановки. Наприкінці жовтня глядачів запросять на прем’єру балету «Пінокіо». Музику до вистави написав відомий київський композитор Юрій Шевченко. Постановкою балету займається хореограф Віктор Літвінов. Перед Новим роком публіка зможе познайомитися з шедевром італійського бельканто — оперою В. Белліні «Норма». У квітні «Капріси» Н. Паганіні оживить у танку Віктор Яременко (художній керівник балетної трупи Національної опери України). А під завісу сезону колектив театру готує сюрприз — оперу М. Глінки «Руслан і Людмила». І хоч режисера цієї вистави дирекція театру планує запросити з Росії, але ідея постановки пов’язана з масштабним творчим проектом колективу «Історія Києва через оперу та балет» (у цьому списку, крім уже поставленого майбородівського «Ярослава Мудрого», заявлені: «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, «Рогнеда» Олександра Сєрова, «Ольга» Євгена Станковича й «Арсенал» Георгія Майбороди).

Новий сезон Національна опера України відкриє 2 вересня «Ярославом Мудрим», а вже 6-го числа оперна трупа й оркестр розпочнуть двотижневі гастролі Японією, де покажуть «Тоску», «Богему», «Євгена Онєгіна» та «Ріголетто». За відсутності наших артистів сцену нададуть трупі Донецького театру опери та балету ім. А. Солов’яненка, чия гастрольна програма містить резонансну постановку опери «Богдан Хмельницький» і балет «Тисяча й одна ніч». У листопаді з «Раймондою», «Лебединим озером» і «Лускунчиком» до Японії поїде частина балетної трупи, подальший гастрольний графік якої дуже масштабний — США, Італія, Німеччина та Швейцарія.