Від танців до драми

Всю історію культури творили і продовжують це робити особистості. У сучасному музичному театрі є одна особистість, яка має всі шанси не просто затриматись, а й міцно вкорінитися в історію, поєднавши найголовніші компоненти драматичного театру — слово та акторську гру — з музичними: музикою та хореографією.

Максим БУЛГАКОВ — соліст Національного театру оперети, хореограф, драматичний актор та майже дипломований театральний режисер (наразі в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого отримує свою вже четверту освіту). 

— Максиме, раніше ви займалися винятково хореографією. А зараз зацікавив драматичний театр?

— Первісно я займався спортивними бальними танцями, але в якийсь момент мені стало нецікаво виходити на паркет, де, окрім тебе з партнеркою, знаходиться ще 25 пар. Це спорт. В театрі оперети  ставив хореографію до «Балу у Савойї» — концертні номери. 2009 року поставив виставу «Танго життя», співавтором і режисером якої є Богдан Дмитрович Струтинський — художній керівник Національного театру оперети.  У своїй дипломній роботі «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» я вперше спробував поєднати хореографію з акторською грою, дати сенс кожному рухові. В драматичній виставі не можна чітко побачити роботу балетмейстера, як в опереті, де окремо ставиться хореографічний дивертисмент і є вокально-танцювальні номери у артистів, які окремо ставить балетмейстер. Тут зовсім інша сфера, в якій потрібно чітко зрозуміти хореографію, драматичну пластику і роботу актора. Зараз я вже маю досвід спільної роботи з драматичним режисером Максимом Голенком — рок-опера «Біла ворона» в Рівненському музично-драматичному театрі.

— Це, мабуть, одна з найрезонансніших постановок 2015 року.

— Так. У Рівненському театрі актори, по-перше, професіонали, а по-друге — з величезним бажанням працюють. Жодного апатичного обличчя. Що не придумаєш — все зроблять. Дуже сподіваюся, Петро Дмитрович скоро одужає (виконавець ролі Кардинала Вінчестерського Петро Лісничук під час вистави впав під коло сцени і травмувався. — Ред.)! Музика хороша, і у виконанні живого оркестру вона звучить зовсім по-іншому, ніж у запису.  Але «Білу ворону» ставлять дуже рідко, переважно через стереотип, що іноземне краще, ніж наше.

— А про що, на вашу думку, повинні бути сучасні українські мюзикли?

— Про українські символи, українські ідеали. Символ Франції — Жанна Д’Арк, а у нас був Пилип Орлик. У нас були київські князі, про які писати і писати! Я вже не кажу про Богдана Хмельницького... Ми можемо сміливо використовувати і джаз, і рок-н-рол, оскільки ці стилі творили вихідці з наших територій. У нашій культурі є дуже багато свідчень про козаків-характерників. Чому про це не робити мюзикли? Тому ще невідомо, у кого більше вокальна і музична культура: у нас чи в Америці. Просто не обов’язково шаблями махати і бігати в шароварах, а потрібно ставити про саму суть.

У «Білій вороні» ми Жанну в клітку не саджали, не робили ніяких лобових зіткнень і кровопролиття. Спектакль вийшов не про Жанну, як прийнято вважати, а про тих людей, які використовують таких, як вона.

— Ви граєте моновиставу «Мій МАЯКовський». Звідки виникла ідея постановки?

— «Мій МАЯКовський» — це наша спільна робота з режисером Дмитром Чурюмовим. Шлях до цієї вистави був доволі довгим. Інтерес до поезії Маяковського у мене був ще зі студентських років, коли  навчався в Сумському університеті. Одного разу потрапили до рук його вірші — і закохався у ці твори.

— Над чим ви зараз працюєте?

— Хотів би поставити Брехта  у Києві і в Рівному, якщо буде така можливість.

— А чому саме Брехта?

— Він мені імпонує, тому що він, як Маяковський, — чесний перед самим собою. Хоча  Брехт був комуністом, але уникав будь-якої системи, тому що стверджував, що людина має бути вільною. У своїх творах, особливо в драматичних сценах «Страх і злидні Третьої імперії» він ставить на перше місце людські стосунки, на які впливає такий превалюючий зовнішній фактор, як політична ситуація. Це зараз особливо на часі.