Відслужив

З приводу ювілею спочатку трохи загальної інформації.

Джеймс Бонд — персонаж, створений британським письменником і колишнім розвідником Яном Флемінгом. Бонд є секретним агентом британської розвідки MI-6, носить кодове ім'я 007 і має ліцензію на вбивство.

Успіх книжок Флемінга спонукав продюсерів Альберта Брокколі й Гаррі Зальцмана придбати права на екранізацію. Перший фільм — «Доктор Ноу» вийшов у світ 1962 року; наразі Бондіана включає 25 картин та дві неканонічні екранізації. Сукупні касові збори франшизи склали 6 млрд доларів.

Запрошення зіграти 007 майже автоматично забезпечує акторові статус суперзірки. Бонда втілювали Шон КОННЕРІ, Девід НІВЕН, Джордж ЛЕЗЕНБІ, Роджер МУР, Тімоті ДАЛТОН, Пірс БРОСНАН, Деніел КРЕЙҐ. Одразу слід зазначити, що участь Нівена і Лезенбі радше епізодична: по одному фільму, причому роботу Лезенбі критики рознесли в пух і прах.

Найбільшу славу здобув, звісно, Коннері. Рішення найняти колишнього бодібілдера стало визначальним для успішного старту проєкту. У Коннері до ефектної мускулатури додавалися котяча пластика рухів і театральний вишкіл, тож не дивно, що він, зігравши в семи фільмах циклу, став чи не еталоном суперагента.

Роджер Мур, котрий прийшов на зміну, програвав у виразності, але додав шарму і деякого комізму. Загалом, кожен актор привносив щось своє. Далтон, хоч і зіграв усього в двох частинах — «Іскри з очей» (1987) та «Ліцензія на вбивство» (1989), — акцентував певну серйозність та підвищену емоційність. Пірс Броснан забезпечив 007 небаченою раніше гламурністю й оксамитовим голосом. Крейґа спочатку зустріли в багнети — блондин, невисокого зросту — але він запропонував психологічну глибину і справжній драматизм, створивши «реалістичного» Бонда.

Розповідаємо про найкращі фільми Бондіани за участю цих акторів і, звісно, про «Не час помирати».

«Із Росії з любов'ю» (1963)

Цей фільм незмінно очолює рейтинги популярності Бондіани. Картина вважається максимально вірною духу першоджерела. Бонд мимоволі бере участь у складній грі, що її затіяла підпільна організація «Спектр». Фільм сповнений південноєвропейської екзотики та яскравих характерів; з другого боку, Бонду протистоять персонажі, зловісні до ступеня комізму. При цьому шпигунський розмах поступається місцем більш камерній режисурі, яка тяжіє до стилістики Хічкока, а Коннері не просто винахідливо виплутується із різноманітних халеп (смертельна бійка зі вбивцею-садистом «Спектра» в поїзді — шедевр свого роду), але ще й чудово грає.

BAFTA — за найкращу операторську роботу.

«Тільки для твоїх очей» (1981)

Цей фільм визнаний найкращою із семи появ Мура в ролі Бонда — насамперед завдяки своїй видовищності. Тривалий епізод, у якому 007 на гірських лижах тікає від переслідувачів, використовуючи для цього всі підходящі поверхні й попутно усуваючи ворогів, увійшов в історію каскадерського мистецтва. Вершини Альп та острови Греції, сутички в повітрі й під водою — все задля задоволення аудиторії. У тому ж ключі — поява сильної героїні у виконанні Кароль БУКЕ з її холодною, жорсткою красою. Вона не переживає за героя десь осторонь, а бере активну участь у винищуванні лиходіїв, відстрілюючи їх з арбалета.

Фільм здобув 195 мільйонів прибутку при 28-мільйонному бюджеті й номінацію на «Оскар» за найкращу пісню.

«Ліцензія на вбивство» (1989)

Фільми з Тімоті Далтоном були розкритиковані з усіх боків; між тим, сьогодні ясно, що «Ліцензію...» недооцінили.

Фільм починається з весілля, що само по собі незвично. По дорозі до церкви Бонд разом з нареченим — офіцером наркоконтролю Феліксом Лайтером, заарештовує наркоторговця Франца Санчеса (Роберт Даві), чим запускає ланцюжок карколомних подій.

Власне, ліцензії на вбивство Бонда позбавляють за непокору: адже 007 хоче помститися Санчесу за те, що той, вирвавшись на свободу, зробив з Лейтером та його нареченою. Тобто персонаж Далтона діє як приватна особа, на свій страх і ризик. Ні спеціального шпигунського обладнання, ні допомоги від уряду, ні масштабного погрому в фіналі. Стовідсоткова й вельми кривава (фільм ледь не здобув рейтинг R за сцени жорстокості) вендета.

По суті, у режисера Джона Ґлена, котрий до того вже випустив чотири фільми про Бонда, вийшов досить якісний шпигунський трилер, і Далтон, з його дещо неврастенічним амплуа, прекрасно відповідає запропонованим обставинам.

«Золоте око» (1995)

На відміну від попередніх частин циклу, ця картина не спирається на твори Флемінга. Щоб адаптувати франшизу до нових реалій після розпаду СРСР, продюсери кинули в бій свіжі сили: Пірса Броснана на роль Бонда і Джуді ДЕНЧ на роль його начальниці.

Новація виправдала себе: Денч з її чудовою грою створила додаткову лінію напруженості в драматургії — 007 вважає М «бухгалтеркою», а М свого підлеглого — сексистом, мізогіном і реліктом холодної війни.

Це також єдина серія, знята в Росії; логічно, що й розмах відповідний. Бонд, який на танку розносить пів-Петербурга, приємно вражає навіть сьогодні. Все решта — вибухи, бійки, трюки, палке кохання — також є. І звісно, Броснан з його шармом.

Фільм був номінований на премію BAFTA за найкращий звук і за оптимальні візуальні ефекти.

«Квант милосердя» (2008)

Унікальність «Кванта милосердя» забезпечена вибором режисера. Марк Фостер, доти відомий камерними артхаусними драмами, ще до початку зйомок відзначив, що хоче зробити картину про внутрішню подорож Бонда — будь-яка інша мандрівка була б нецікавою.

Обіцянку він виконав: деконструював усі стандарти. Немає ні шпигунського колориту, ні «збитий, не змішаний», навіть фраза: «Бонд, Джеймс Бонд» — відсутня. Цей Бонд не лягає в ліжко зі своєю партнеркою по пригодах Каміллою (Ольга Куриленко), п'є якісь випадкові напої, протистоїть і своїм, і чужим.

Певна річ, присутні всі ознаки стилю. Але поєдинкам надається згубна небезпека, в них є біль та бруд. Фостер максимально зосередив увагу на еволюції образу, тобто на обіцяних внутрішніх пошуках. Усі герої максимально наближені до реальності: плоті, крові та пристрастей у них більше, ніж будь-коли раніше. Тут як ніколи став у пригоді драматичний дар Крейґа, що дає змогу йому виходити за рамки образу незворушного мачо. Цей Бонд несе надлам або, як каже Камілла, свою в'язницю всередині себе — і тому діє, як справжній ангел помсти, але бореться не лише з тварюками в людській подобі, а й зі звіром у самому собі. Війна і моменти рефлексії героїв — коли дія майже зупиняється, — чергуються непередбачувано. Здається, що вступили в суперечку два жанри — бойовик проти психологічної драми, але у фіналі Фостер віртуозно поєднує далекі одна від одної лінії, здіймаючи вибух, з яким контрастує тихий, меланхолійний епілог. Зло все ж таки покаране, а Бонд здобуває найважливішу перемогу у своєму житті — над собою.

«Не час помирати» (2021)

Увага, спойлери!

Деніел Крейґ виконував роль Бонда вп'яте і востаннє.

Тут слід згадати, що введення цього актора стало частиною оголошеного продюсерами «перезавантаження» франшизи. Адже історії про 007 створювалися Флемінгом як пародії на шпигунські романи. Цей пародійний тонус зберігався аж до кінця холодної війни. Крейґ, як уже було зазначено, дав початок більш приземленому, драматизованому Бонду з тягарем втрат і травм. Логіка такого розвитку персонажа вела до максимально трагічного завершення фільму та всієї серії з Крейґом, що зрештою й відбулося.

З огляду на це «Не час помирати» міг би стати новітньою жанровою вершиною. Але цього не відбулося. Фільм знятий красиво, поза всяким сумнівом; оператора Xойте Ван XОЙТЕМУ якщо не нагородять «Оскаром» чи іншою вагомою премією, то номінують точно. Спецефекти й вибухи теж більш-менш відповідні бюджету — колосальним 250 мільйонам доларів. Але коли справа доходить власне до історії — починаються проблеми.

До режисерського пульту продюсери запросили Кері ФУКУНАГУ — відомого передусім завдяки серіалу «Справжній детектив» (2014). Однак те, що годиться для стрімінгових платформ і кабельного телебачення, може не спрацювати на великому екрані.

Кері Фукунага застосував для розвитку персонажів той самий напрацьований у «Справжньому детективі» прийом конфліктних діалогів. Однак Бонд-атракціон тримається на рівновазі розмов та дії, а розмови переважно по справі — і той же Фостер чудово дотримався того балансу, не зрадивши свого авторського підходу. Фукунага ж, складається враження, намагається витягти сюжет винятково діалогами, здебільшого схожими на сімейне з’ясовування стосунків — між Бондом та його коханкою Мадлен (Леа Сейду), між Мадлен та лиходіями, між лиходіями та Бондом. Жодної глибини ця говорильня не утворює, а ось дію гальмує добряче. Актор(к)и невпевненість режисера відчувають і починають фальшивити, переходити на штампи, недогравати. Нецікаво виглядає навіть Сейду — першокласна виконавиця, яскравий характер — але не тут.

Фільм так-сяк докульгує до фіналу, який потенційно міг би вразити градусом трагізму — адже, як-ніяк Бонд гине, — але ефект від потенційно сильного ходу повністю змазаний годинами млявої мелодрами.

Цікавіше, втім, подумати про майбутнє проєкту. Вочевидь, формат драматичного Бонда вичерпано. Та й загалом сьогодні настільки патріархальна розвага, що ставить у центр маскулінного білого чоловіка, виглядає доволі сумнівно, а на політичній арені розпочалася нова холодна війна — з Китаєм і Росією. Чи буде новий Бонд чорношкірим? Чи буде вона жінкою? Чи повернуться пародійні інтонації? Кого призначать на роль лютих вороженьків?

На відповіді доведеться чекати не один рік.