Вікторія Трофименко: «Ми чекаємо, що нас буде почуто»
Московський фестиваль наразі відбувається у складних умовах. І це визнав його багаторічний президент Нікіта Міхалков, побідкавшись, що закордонні продюсери відмовилися надавати для показів на ММКФ понад 700 раніше заявлених фільмів.
Тим більш контроверсійною є участь в основному конкурсі ММКФ української драми «Брати. Остання сповідь». «Брати...» — це повнометражний дебют 34-річної киянки Вікторії Трофименко. Сценарій створено за романом шведського письменника, номінанта Нобелівської премії Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед».
За поясненнями ми звернулися безпосередньо до Вікторії. Наводимо її відповіді без коментарів.
— Що ви очікуєте від вашої участі в ММКФ?
— На призи ми не очікуємо, не за цим їхали. Ми чекаємо, що нас буде почуто. Так ненавмисно вийшло, що ми виявилися співзвучними з політичною ситуацією і ми сподіваємося, що фільм якось вплине на росіян і що люди захочуть припинити агресивну політику щодо України, захочуть, щоб вивели війська або хоча б не надсилали наступні, щоб якась із матерів сказала: «Стоп, я не хочу свого сина туди посилати». Якщо це якимось емоційним чином вплине хоча б на одну людину — значить, бодай одна людина туди не дійшла, когось не вбила і її не вбили. Було дуже велике питання: їхати чи ні. Спочатку однозначно вирішили не їхати. Але це непродуктивно, бо ми будемо бойкотувати, як сотні людей, — ну, бойкотуємо, а далі що? А тут спроба щось зробити. Якщо так зірки стали, що ми можемо бути тут — то треба їхати. Хоча б знатимемо, що ми спробували. Тим паче що культура — це дуже міцний зв’язок. Я тут бачу людей, представників фестивалю, які теж намагаються казати нам, що поганий мир кращий за добру війну. Відбірники фестивалю дуже хотіли, аби ми взяли участь... Участь дала нам доступ до російської преси. Ми маємо нагоду звернутися. Можна прийти і спробувати. А можна не приходити і не пробувати. Це дві різні позиції. Невідомо, яка більш продуктивна. Ми дуже вдячні тим, хто бойкотує на підтримку України, але ми вийшли на передову, щось спробували, подивимося.
— Але ж з усіх російських фестивалів саме ММКФ найближчий до офіціозу.
— От саме тому ми й вирішили сюди приїхати. Бо така тема фільму, так збіглося. Може, якби була просто якась любовна історія, не настільки актуальна для сьогодення, то ми не приїхали б. Але все складалося так, що ми мали можливість достукатися до місцевого бомонду. Вони мають якийсь вплив, якийсь доступ до Путіна... Я розумію, що це наїв, але, зрештою, ми намагалися щось зробити. Розумію, що це може зумовити хвилю обурення в Україні. Але саме такий свідомий крок. Перша реакція була нормальна загальнолюдська — нащо їхати до агресора? Ймовірно, ми зможемо щось змінити. Якщо, маючи такий шанс, я його не використаю, мабуть, буду почуватися винною, що не спробувала. Ну а раптом, ну я ж не знаю. Ми ж сюди не їхали за призами. Ми не були на червоній доріжці, на жодних вечірках. Ми приїхали працювати. Представили фільм, провели прес-конференцію, представили фільм глядачам — і все. Ми не беремо участі у жодних світських заходах. У нас інша мета, і ми хочемо її досягти. Ми зараз на прес-конференції мали велику аудиторію і могли щось сказати, не знаю, що з того виріжуть, але сподіваюся, щось потрапить у ефір. Я пробую принаймні.
— А ви не боїтеся, що керівництво фестивалю може використати вашу присутність у пропагандистських цілях?
— Але давайте і ми будемо використовувати нагоду. Якщо вони намагатимуться нас використати, то й ми таким само чином... У нас є мета, ми хочемо, щоби нас почули. Я справді хочу, щоб цей конфлікт був залагоджений, не військовим шляхом. Я не хочу кровопролиття. Я вважаю, що люди на це мають вплинути — звичайні, пересічні люди, громадяни Росії. Як ось жінки на Західній Україні вийшли проти того, аби їхніх чоловіків відправляли на схід воювати, так само і тут звичайні люди можуть стати на захист своїх синів і чоловіків і не давати відправляти їх в Україну. Тут є багато людей, які нас підтримують, які виходять на протести проти війни. Якби інакші теми були (у фільмі), якби не торкнули струни душі, потрібні саме в таку мить, може, і не було б сенсу їхати.
— Чесно кажучи, ось зараз, поки ми з вами розмовляємо, я бачу, що вас усе одно гризе сумнів.
— Сумнів щодо того, чи отримаємо ми результат? Якщо так, то в мене не буде жодних сумнівів. Ми не можемо бути впевненими ні в чому. Але якби ми не поїхали, було б іще більше сумнівів. Мене гризло б ще більше. Я пробую... ну не знаю. Це взагалі не дуже комфортна ситуація. І я ж бачу, що з другої сторони є така сама спроба, вони так само намагаються знайти цей ламкий діалог. Це ж добре.
