Вільно і красиво

Щоразу, починаючи розмову про Берлінале, доводиться обговорювати його важливу особливість: з усіх кінофорумів класу «А» він найбільш політично заанґажований. Заснований у Західному Берліні, будучи демонстративним святом мистецтва за Стіною, після падіння комунізму він трансформувався у майданчик для зустрічі культур, для діалогу про світові біди. Це позначається і при формуванні програм, і при розподілі призів.

Тому, наприклад, в основному конкурсі є певні квоти, згідно з якими там завжди є місце азіатському, латиноамериканському чи східноєвропейському кіно. Україна до квоти не потрапила, проте все ж була представлена.

У фестивальній версії авторитетного міжнародного кіновидання The Hollywood Reporter з’явилася замітка «П’ять східноєвропейських фільмів, які не можна пропустити на Європейському кіноринку (EFM)». Третім йде новий проект Мирослава Слабошпицького «Люксембург» (брав участь у секції спільної продукції), охарактеризований як «психологічна драма про міліціонера, що переживає складний період, яку повністю буде відзнято в радіоактивній зоні відчуження, що займає територію розміром з Люксембург».

♦ На тій самій сторінці російський режисер Олексій Герман-молодший («Під електричними хмарами», Росія — Україна — Польща) відповідає на запитання, чи не заважала йому під час зйомок ситуація у відносинах між двома країнами. Політичний тиск режисер заперечує, хоча й нарікає, що з обох боків знайдеться чимало людей, ладних звинуватити його у зраді.

Проблема «Електричних хмар», втім, не у «зраді» і не у війні. Просто з першої ж миті створюється відчуття, що дивишся незграбну пародію на постановки Чехова. Герої стоять з байдужими обличчями, до них підходять інші герої, щоб промовити книжкову репліку і поринути в туман. Сюжети розвалюються. Відчуття фальші бринить у кожному епізоді, до самісінького кінця, де тягнуть макет коня по піску під пісню Шевчука — певно, знак надії. Хоча могли б тягнути і не коня, а зеленого слоника, і співати не Шевчука, а Михалка. У пісочниці поганої режисури можливі пасочки будь-якої форми.

Єдиний цікавий компонент «Хмар» — візуальне середовище фільму, трохи холодна картинка з переважанням білого, коричневого, сірого — тони повзучої антиутопії, в якій живуть герої. Заслуга в цьому належить операторам — росіянинові Євгену Прівіну і українцеві Сергію Михальчуку. Їм, разом із Стурле Брандтом Гревленом (кримінальний трилер «Вікторія», Німеччина) журі присудило «Срібного ведмедя» за видатний мистецький внесок.

42-річний Сергій Михальчук нині, напевно, найвідоміший український оператор. Почавши з відеокліпів і рекламних роликів, він перейшов до телевізійних, документальних, ігрових фільмів. Цьогоріічний «Ведмідь» — перша нагорода такого рівня вітчизняному кінематографістові за весь час Незалежності; залишається сподіватися, що — в найближчому майбутньому — не остання.

♦ Щодо володаря «Золотого ведмедя» за найкращий фільм, то, будучи іранським режисером, він свою країну — авторитарну Ісламську республіку — фактично не представляв, адже Джафара Панахі на батьківщині звинуватили в антиурядовій діяльності і на 20 років заборонили знімати, спілкуватися з пресою і виїжджати за кордон. Проте «Таксі» — третя повнометражна робота після оголошення вироку.

Перед Панахі стояло надзвичайно складне завдання: зняти фільм, не знімаючи його. Що ж він зробив? Влаштувався працювати таксистом. А в таксі є відеореєстратор — обов’язковий елемент безпеки. Водій нічого не знімає — він всього лише стежить за безпекою. Його племінниця Хана, жвава і гостра на язик дівчина (вона вийшла отримувати нагороду), яка підсаджується пізніше і грає саму себе, всього лише вчиться режисури і тому фіксує все, що бачить, на свою побутову камеру. І це не Панахі, а підібраний ним розбитний товстун — продавець дисків Омід — знімає на камеру телефону те, що діється в салоні, а діється те, що туди вдирається пані, що несамовито репетує, із закривавленим чоловіком, аби їхати до лікарні, тому що бідолаха постраждав у дорожньому інциденті і хоче записати заповіт на відео, що все залишає коханій дружині, хоча насправді вмирати наміру не має. Періодично Панахі впізнають — ось він, знаменитий Панахі — і запитують: суперечка між вчителькою і злодієм, який вважає, що інших злодіїв треба вішати, — це ж насправді сцена, яку він зрежисирував, точно, це автоцитата з його «Багряного золота»? А які фільми варто подивитися? А в мене для вас є новий диск. Ось 5 сезон Walking Dead, а ось «Північ у Парижі». Манія кіно комічна, як і манія влади регулювати кіно, але тут той випадок, коли і людоїди бувають кумедними.

Простий і багато разів використовуваний прийом: таксист возить людей, і в його машині розгортаються різноманітні історії — у Панахі набуває свіжості, що часом просто обпалює, тому що він — чудовий не лише режисер, а й актор — працює на стикові буденності й кіно, документа і гри, одночасно створює історії і міркує вголос про сутність свого ремесла. На повсякденну дійсність і на фікцію кіно накладається виморочна реальність ідеології — і Панахі віртуозно справляється з усіма трьома, постійно їх зіштовхуючи і при кожному такому зіткненні видобуваючи енергію справжнього мистецтва. Так акт обману цензури перетворюється на ажурної краси фільм — водночас і комедію, і високу драму, і маніфест опору.

♦ Другий загальний улюбленець, «Вулкан Іксканул», був подвійним дебютом: по-перше, Гватемала раніше не брала участі в Берлінале, а по-друге, для 38-річного Хайро Бустаманте це перший повний метр.

Герої — селяни, індіанці майя. Заробляють збиранням кави на плантації; праця не з легких. Поруч — діючий вулкан, який треба задобрювати молитвами і жертвоприношенням. На кукурудзяному полі нічого не посієш і не збереш, тому що там сила-силенна змій. Бідність — страшенна. Усім заправляє господар плантації, який може залишити цілу родину без харчів і житла. Чиновникам з міста начхати. Єдиний спосіб влаштуватися — тікати нелегалом до США чи віддати дочку Марію за боса. Фільм, власне, і починається сценою, коли на обіді з нагоди заручин усі обговорюють героїню як товар.

КРАЩИМИ АКТОРОМ І АКТРИСОЮ ЦЬОГО РОКУ БУЛО ВИЗНАНО ТОМА КОРТНІ І ШАРЛОТТУ РЕМПЛІНГ, ЯКІ ЗІГРАЛИ У ДРАМІ ЕНДРЮ ХЕЯ «45 РОКІВ / ФОТО РЕЙТЕР

Бустаманте не піддався спокусі влаштувати атракціон фольклорної чи пейзажної екзотики (той же вулкан ніколи не з’являється в кадрі повністю). Для нього головне — розповісти історію. Усі актори — органічні й виразні, уся природна краса, так само як і міські інтер’єри, доречні як середовище героїв, по-різному підкреслюють їхню безправність, але й волю до життя також. Уникнув Бустаманте й іншої небезпеки: вигадати казку про Попелюшку чи чорнуху про збезчещену простолюдку. Пройшов посередині, ніде не передав куті меду. Марія жертвує собою — не вулканові, а родині, і жертва виявляється чималою, аби хоч щось змінилося на краще — але тонкий, стриманий фінал все одно сповнений прихованого, але через це не менш глибокого суму. «Іксканул» — не брязкальце «поетичного кіно», а чесна і витримана за формою соціальна драма. Бустаманте зробив більше, ніж просто гарний фільм. Він дав голос своїй громаді. Вивів поетику не з шаманських обрядів і потішних тубільців, а з буденного героїзму цих людей; тому й приз Альфреда Бауера за відкриття нових шляхів у мистецтві він заслужив.

♦ Сюжет «Тіла» польки Малгожати Шумовської також рухається конфліктом молодшої зі старшими, в даному разі — доньки з батьком. Вони обоє одержимі людським тілом, хоча дуже по-різному. Батько-слідчий з цілковитою байдужістю здатен оглядати і протоколювати місця найжахливіших злочинів. Щоправда, багато п’є. А донька істерично боїться потовстішати і тому займається самокатуванням — постійно щось їсть і постійно з’їдене вибльовує, доводячи себе до непритомності. Ще вона ненавидить батька, якому, на перший погляд, все байдуже. Об’єднує їх одне горе: мати, що померла. Миритися вони намагаються за допомоги ексцентричного психотерапевта, яка вважає себе медіумом, здатним контактувати з померлими.

До потенційно безнадійної ситуації Шумовська домішує певну дозу іронії, додає дрібку містики, не забуває про переконливу частку драми і отримує зворушливу, проте вільну від сантиментів історію зі смішним і невульгарним фінальним примиренням.

♦ Утім, «Ведмедя» за найкращу режисуру журі вирішило поділити між «Тілом» і румунським «Браво!» (Раду Жуде) — чорно-білою костюмованою драмою про те, як 1835 року мачо-констебль і його астенічний син женуться за кріпаком рома, який утік від свого боярина. Тут та ж сама біда, що у всіх історичних стрічок, — герої слугують додатком до антуражу. Фільм міг бути і не чорно-білим — це жодним чином не вмотивовано його естетикою, та й перша третина позаминулого століття не відповідає такому втіленню: це час не фотографії, а класичного живопису, тобто докладної пишноти барв. Але, схоже, саме колірна стриманість, а також бузувірський фінал вирішили справу, і невичерпна «румунська хвиля» здобула ще одне фестивальне заохочення.

«СРІБНОГО ВЕДМЕДЯ» ЖУРІ ПРИСУДИЛО ОПЕРАТОРУ КАРТИНИ «ПІД ЕЛЕКТРИЧНИМИ ХМАРАМИ» СЕРГІЮ МИХАЛЬЧУКУ (УКРАЇНА), АЛЕ В БЕРЛІН ВІН НЕ ПРИЇХАВ, БО У ДЕНЬ НАГОРОДЖЕННЯ В НЬОГО ПОЧАЛИСЯ ЗЙОМКИ НОВОГО ФІЛЬМУ ВАЛЕРІЯ ТОДОРОВСЬКОГО ПРО БОЛЬШОЙ ТЕАТР / ФОТО РЕЙТЕР

Американський режисер-відлюдник Терренс Малік, кумир кінематографічних естетів (надто після «Золотої пальми» в Каннах за «Древо життя» (2011)), залишився без призів, так само, як і жива легенда кінематографічного постмодернізму — британець Пітер Грінуей.

♦ Терренс у «Лицарі чаш» вирішив не лише повправлятися на заяложену тему про земне буття як сон, а й повоювати — успішно — з лінійним сюжетом. Крістіан Бейл грає пересиченого голлівудського комедіографа (до речі, з гумором Малік ніколи не товаришував) у пошуках сенсу життя; проте пошук цей зводиться до вкладання в ліжко чергової красуні, чергової вечірки чи чергової сварки з батьком — усе під проникливі закадрові монологи, розтягнуті на 2 години екранного часу. Приємні для ока плани міських і природних краєвидів, розкішні панорами, пропливи і прольоти камери, вочевидь, покликані створити потрібний градус візіонерства, але результатом стає лише суміш телеканалу «Діскавері» і конкурсу мокрих костюмів «от кутюр».

♦ Грінуей нарешті перестав перетворювати свої фільми на каталоги і цитатники, а відзняв традиційну біографічну драму наполовину з любовною історією. Звичайно, «Ейзенштейн в Гуанахуато» насичений звичними трюками: поліекранами і титрами, костюмованими масовками і кілометрами цитат, фронтальними мальовничими планами і анімаційними вставками, лекціями на теми політики і культури. Але при цьому і сенси, і образи чітко організовані довкола постаті героя. Ейзенштейн за Грінуеєм (у виконанні Ельмера Бака) — геніальний ексцентрик, бунтар, божий клоун, який не знає ні хвилини спокою, постійно балакає, кричить, їсть, п’є, краде виделки, займається сексом, танцює в мексиканському містечку, розфарбованому у ностальгійні барви класичного «Техніколору». Фабулу можна вкласти в одну фразу: Ейзенштейн закохується у красеня-гіда, в якого є дружина і двійко діток, проте розлука неминуча. Згідно з режисером, це «Десять днів, що зворушили Ейзенштейна», але насправді це 105 хвилин, що частково відновили інтерес до Грінуея. Шоправда, не настільки, аби знову повернути його до фокусу масової уваги сінефілів.

♦ Візуальною римою до стрічки Маліка видається «Перламутровий ґудзик» патріарха чилійського неігрового кіно, 74-річного Патрисіо Гусмана — документальний епос про воду і смерть. Тут також у зображенні панують принади у дусі просвітницьких телеканалів і закадровий монолог зв’язує воєдино відеоряд, читаючи проникливу проповідь про фізику, метафізику і метафорику води, про узбережжя Патагонії (тисячі фіордів і островів, дивовижні зйомки з повітря), про індіанців, здатних проплисти на каное тисячі кілометрів по штормовому океану, про майже цілковите винищення цього унікального народу білими поселенцями за допомогою уряду, про диктатуру Піночета, про острів, що став спочатку останньою резервацією аборигенів, а потім концтабором для противників режиму. Історія замикається на одних і тих самих місцях, а найбільш вражаюча сюжетна зв’язка встановлюється між двома перламутровими ґудзиками — спочатку за їх жменю купили індіаця у XIX столітті (Джеммі Баттон — Button з англійської і перекладається як «ґудзик»), аби зробити з нього «джентльмена», у результаті калічать його психічно і етично; ті ґудзики як дві краплі води схожі на ґудзик із сорочки жертви Піночета, знайденої на дні моря; а ще в космосі є водна туманність, у 120 мільйонів разів більша, ніж Світовий океан Землі, і, можливо, хоч там знайдеться місце для всіх безпритульних індіанських душ, чиї володарі вірили, що після смерті перетворяться на зірки.

♦ Фільм Гусмана — зразок цікаво задуманої оповіді за допомогою візуальному втіленні. Журі відзначило саме драматургію — «Ведмедем» за найкращий сценарій. Але і у фільмі іншого чилійця, Пабло Ларраїна, — «Клуб», несподівано нагородженому другим за значущістю Гран-прі журі, сценарій непоганий, а ось все інше навряд чи гідне бути згаданим. Історія про католицьких священиків, що проштрафилися у провінційному засланні, яка починається як комедія, продовжується як психологічна драма, переростає у трилер, завершуючись як антицерковний памфлет, відзнятий страшенно неякісно, адже Ларраїн 2012 року уславився цілком професійно зробленою мейнстримною політичною драмою «Ні». Ймовірно, саме тут взяла гору згадувана вище політична лінія Берлінале: дошкулити Ватикану, що потонув у чварах, для людей мистецтва з основного журі було справою честі.

Загалом берлінський конкурс складався з 20 учасників; але вище згадано найцікавіші фільми, і їх, схоже, цілком досить, аби з упевненістю зробити два висновки: на 65 Берлінале естетичне у розумних межах побороло політичне, а лідерство захопили країни, які раніше належали до таких, що «розвиваються» або ж посткомуністичних.

Інакше кажучи, Третій світ, свобода і мистецтво узяли гору. І це добре.