«Він був відомий за межами України більше за будь-кого із харків’ян»

Ювілей видатного композитора, педагога, автора півтораста музичних опусів, багато з яких його співвітчизникам ще належить відкрити, у Києві не пройшов непоміченим. На початку червня Симфонічний оркестр Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри представив програму із творів Валентина Савовича, куди було включено масштабну П’яту симфонію, Концерт №3 для скрипки з оркестром (соліст — Дмитро Ткаченко), а також диптих «Плач і Молитва», присвячений трагедії Голодомору 1932—1933 років. У майбутньому концертному сезоні диригент Роман Кофман планує здійснити прем’єрну постановку опери «Біг» за однойменною п’єсою Булгакова.

Напередодні дня народження Валентина Бібіка «День» у скороченому варіанті публікує статтю гамбурзького музикознавця Михайла Бялика — близького товариша композитора.

Ми познайомилися з Валентином Савовичем, швидше за все, на одному з українських композиторських з’їздів. Він був учнем Дмитра Львовича Клебанова, поза сумнівом, найталановитішого й найсерйознішого з композиторів, які працювали у Харкові. Як розповів мені мій давній друг, диригент Ігор Іванович Блажков, знавець і інтерпретатор творчості й Клебанова, й Бібіка, визначальне значення для художнього формування Дмитра Львовича мало його дворічне перебування у Ленінграді. У 1927—1929 рр. він працював альтистом в оркестрі Державного академічного театру опери і балету (колишнього Маріїнського). Постановки «Пульчинелли» і «Байки про Лисицю» Стравінського, прем’єра «Воццека» Берга, на якій був присутній автор, а також безпосереднє спілкування з чудовими диригентами Емілем Купером і Володимиром Дранишніковим залишили незабутній слід у душі талановитого музиканта. Думаю, що мрію про місто на Неві як музичну Мекку саме Клебанов посіяв у душу Валі Бібіка.

...Після смерті «вождя народів», який оголосив про загострення класової боротьби в епоху імперіалізму, партія ще довго продовжувала шукати й викривати «ідеологічних ворогів», «агентів міжнародного капіталу». Їх слід було знаходити не лише у всіх творчих організаціях, а навіть у кожній віковій групі. Серед молодих харківських композиторів таким чомусь було визнано Бібіка. Пишу «чомусь», бо творчість Валентина наштовхувала на подібні звинувачення анітрохи не більше, ніж творчість більшості його однокашників — хіба що він писав яскравіше, професійніше і, як годиться художникові, не цурався новизни. Але владі, мабуть, зручно було так стверджувати: Клебанов, який перебував під підозрою, виростив учня за своєю подобою. До того ж, боязких і підступних чиновників влаштовувала Валіна реакція на «партійну критику»: він не обурювався, не протестував, не шукав підтримки у зарубіжних авторитетів і кореспондентів буржуазних газет, а спокійно продовжував працювати. Чого був вартий йому цей «спокій», зрозуміло, не цікавило чиновників зовсім.

Було би, проте, несправедливо вважати, що Валя перебував у ізоляції, що ніхто його за тяжких обставин не підтримав. Перш за все, у нього наладнався контакт із «пригнобленими киянами» Валентином Сильвестровим і Леонідом Грабовським, з якими він познайомився у Будинку творчості композиторів у Ворзелі під Києвом, а також із Ігорем Блажковим (музикант унікальної ерудиції та ініціативи, він був, по суті, наставником своїх друзів-композиторів). Ці взаємини між ними, стримані, шанобливі, начисто, пам’ятається, позбавлені пафосності, сентиментальності, давали можливість самостійно мислити й чинити — але разом було легше відбиватися. Хоча ініціатори з’їздів і пленумів прагнули запрошувати з Росії та інших республік гостей, які свідомо були би з ними заодно, кожного разу «просочувалися» і незалежні особи, які висловлювали опальним колегам свою солідарність, — гостям, «людям з боку», це було зручніше. Я теж, як міг, прагнув уберегти Валіні твори від поганих ярликів, які на них навішували.

...Але головною його опорою були виконавці, які натхненно інтерпретували його твори, енергійно їх пропагували — у числі цих артистів: піаніст і диригент Ігор Жуков, альтист Ігор Богуславський, скрипаль Богодар Которович, бас Євген Іванов, піаніст Юрій Смирнов, меццо-сопрано Валентина Левко, Київський камерний хор під керівництвом Віктора Іконника, диригенти Ігор Блажков, Роман Кофман, Геннадій Рождественський та багато інших.

Мені подобалася музика Валі, й я до цих пір зберігаю у пам’яті враження від тодішнього знайомства з деякими із його опусів, зокрема, Другою симфонією, Першим фортепіанним тріо. Мені подобався і він сам — своєю абсолютною правдивістю, відвертістю і доброзичливістю. Він був вразливою людиною тонкого сприйняття — я узнав це, коли наші стосунки стали відвертими і сердечними, — але ніколи не дозволяв собі виливати на оточуючих свої емоції, особливо, негативні, не скаржився, не шукав співчуття. І Валя постійно був при ділі. Він, мені здається, просто не вмів вдаватися до неробства. Він усвідомлював, що обдарований, що володіє майстерністю, яку завжди прагнув удосконалити, що його композиторський потенціал успішно реалізується — і цим визначалося його позитивне ставлення до життя, при всій його безглуздості й несправедливості. У нього було відчуття гідності, яку не могли ослабити жодні образи і приниження.

...Наші зустрічі відбувалися не лише під час суєтних публічних заходів, але і в затишній тиші будинків творчості, які ми обоє охоче відвідували. Серед того доброго, що було у колишні недобрі часи і що нині, на превеликий жаль, зникло, була благодатна можливість спілкування. Це сприяло постійному обміну інформацією, досвідом, ідеями і дарувало нічим незамінну радість перебувати у середовищі людей, тобі симпатичних, цікавих, близьких.

...Так сталося, що протягом декількох років ми з Бібіками разом проводили літню відпустку на Чорному морі в Сухумі, у «Ліле» (одного дня з нами там відпочивало і сімейство Блажкових), у подальші роки — в Іваново. Якщо це відбувалося у липні, 19-го ми разом святкували Валін день народження. Ми зближувалися сім’ями. Ближче познайомившись із сімейством Бібіків, я зрозумів, що було ще однією, мабуть, головною причиною Валіного позитивного настрою, його захищеності від життєвих бурь: міцний домашній тил. Рідко доводилося мені зустрічати сім’ю настільки дружну, єдину в своїх поглядах і пристрастях, де панували б не лише любов, відданість, а й велика шана одне до одного.

...Якби тоді нам розповіли, як схоже і незвично складуться наші долі, ми б, напевно, не повірили. Йшли роки і десятиліття, змінювалися покоління, разюче оновлювалося життя. Відважний новатор, який колись піддавався злісним нападкам, у рідному Харкові зайняв провідне положення, став завідувачем кафедри Інституту мистецтв і очолив відділення Спілки композиторів. Більше за будь-кого із харків’ян, він став відомим за межами України. Розширювалося коло відданих його музиці інтерпретаторів. У нього з’явилися обдаровані учні, серед них дуже відомий нині композитор Леонід Десятников (продовжив освіту в Ленінградській консерваторії).

... Якось, пам’ятаю, Валентин Савович приїхав до Ленінграда — показати у Малому оперному театрі свою оперу «Біг» за Булгаковим. Музика справила велике враження, оперу було прийнято Малеготом до постановки. Але... постановою партійних чиновників, які засуджували саму ідею написання музики на тему «про білогвардійців», оперу до показу заборонили.

...Саме з того часу у Валі склалися добрі й, з’ясувалося, досить міцні стосунки з тодішнім головним диригентом театру, який згодом очолив Академічний оркестр Ленінградської філармонії, Олександром Дмитрієвим.

...Пройшло ще декілька років. І ось Валя мені повідомляє: «Ми переїжджаємо до Північної Пальміри!».

...На відміну від Москви, де міграція постійна, Пітер оберігає надбання свого контингенту, спільність школи, спадковість традицій і неохоче приймає «чужаків». І з цього погляду мені свого часу було значно легше: я приїхав сюди молодим, продовжити освіту, залучитися до тутешньої школи. Валя ж прибув зовсім сформованим, із власними принципами і професійними секретами. Злітною смугою для Бібіка стала Ленінградська спілка композиторів. Протягом кількох десятиліть її очолював Андрій Павлович Петров, чия мудрість і громадський авторитет допомогли у найважчі часи зберегти у творчій організації прийнятний клімат і вберегти талановитих майстрів від ідеологічних переслідувань. Ми з Андрієм були близькими друзями, я всебічно відрекомендував йому Валю як людину і майстра. Познайомившись із ним, Петров відразу ж зрозумів, яким дорогоцінним поповненням для спілки стане Бібік, і робив усе необхідне для його якнайшвидшої адаптації, для того, щоб він відчував себе бажаним. Підтримку Андрія Валя сприйняв із великою вдячністю. Він відразу ж став брати участь у житті спілки, показувати колегам на творчих секціях свої нові опуси, яких, як завжди, вистачало. Його твори включалися у програми вечорів, що відбувалися у Будинку композиторів, звучали у залах філармоній, фігурували у репертуарі щорічного фестивалю «Музична весна». Разом із виконавцями, які й раніше грали — серед них помітний фахівець із музики ХХ століття піаніст Олег Малов, згадуваний маестро Олександр Дмитрієв, — з’явилися нові. Петербурзький період був для Валі активним і успішним.

... Потім Валю запросили викладати, читати лекції у Тель-Авівському університеті. Про подальше я дізнався із листів і телефонних повідомлень. Що в самому Ізраїлі, з інших країн він став отримувати замовлення на твори. Що творчий процес продовжувався зі зростаючою інтенсивністю.

А кілька років потому й я перебрався за кордон, тепер уже повторивши крок, зроблений Валею. На початку 2003-го ми вирушили до Німеччини. Півроку після переїзду прийшло приголомшливе повідомлення про передчасну смерть Валі.

І ось, напередодні свого 80-річчя, я, сидячи за комп’ютером у нашому гамбурзькому домі й порівнюючи схожі й вельми нетрадиційні Валін і мій життєві маршрути, замислююся: «А що у них, власне, настільки вже й незвичайного? Те, що повели вони за кордон? Але ж це одна з головних свобод будь-якого громадянина — жити там, де хочеться! У Радянському Союзі цієї свободи не існувало. Зараз її завойовано. Втім поки лише невелика частина наших співвітчизників змогла нею скористатися. Але прийде пора, коли з теоретичної можливість вибирати собі місце проживання стане реальною».

Безглуздо при цьому за інерцією вважати, що від’їзд кожного діяча мистецтв завдає збитку рідній країні й її культурі. Через те, що Рахманінов і Стравінський провели багато років за кордоном, вони (як і самі стверджували) не перестали бути російськими людьми і художниками. Німецьким композитором залишається, живучи в Італії, Хенце. Дорогі моєму серцю українські композитори Леся Дичко, Слава Скорик, Женя Станкович і ще багато хто залишається жити і творити на Батьківщині. А Валя Сильвестров, часто і довго перебуваючи у Німеччині, Льоня Грабовський, який давно виїхав до Нью-Йорка, як і Валя Бібік, котрий переселився до Ізраїлю, теж залишилися у душі й у своїх творах українцями. Від того, що вони зуміли із максимальною повнотою реалізуватися у вибраному ними місці й вийти зі своєю музикою на міжнародну орбіту — лише виграє їхня рідна держава.

На відміну від долі простого смертного доля художника не завершується із закінченням його життєвого шляху. Він продовжує жити у своїх творах — і це зовсім не поетична ілюзія. З кожним роком музика Бібіка стає потрібною все більшій кількості артистів і меломанів. І поза межами місця і часу свого створення вона зберігає і збільшує силу дії. Вона вражаюче звучить у Москві, Санкт-Петербурзі, Нью-Йорку, Парижі, Єрусалимі. Що ж до України, то тут серйозний інтерес до одного з гідних представників її культури другої половини ХХ століття виявляється різносторонньо: твори Бібіка видаються, включаються до програм найбільш показних фестивалів, у навчальний репертуар. Різні періоди і жанри його творчості стають об’єктом музикознавчих досліджень. Прагнучи задовольнити зростаючий інтерес до творчості Валентина Савовича, його колеги хочуть спокутувати провину — не свою, чужу — за ті мерзотні заходи, які свого часу обмежували поширення цієї творчості й боляче вражали майстра.

Майбутнє Валіної музики бачиться мені довгим і щасливим.