Війна, мир, театр

Ініціатива створення першого Фестивалю патріотичного театру «МИРОтворці» (директор Ксенія Улітовська) належить Управлінню культури, національностей і релігій Дніпровської облдержадміністрації. Не випадково така ідея виникла саме у цьому краї, який межує з гарячими районами сходу України, охопленими війною. Саме Дніпропетровщина одна з перших стала на захист нашої країни. Тут знають, як воювати, допомагати переселенцям, рятувати поранених. У Дніпрі успішно функціонує Центр допомоги бійцям АТО, створено Музей АТО. З цього року існуватиме Фестиваль патріотичного театру, метою якого стало намагання осягнути тему російської окупації, війни й вимушеного переселення людей засобами саме театрального мистецтва. До громадських організацій активно долучилось Дніпровське відділення Національної Спілки театральних діячів України, Український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, сцени якого були надані для фестивальних вистав.

«СЦЕНА – ЦЕ НАША ПЕРЕДОВА»!

За п’ять днів глядачі побачили 11 вистав, об’єднаних спільною тематикою, з високою концентрацією національного патріотизму, насичених емоціями й переживаннями незнаних досі відчуттів. Події двох воєнних років в Україні лише тільки починають переосмислюватися митцями. Ця тема так щільно увійшла в наше життя, стала його неприродною, але частиною, що не звертатися до неї засобами художнього відображення стає вже неможливим. З’являються література, музичні твори, пісні, документальне й художнє кіно, театр розвертається трохи повільніше, та все ж його зусилля і намагання вже з упевненістю засвідчують народження нового напряму українського театру. Повернення заяложеного у колишні радянські часи поняття патріотизму набуває нових сенсів для українців, і, зокрема, театральна сцена вже здатна запропонувати твори патріотичної тематики нового духовного ґатунку і суспільного контексту. В них на перший план виходять суто особистісне ставлення людини до проблеми, роздуми над своїм майбутнім, намагання подолання розгубленості, пошук свого місця, формування громадянської позиції, вистраждане переконання необхідності бути зі своєю країною, захистити її, віддати життя за її свободу.

Такі актуальні соціально-болючі теми якнайкраще можна висловити засобами так званого документального театру. За велінням часу документальна драма виявилась зараз найбільш переконливим художнім інструментом для висвітлення сучасних тем війни, смерті, морального й фізичного травмування особистості. Переважав документальний театр і на Фестивалі «МИРОтворці». Влучності його назви сприяла можливість об’єднати поняття миротворців як військових, що несуть перемогу, і акторів, що творять світ, образи мистецтва. Театр  в усі часи не залишається осторонь процесів, що відбуваються в суспільстві. «Сцена – це наша передова! – зазначив ветеран АТО, актор Дніпровського театру ім. Т.Г. Шевченка Ігор Кирильчатенко й у театральному концерті акторів театру своєрідно розшифрував знайому абревіатуру – «Ангели Тебе Охороняють». Під цим гаслом і проходив Фестиваль, який набув у Дніпрі значного глядацького резонансу, кожна вистава мала повний зал і по закінченню схвильоване обговорення.

Отже, правдивою документальною мовою про життя сьогоднішньої України, про війну і мир. Фестиваль виявився своєрідним першовідкривачем понять, які виникли завдяки виключним обставинам нашої дійсності. Ну хто раніше чув про Театр переселенців, хто бачив першу в світі виставу про гібридну війну? Хто знав, що Гамлет може стати українським патріотом і воювати в АТО? Усе це є в Україні, і все це відображено в її сучасному театрі.

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ТЕАТР МАЄ НАДЗВИЧАЙНО СИЛЬНУ ЕМОЦІЙНУ СКЛАДОВУ

 Театр Переселенця виник у Києві і об’єднав людей, яких невблаганні обставини відірвали від рідних домівок і поставили перед необхідністю реального виживання. Найактивніші не тільки виживають, а й намагаються «переплавити» свої страждання у мистецтво і звернутися до співвітчизників, наголошуючи на спільній долі у складні для України часи. Документальний театр має надзвичайно сильну емоційну складову, бо перед глядачем не якась вигадана й змодельована ситуація, а лише правда, розказана людиною, яка сама пережила це і сама розповідає. Події, про які йдеться у моновиставі «Товар» Театру Переселенця автора, режисера і виконавця Аліка Сардаряна, жахають своєю безжальною реалістичністю. Безпосередній учасник подій, про які розповідає, він будує свою виставу максимально лаконічно. Жодних декорацій, лише відеоекран, на якому проявлятимуться кадри поранень, рятування й смерті і труп солдата (Максим Наконечний). На ньому А. Сардарян продемонструє поведінку медиків, які рятують пораненого. Емоції розповідача стримані, вони пережиті й затамовані. Ще зовсім молодий чоловік, що передчасно подорослішав через пережите, спокійно говорить про речі, від розуміння яких стає моторошно. Безперечно, для розповіді про те, що робить війна з людьми, як вони втрачають людську подобу, найлогічнішим є документальний театр. Саме в такій мистецькій формі – прямий шлях до емоцій, у ній неймовірний сплав життєвої і художньої правди, здатної призвести до катарсису.

 Ще одна вистава Театру Переселенця «Де Схід?» Н. Ворожбит (автори проекту: Георг Жено та Олексій Карачинський) також вражає пронизливістю людських історій. Особливістю документальних вистав стає скрупульозна увага до деталей, навіть організація глядацького простору – необхідний момент спільної співтворчості. Стільці глядачів виставляються у формі лабіринту, люди сидять близько один до одного, навпроти, дивляться в очі, виникає відчуття ситуативної спільноти. Актори перебувають серед глядачів, вони сидять так само в залі і потрібної миті встають і розпочинають свою оповідь. Ефект безпосередньої присутності поряд з людиною, що мала неймовірні переживання, призводить до розуміння, що все це могло б статися і з тобою… Таким чином, окрім художньої цінності, документальні вистави про воєнні події сучасної України народжують могутню хвилю людського співчуття. І це чи не найбільше, на що здатен театр. Учасники цієї вистави, що свідомо стали акторами, розповідають, як жили ці два роки без власного дому, в результаті яких – хвороби, депресії, зневіра, відчай. Можливо, театр для них - це певний вихід, спасіння, спроба боротися з обставинами, бажання розпрощатися з минулим, забути все й намагатися жити далі. Для багатьох глядачів було дивним почути, що існує український фольклор Донбасу, і коли співачки ансамблю «Дивина», що існував колись при  Донецькому університеті, заспівали народні пісні, стало зрозумілим, що це одна країна, одні корені й теми народності. Там їхні пісня обірвалась, але вона продовжується у Києві. Оптимізм людей, які залишились без рідного дому і підтримки держави, настільки високий, що здатний заряджати й інших, тих, хто має кращі умови життя, здатний народити співчуття й потребу допомагати

За тим же принципом – «актори серед людей» побудована й документальна драма ZЛАТОМІSТО (реж. Галина Джикаєва) полтавського «Театру сучасного діалогу». Глядацькі крісла розставлено колами. Історії переселенців кричущі, в те, про що йдеться, важко повірити. Війна для нас завжди була лише в телевізорі, десь далеко, і от вона – поряд, нівечить долі й життя наших людей. Учасники-актори розповідають свої історії, наче естафету передаючи право розповіді наступному, торкаючись його плеча. Вони кружляють колами глядацької зали, сходяться, стикаються, кожен, наче окрема планета, прямує своєю орбітою. Люди розходяться, стають ворогами, шукають допомоги. У фіналі актори «виходять з кола гри», з кола глядачів. Вони розповіли свої історії, тепер хочуть почути реакцію інших. Розпочинається діалог… Вистави документального театру мають іншу якість мистецтва. Тут не можна аналізувати професіоналізм виконавців, він відходить на другий план, підмінюється щирістю й природністю людської органіки, що стає визначальною складовою цього жанру.

Для українців слово «блокпост» вже стало звичним. Цей військовий термін у Київському театрі української традиції «Дзеркало» роблять назвою вистави. У автора, поета Б. Гуменюка, це поняття набуває масштабного звучання і вистава має назву «Блокпост Україна». Режисер Володимир Петранюк представляє виставу-пісню, виставу-молитву, де життя постає рушником, вишитим «червоними і чорними нитками». Як знайти порозуміння колишнім братам, друзям, сусідам, яких війна розвела по різні боки спільної дороги життя? Тільки дивитися у своє серце, чути всесвіти і пісню матері-України.

А ще слухати думки світочів нації. Вони прозвучали у моновиставі «Я вам цей борг ніколи не залишу» (реж. Лідія Кушкова) у виконанні актриси Дніпровського театру ім. Т.Г. Шевченка Марії Проценко. У її трактуванні Поет – звичайна людина, але з «оголеним серцем», що здатна словом підняти народ. У сюжетно вибудуваному поетичному монолозі М. Проценко показує складний процес творення, проникливо передає роздуми Ліни Костенко про долю й обов’язок митця, про долю нації, «яка хвора»… Вражає актуальність поетичних рядків: «Тут не сходить свобода. Тут сходять хрести…» І все ж Поет залишає надію, яка проступає крізь тужливі звуки пісні «Пливе кача…»

ДВІ РЕАЛЬНОСТІ – ВІЙНА І МИРНЕ ЖИТТЯ

 Наскрізною темою усіх вистав Фестивалю «МИРОтворці» стала констатація, що в Україні зараз існують дві реальності – війна і мирне життя. Пошук моментів їхнього співіснування надає театрові надзвичайні можливості. Тут правда вивертається своєю незугарністю, текст диктує форму, вона ж розквітчує драматургію. Театр здатен художніми засобами знайти, чи хоча б намітити, виходи з цієї ситуації. Зі сцени треба казати правду, ту, яку люди кажуть один одному вдома, на вулиці, і тоді, можливо, знайдемо спільну мову.

Про неперервність часів, історії народу йшлося у саунд-віжн-драмі «Місто Z: Хранителі» В. Лебедева (реж. Світлана Лебедєва) Запорізького експериментального «Нового театру». Дійство побудовано у жанрі «вистава-кіно», де сценічні моменти продовжуються у кіновираженні. Запоріжжя – козацький край, на тлі його стародавньої історії розгортається сучасна реальність. Солдат Іван повертається з війни на Донбасі, він розчарований і внутрішньо спустошений. Він зустрічає дивовижних людей – Хранителів, прообраз козаків-характерників. Вони допомагають Іванові відродитись до життя і тим самим не дають перерватися ходу історії славної України. Незвичайна форма вистави зробила сюжет динамічним, видовищним, насиченим несподіваними поворотами й рішеннями, що засвідчують, як через долю однієї людини може прорости історія усього народу.

Ця ж тема зримо виступає у моновиставі «Час любити» Я. Верещака Запорізького муздрамтеатру ім. В. Магара (реж. Євген Головатюк). Актриса Наталя Зубик розповідає про свою родину, чоловіків, які опинились у вирі подій Майдану, російської навали на Сході. Людина постає перед вибором, момент якого стає вирішальним, чи залишишся ти Людиною?..

Київський режисер Андрій Май представив на Фестивалі дві авторські роботи – моновиставу «АТО: інтерв’ю військового психолога» (Херсонський Центр ім. Вс. Мейерхольда) та документальну виставу-кабаре «Байки Сєвєра» (Луганський український муздрамтеатр). Документальний текст військового психолога, який працює на передовій фронту, склав драматургію вистави. Актор Ельвін Рзаєв театралізує його, оживляє дією, активно використовує інтерактивне спілкування з глядачами. З цього постає картина руйнування внутрішнього світу й свідомості людини, яка була на війні. Знову демонструється сила впливу документального театру. Частина трупи Луганського українського театру після окупації міста виїхала до Сєверодонецька і розпочала нове життя, важке у багатьох аспектах, побутових, емоційних, матеріальних, але чесне у моральному плані. У виставі актори розповідають власні життєві історії, які відбулися до і після війни. Режисер пропонує їм робити це в костюмах і образах лялькових персонажів, здавалося б, що серйозного можуть сказати зайчики, білочки, свинки?.. Але монологи звіряток цілком серйозні, драматичні й навіть трагічні. Акторам дозволяється «виходити» з образу, і тоді глядач чує справжню історію конкретної людини. І в своєму сценічному образі, і в людському актори прагнуть знайти сенс існування і розібратися у суспільній ситуації, в якій несподівано опинились. Історії перегукуються, переплітаються, заперечують одна одну, але всі сходяться на одному питанні: «Де ми?» Невтішною мікрофонною луною чується: «Нас немає!» З документальної драматургії, на темі відносин акторів-звірів з дійсністю режисер намагається створити певну модель сучасного суспільства, він робить проекцію на ситуацію в країні, підтверджуючи, що театр є моделлю суспільства. Люди, наче оці театральні персонажі, - маріонетки в руках тих, хто ними управляє. Їх ніхто не чує, не хоче перейматися їхніми проблемами. Подумалось, а от якби показати цю виставу в залі Верховної Ради, щоб отак реально депутати почули художньо інтерпретовану правду життя. Може б, такий емоційний «вибух» примусив їх забути свої дріб’язкові з’ясування й почути українців?

КОЛИ ПРОСТІ ЛЮДИ СТАЮТЬ ГЕРОЯМИ

Усі вистави Фестивалю «МИРОтворці» були про війну і мир, про життя і смерть, несподівану, неможливу, переможну й торжествуючу. Війна – це дуже конкретно. Тут напівтони відсутні, усе поділено на чорне та біле, правду і брехню. Чи ти, чи тебе… Цю природу війни творці вистав переносять на сцену. І вистави стають теж гранично простими і зрозумілими: констатація правди, викриття брехні. Наш час став моментом, коли прості люди стають героями. Про них велично кажемо, що вони не вмирають! Але ж вмирають! Лишається тільки пам'ять і необхідність художнього переосмислення. На сцені у театрі, на екрані в кіно, на полотні, в музичному звуці, у пісні, вірші… Митці виконують свій обов’язок – берегти пам’ять, творити теперішнє, створювати образ героя, справжнього українця, що віддає життя за всіх нас. Ідея Фестивалю плідна. Допомагати донести до глядачів результати цих творчих зусиль, знайомити з творчістю різних українських театрів. Це, безперечно, сприятиме приверненню уваги до патріотичної теми, підніматиме національний дух і свідомість.

Заключною виставою Фестивалю став «Гамлет» В.Шекспіра (реж. Ярослав Геляс) Закарпатського українського муздрамтеатру ім. братів Шерегіїв. Сюжет на всі часи. Принц середньовічної Данії стає молодим патріотом України. Ідея про те, що треба об’єднуватись, аби перемогти ворога і захистити країну, стає провідною. У різні часи головне гамлетівське питання «бути чи не бути?» вимовлялось з різними відтінками й підтекстами. Нині для України воно звучить однозначно: не бути – війні, бути – миру!