Візит до «літньої пані»

До Львова приїздять провідні театри України та із  зарубіжжя. Першими свої вистави ювілярам представили кияни — Театр ім. Лесі Українки та Театр ім. І. Франка, на черзі покажуть постановки Театру ім. Янки Купали з Білорусі, Театр ім. Арнольда Шифмана з Польщі та Національний драматичний театр Литви.

Нагадаємо, у  розпал буремного 1917 року, 16 вересня, у приміщенні Троїцького народного дому перший державний театр України — Український національний театр зіграв свою першу виставу. Цю дату заньківчани вважають днем свого народження, а відтак називають себе старійшинами з-поміж українських колег. Тож святкування затіяли масштабне: наукова конференція, урочисті академії, виставка, присвячені історії театру, та прем’єра вистави «Марія Заньковецька», в драматичну основу якої лягла біографія видатної акторки — патронеси Львівського театру. Ювілею присвячено видання книг та навіть випущено оригінальну поштову марку та конверт з зображенням винуватців торжества.

Проте, немає більшого свята для театрала, як візит дружніх труп із новими виставами. Святкування розпочалося приїздом до Львова Національного театру ім. Лесі Українки  художнього керівника колективу  Михайла РЄЗНИКОВИЧА запросили на творчу зустріч зі студентами факультету мистецтв Львівського національного університету ім. І. Франка. Під час спілкування з молоддю Михайло Юрійович не лише поділився з майбутніми акторами і театрознавцями професійними секретами, розкрив свій погляд на стан сучасного європейського театру, а й експромтом провів невеличкий  урок акторської майстерності. Ввечері кияни  зіграли виставу «Шалена кров» Н. Ерпулата та Й.Хілльє, а наступного дня — «Нахлібника» І. Тургенєва.  Глядачі зі щирим співчуттям сприйняли трагічну історію  Василя Семеновича Кузовкіна,  головного героя  дійства у проникливому  виконанні Віктора Алдошина, адже історія «маленької людини», приниженої заможними хазяїнами життя, на жаль, залишається актуальною вже третє століття поспіль...

— У Львові я прожив 12 років (з 1946-го до 1958-го), і, знаєте, всі мої перші театральні спогади й потрясіння пов’язані з Львівським театром, —  зізнався Михайло Рєзникович. — Дев’ятирічним хлопчиком  сидів у цій самій залі і бачив гру видатних корифеїв — Бориса Романицького, Василя Яременка, Доміана Козачковського, Володимира Данченка... В цьому театрі у виставі «Гамлет» я вперше почув слова Шекспіра про те, що театр має «держати дзеркало перед природою, показувати чесноті її власне лице, гидоті — її справжній образ, і кожному віку й стану — їхній вигляд і відбиток». Я запам’ятав ці слова на все життя. Тісна дружба пов’язувала мене з Сергієм Володимировичем Данченком — видатним режисером і в минулому керівником цього театру. Ми навчалися з Сергієм в одній школі — сімнадцятій, а потім обидва вступили до Львівського університету (на різні факультети) і обидва покинули його заради театру. Пам’ятаю, в юності Сергій дуже любив пісню «Сиреневый туман»... Минулого року наш театр святкував 90-річчя, і в ювілейній виставі «Суміш небес і балагану», яка йде у нас протягом року, артисти виконують цю пісню, присвячуючи її пам’яті Данченка...

Мій учитель, Георгій Олександрович Товстоногов, казав, що театр повинен збирати націю в партері. Мені здається, що у різні часи Театр імені Марії Заньковецької збирав націю в партері, і я хотів би побажати, щоб ви збирали націю в партері ще довгі роки!

З успіхом  виступив колектив Національного театру ім.І. Франка, який представив дві свої резонансні вистави — «Три товариші» за Е.-М. Ремарком та «Річард ІІІ» В.Шекспіра.

Нині театральне свято у Львові триває. Білоруські колеги  приїдуть з виставою «Пінська шляхта» В. Дуніна-Марцінкевича,  польські митці  зі «Школою дружин» Ж.-Б.Мольєра та «Емігрантами» С. Мрожека. Гастролі Національного драматичного театру Литви заплановано на березень  наступного  року.