«Владі не важливий імідж країни»

Андрій Курков — український письменник, який давно вже має найбільші наклади і якого найбільше читають. Член лондонського Пен-клубу і Європейської академії «Фенікс», він — єдиний із письменників пострадянського простору потрапив у топ-десятку бестселерів світу. Він багато працює у тиші кабінету і в кіно, не жаліє часу на популяризацію української літератури і з задоволенням бере участь у кінофестивалях. Цього разу як член журі IV МКФ в Одесі він не тільки встигав «судити», але і знайомив свою дружну родину — дружину і трьох дітей — з красою і таємницями Порто Франко.

— Андрію, як українського письменника, який живе переважно в Україні і дуже серйозно займається, крім усього іншого, українською літературою, виданням і популяризацією цієї літератури, чи не зачіпає тебе, що сьогодні українська мова здає свої позиції, її штучно витісняють?

— У мене немає такого відчуття. Вона здає політичні позиції через політичну ситуацію в країні і через, так би мовити, контексти, в яких ми живемо, де один регіон прагне домінувати над іншими. Але, з іншого боку, проблема, якщо говорити про літературу, пов’язана зараз не з мовою української літератури, яка є, а з економічною ситуацією у видавничій індустрії. Річ у тім, що книжковий ринок, не піднявшись, упав і лежить, його немає. Тобто офіційно в країні існує близько 300 книжкових магазинів, з них близько 20 повертають гроші за продані екземпляри видавцям. І видавцям немає сенсу видавати наклади більше 300—500 екземплярів. Вони видають стільки, скільки можуть продати — у Львові на форумі або на «Книжковому арсеналі». Тому незалежно від мови український письменник, який видається в Україні, — вже жертва економічної ситуації. З іншого боку, постійне педалювання дискусії про те, що російська мова потребує захисту, якихось письменників україномовних заганяє в депресію і провокує у них, природно, посилення і так вже наявного комплексу жертви. Звичайно, література письменників-жертв не може бути дуже затребуваною, бо попри те, що завжди були такі письменники, як Лесь Ульяненко, література виживала перш за все за рахунок заряду позитивно-енергетичного, за рахунок того, що вона когось на щось стимулювала, просувала, а не відштовхувала, гальмувала Знову ж таки, нашій державі як системі література не важлива, бо, на відміну від Росії, взагалі мистецтво не є візитною карткою для України, і імідж України за кордоном мало хвилює наших лідерів. У Росії — інша крайність: там література була завжди більше ніж белетристика. І тому вже 20 років практично держава займається літературним процесом, допомагає «правильним» письменникам, возить їх всіма країнами світу, і, як на мене, немає жодної великої книжкової виставки, де Росія не була один або вже два рази почесним гостем. На Паризькому салоні 2005 року Росія була почесним гостем, торік Москва — почесний гість. І в цьому плані — вони молодці. Тобто той політичний негативний образ, який Росія має на Заході, дуже легко змивається, вибілюється позитивним культурним чином. Не тільки, так би мовити, гастролями вже не дуже хорошого, але дуже Большого театру, точніше балету, але й письменниками, зокрема й тими, які не згодні з режимом, вони їздять за власний рахунок або за рахунок своїх іноземних видавців.

— Чи є якісь приклади, коли держава все-таки протекціонує українських письменників?

— Є два фонди, які активно цим займаються, за що я їм вдячний, бо теж проводжу якісь акції зараз з їхньою допомогою. Це фонд Open Ukraine Арсенія Яценюка і фонд «Розвиток України» Рената Ахметова. Власне кажучи, завдяки їм провели перший у Франції фестиваль української літератури в місті Коньяк. А в жовтні буде перший, але, сподіваюся, регулярний фестиваль української прози в Австрії, який планується проводити кожні два роки. Я куратор з українського боку. Австрійський відомий видавець Маркус Хатцер — куратор з австрійського боку. І ось у жовтні у нас там велика подія буде — три дні в місті Інсбруку, де дуже потужний університет з хорошою кафедрою славістики. Буде велика прем’єра німецького перекладу «Солодкої Дарусі» Марії Матіос.

— Це ж так складно — якісний літературний переклад, тим більше такого непростого автора, як Марія Матіос.

— Це складно. Клаудія Дате перекладала — дуже хороша перекладачка. Буде чотири письменники. Матіос, моя нова книжка німецькою мовою, Любко Дереш і Таня Малярчук, у якої зараз у видавництві теж вийшла книжка німецькою.

— Але і на кінофестивалях ти людина не нова, досить багато брав участь у журі найбільших, включаючи Берлінале, «КРОК», Одеський МКФ, можна перераховувати довго. З кіно знайомий не з чуток. Як сьогодні міг би охарактеризувати стан українського кінематографа?

— Хороше питання. У мене таке дуже суб’єктивне відчуття, що з’явилася продюсерська складова досить активна в українському кінематографі, але відчувається нестача: або втрачено, або загублено, або пропущено покоління молодих режисерів, які могли б з такою ж хваткою як продюсери взятися за справу.

— А також сценаристів, операторів тощо?

— Ну, в принципі так. Але це стосується всіх галузей. Загалом єдина школа для наших молодих кіношників — це телебачення. Щоправда, це і світова практика.

— Сьогодні вже навряд чи, бо телебачення стало вже надто специфічним.

— Так, телебачення скотилося взагалі до якоїсь ями, що вельми нагадує чорну діру.

— Книжки Куркова виходять із завидною регулярність, чи отримуєш ти пропозиції від кіно?

— Я отримував, але такі... Принаймні останні два роки тут не було пропозицій.

— Це за цілковитої відсутності грамотно написаних сценаріїв?

— Так.

— Хотілося б дізнатися про твої плани — що в шухляді, що в голові, що у видавців?

— Враховуючи, що мені вже за 50, вирішив кожен роман писати, як щось... коротше кажучи, намагаюся для себе зробити щось нове. Починаючи з «Останнього кохання президента», намагаюся кожен роман зробити несподіваним, перш за все для себе. І зараз взявся за все-таки, сподіваюся, посильну ношу, але дуже нелегку. Пишу роман без України і без українців. Тобто намагаюся написати литовський роман, європейський роман, де герої — литовці, а місце дії — Литва, Англія і Франція. Притому конкретні регіони, тобто у Франції це Париж і Нормандія — Па-де-Кале, в Англії — Лондон і графство Кент.

— Литовців там просто багато тепер через їхнє членство в ЄС.

— Так, і це роман, з одного боку, про еміграцію, з іншого — про Литву. Тому що, хоч Литва в Європейському Союзі, упевнений, ніхто з інших країн Європейського союзу, ну, за винятком Естонії і Латвії, не знає, що таке литовська історія, не знає, що Литовське князівство було найбільшим у XII—XIV ст. Не знають, що литовці дуже відрізняються ментальністю і багатьма іншими речами. Ось такий експеримент. Там є така філософсько-сюрреалістична лінія з героєм, якого я «позичив». Нещодавно померлий мій улюблений поет Марцелюс Мартінайтіс дозволив використовувати Кукутіса (у нього є «Балади Кукутіса») як героя однієї з сюжетних ліній у романі. І він у мене, так би мовити, йде історією, Європою, долями...

— Ти сам збудував своє життя так, щоб стати, як Максиміліан Волошин, людиною світу. Ти багатодітний батько, і діти вже досить дорослі. Діти, яким потрібно визначатися зі своїм майбутнім. Чи бачиш їхнє майбутнє в Україні (дружина Андрія Елізабет Шарп — англійка. — Авт.)?

— Насправді у нас у родині дуже демократичний устрій, тобто діти будуть самі вирішувати, де їм жити, і самі вирішувати, що робити в житті. Прийму будь-який їхній вибір. Знаю, це питання ще не актуальне для синів, Тео і Антона, вони себе дуже добре тут відчувають, добре вчаться, ну, нормально, по-моєму. З донькою, їй 16 років, набагато складніше. Вона якраз часто на цю тему говорить, але і їй доки жити більше подобається тут, ніж там.

— Вона вже визначилася з тим, ким хоче бути?

— Ще ні. Тобто у неї в голові доки і піар, і дизайнерство, і дизайнерство одягу, і щось ще.

— Ну, просто ось всі професії, які назвав, практично не вписуються в реалії. (Сміх.)

— Так, але вона стежить за модою, на Київ-фешн-шоу кілька разів була. Ну, і ми давно вже, 30 років, знаємо його головного організатора — Іру Данилевську...

— Те, що навіть героями романів стають не українці і не Україна — протест чи наслідок життєвих спостережень? І ще, як людина творчості, яка вміє вибудовувати логічний ланцюжок, можеш щось сказати про наше майбутнє? Відзнач, я не провокую і не чекаю пророкувань.

— Гадаю, в принципі я не проти того, аби тему мого нового роману сприймали як моє особисте небажання писати про сьогоднішню Україну. Не проти такої думки, бо дійсно не бачу розвитку суспільства. У нас суспільство зависло, застигло, тобто всі, що спостерігаю, можливі варіанти виходу з цієї ситуації дуже драматичні. Це якщо говоримо про спробу аналізу. Тому створювати фальшивих героїв або писати про лузерів мені не хочеться.

— Чи можливо щось змінити у дійсному стані речей, в цьому випадку маю на увазі українську літературу, українське кіно? Якщо все-таки держава повернеться обличчям до культури і займеться серйозно її протекціонізмом?

— Для цього потрібно не так вже й багато. У представників влади має бути стратегічне мислення із загляданням хоча б на 10 років уперед. Бо зараз ми всі вже не вперше бачимо, що будь-який лідер, будь-яка партія влади переглядає тільки тимчасовий простір — до наступних виборів. І не має значення — парламентських чи президентських. Зараз вони всі рівняються на найближчі — президентські. Все, що за межами 2015 року, нікого не цікавить. Якщо переможуть, дивитимуться ще на п’ять років уперед, похапцем пригадавши про електорат напередодні чергових передвиборних перегонів. І, відповідно, їм не важливий імідж країни. Тим більше що, думаю, сьогоднішній імідж України культурними подіями вже так просто не вирівняти, не вибілити.