Як дрогобицький «Вертоліт» приземлився у Трабзоні (Туреччина)

У репертуарі Львівського обласного муздрамтеатру ім. Ю. Дрогобича є дві вистави за п’єсами сучасного турецького драматурга Тунджера Джюдженоглу (в українському перекладі Олександра Кучми) «Лавина» та «Вертоліт». Автор приїздив до Дрогобича на прем’єри цих вистав, відмічав їхню високу мистецьку цінність. Результатом плідної творчої співпраці колективу  театру і драматурга стало запрошення дрогобичан на турецький театральний фестиваль.

Міжнародний театральний фестиваль країн Чорноморського басейну в Трабзоні, хоча й концентрує свою увагу на певному регіоні, відомий у мистецькому світі. Його проводить Генеральне управління державними театрами Анкари, яке опікується кількома фестивалями. Рішення організувати театральні форуми  не в столиці було продиктоване бажанням популяризації театру в провінції. Ідея була вдалою, фестиваль у Трабзоні люблять, і зазвичай на усі вистави квитки розкуповуються швидко.

Цьогоріч Трабзон став культурним центром країни у сімнадцяте. Протягом його історії в різні роки на афіші фестивалю з’являлись назви вистав українських театрів. Побували тут кияни: Театр «Колесо», Національний театр російської драми ім. Лесі Українки, Театр на Подолі, Львівський театр «Воскресіння», Хмельницький Монотеатр «Кут», Кримськотатарський драмтеатр.

Нині представляти мистецтво України на турецькій землі випала честь Львівському  муздрамтеатру ім. Ю. Дрогобича. Та це була не просто участь у фестивалі в Трабзоні, Театр ім. Ю. Дрогобича провів справжню культурну акцію.

У  подорож вирушили власним автобусом з декораціями та реквізитом вистави, подолавши відстань у 2500 км лише в один бік. Генеральним консульством України в Стамбулі була організована зустріч колективу театру з українською громадою міста. У культурному центрі Стамбула було показано виставу «Вертоліт». На ній, як згодом і в Трабзоні, був присутній автор - Т. Джюдженоглу. Українцям, які живуть у Туреччині, було надзвичайно цікаво побачити наш театр і його інтерпретацію турецької п’єси. Далі зі Стамбула був ще один транспортний кидок у більш ніж 1000 км до Трабзона, де на фестивалі «Вертоліт» зіграли двічі.

Фестиваль триває 18 днів. На афіші поряд із українським прапором – прапори країн-учасниць: Туреччини, Азербайджану, Турецької Республіки, Південного Кіпру, Ірану, Іспанії, Індії, Словаччини. На жаль, у колективу Театру ім. Ю. Дрогобича не було можливості перебувати увесь термін форуму, тому вдалося побачити лише дві вистави турецького державного театру DT із Анкари, але вони були яскравими подіями.

 ТЕАТР У… В‘ЯЗНИЦІ

Вистава «Останні птахи» вразила тим, що відбувалася у справжній трабзонській в’язниці, що розташована майже в центрі. Це була акція на рівні вищого керівництва міста, яке підтримує театральний фестиваль, а вистава демонструвала тему гуманізму й толерантності. Всіх учасників фестивалю було попереджено, щоб із собою не мали нічого, окрім паспорта. Нам довелось відбути ретельний обшук у спеціальних приміщеннях і йти довгими коридорами повз камери під пильним спостереженням наглядачів. Не можна сказати, щоб процедура була приємною, але цікавість побачити цей прихований від світу острівець життя так зблизька переважала.

Розрахунок актора Тургая Танюлку, головного героя вистави, спрацював стовідсотково. Жорстока дійсність межувала з мистецтвом, нібито чимось несправжнім, бутафорським, але в цьому моменті зіткнення вигадки і реальності викрешувалась така справжня емоція правди, що погляди ув’язнених, які сиділи на задніх рядах, аж пропікали спини.

Переживши колись ув’язнення за політичні переконання, автор вирішив показувати вистави у в’язницях, аби хоч якось підтримати дух людей, які відокремлені від суспільства за злочини. Танюлку в образі свого героя за мінімальної кількості сценічних засобів і елементів декорації розповідав про те, що йому довелось пережити, що втратити, до яких висновків дійти. Він згадує, як не вистачало йому за ґратами вранішніх вигуків торгівців симітами – бубликами, що є традиційним турецьким сніданком… Актор відчуває, що це ж можуть переживати багато хто з присутніх, і він… дарує цей спогад. Кожен глядач отримав симіт, який передавали рядами по усьому залу під радісний гамір здивування й захоплення. Дивлячись виставу, усі їли симіти: і мер Трабзона, і губернатор краю, і худий чолов’яга-ув’язнений з важким поглядом, і дитина, яка сиділа на руках у засудженої матері…

Документальна драма ставала драмою самого життя, в якому митець не прагнув брати на себе роль судді, а хотів бути просто людиною, такою ж, як ті, що перебували по той бік ґрат. Зійшовши зі сцени, Тургай кинув у зал пригорщу паперових квіток щастя. Різнокольоровим дощем вони падали в руки, і кожному хотілось спіймати квітку, наче вона й справді могла принести щастя. Не знаю, як щастя, а спогад про дивовижного актора і його притчу про «Останніх птахів» квітка ця, безперечно, збереже.

КЛАСИКА У ЛІТНЬОМУ САДУ

Надзвичайно емоційним було трактування повісті «Записки з підпілля» Ф. Достоєвського в однойменній виставі того ж театру DT. Задником з виглядом кованого риштування Літнього саду визначається місце дії – Петербург. Натяки російського побуту в костюмах, деталях реквізиту. «Людина з підпілля», дрібний чиновник живе в якомусь вигаданому, фарсовому вимірі. Фантасмагоричність дії підкреслюється наявністю гіпертрофовано-шаржованих ляльок-персонажів, великих манекенів на коліщатках, що «прогулюються» разом зі справжніми героями. Актор Мурат Чидамли – «підпільна людина» - був вибухово емоційний. Його сповідь – не тихі записи у щоденнику, а метання звіра у клітці власної душі. У виставі вигадлива пластична партитура, актори розкуті, чудово рухаються, талановито взаємодіють один із одним. Стилізована музика дає відчуття такого собі російського розгуляйства. А сцена, де три актори за допомогою стола, стільця й двох парасольок зображають  рух прольотки по Невському, вражає фантазією.

Достоєвський у турків вийшов по-східному галасливим й перебільшено емоційним. Та траплялися в цій бурхливості зони тихого, тонкого психологізму, що видавав відчай людини, яка страждає. І тоді талант М. Чидамли наче вібрував справжністю. У центрі сцени містилося велике збільшуване скло, яке актор використовував як дзеркало. Він дивився на себе і в зал, а глядачі дивилися на нього. Формувалась певна виразна модель театру: сцена як збільшуване скло, крізь яке глядач спостерігає за актором.

КАРПАТСЬКИЙ КОЛОРИТ У ТУРЦІЇ

Українська вистава «Вертоліт» йшла з титрами, що, втім, не заважало глядачам жваво сприймати й реагувати на те, що відбувалося на сцені. Події п’єси, написаної Т. Джюдженоглу ще у1990-х, режисер Олександр Король адаптував до реалій наших днів і нашої країни. Не випадково автор не дав імен своїм персонажам, вони позначені посадами: Міністр, Радник, Начальник канцелярії, Охоронець, Оператор, Кореспондентка. Таке знеособлення робить сюжет позачасовим і позбавленим кордонів лише однієї країни. За класичною формою драми, що передбачає єдність місця події, часу і дії, автор п’єси, наче в добротному детективі, поміщає групу людей у місце катастрофи, обмежує їх у часі і дає змогу проявитися завдяки екстремальній ситуації.

Міністр зі своїм оточенням та телевізійною групою вилітає в район землетрусу. Вертоліт робить вимушену посадку й розбивається від удару об землю. Усі, окрім пілота, живі, але розгублені, налякані, зв’язку немає і залишається чекати тільки на випадкову допомогу.

На сцені майже в натуральну величину – кабіна вертольота (сценографія Ярослава Даниліва, костюми Юлії Гнатенко), зламані лопаті, розкидані деталі, маскувальна сітка створює подобу лісової хащі, куди впала гвинтокрила машина. Вона димить, усі в очікуванні вибуху… Його не стається, але переляк присутніх зняв телеоператор (Юрій Федчук) за професійною звичкою знімати усе важливе. Оговтавшись, Міністр розуміє, що факт його негідної поведінки зафіксовано, і дає завдання помічникові домовитись з оператором, щоб перезняти момент падіння вертольота, де б він виступив у привабливому образі кмітливого рятівника, керівника, який володіє ситуацією.

Міністр у виконанні Адама Цибульського – втілення образу типового чиновника вищого рангу, бундючного, пихатого кар’єриста, який залюбки сприймає підлабузництво і лестощі, цинічно використовує людей і обставини. Міністр у Цибульського – керівник, що звик до виконання своїх наказів, а маніпулювання людьми є його суттю. Актор демонструє риси характеру в розвитку, уникає однозначності, тому Міністр виходить хитрим і підступним, але зовні тримає маску демократа. Головне, щоб усе було «шито й крито». Саме він тут очолює парад лицемірства. Поряд із ним теж типовий підлабузник – Начальник канцелярії (Олександр Морозов), який наче слухняний пес виконує усі забаганки хазяїна. О. Морозов демонструє палітру станів у пластиці, інтонаціях, треба врахувати все – настрій начальника, вгадати його бажання, вдовольнити їх.

Радник (Сергій Дудка) нібито й бунтує проти Міністра, але якось несміливо, вагаючись. Навіть голос піднімає до крику, та все ж якийсь несправжній цей бунт. І портфель із рук, як і Начальник канцелярії, не випускає ні на мить. Виразна метафора – що б не відбувалось, а треба триматися за свій портфель і посаду.

З таких красномовних деталей режисер виходить на основну метафору вистави і пропонує сприйняти цей вертоліт, що поки не розбився, але розвалився на частини, образом нашої багатостраждальної країни. Помилитись неможливо, з вуст Міністра звучить сумнозвісна фраза: «Куля в лоб, так куля в лоб!», лежить країна в руїнах, як той вертоліт, що втратив курс, а керівники брешуть, переписуючи телекартинки, що їх роблять продажні журналісти, про те, як вони рятують країну, піднімають економіку, як думають про «благоденствіє» усього народу і прагнуть почути кожного.

Драматург і режисер бачать усе в комедійному, сатиричному світлі. Так, у пародії легше знайти приводи для вельми бажаного заспокоєння, але ж ситуація така, що сміх той – крізь сльози!

Не знаю, радіти чи засмучуватися від того, що стосунки «влада - народ» такі схожі у різних країнах і історія про турецького міністра легко трансформується в реалії українські, але вистава «Вертоліт» Театру ім. Ю. Дрогобича зуміла при збереженні рис національного характеру вийти на загальнолюдські висновки. Динаміка дії, сповнені гумором і гостротою думки діалоги, досконале акторське втілення образів й знайдена режисером точна проекція на реалії сьогоднішньої України зробили виставу живою, цілісною, пульсуючою прозорими асоціаціями, зрозумілими для будь-якого глядача. Є над чим посміятися і над чим замислитися. Стверджують, що, сміючись, людство позбувається своїх недоліків. Справжні твори мистецтва дають таку можливість – сміємось, позбавляймось!

Україна була гідно представлена на фестивалі. З реакції глядачів відчувалось, що Театр ім. Ю. Дрогобича у Трабзоні здобув перемогу мистецтва і заклав свій «камінь» у символічний культурний міст між Україною і Туреччиною. Сподіваймось, що тут завжди буде вільний рух в обидва боки і це сприятиме зближенню, розумінню та глибшому пізнанню наших народів.