Європейські кіноакадеміки погодилися з Троцьким: «Життя прекрасне»

Знову, як і в Канні, приз за найкраще виконання жіночої ролі поділили між собою француженки Елоді Буше та Наташа Реньє, котрі зіграли у фільмі «Примарне життя ангелів» . Треба віддати належне й проникливості журі кінофестивалю «Молодість»: картина Еріка Зонга, котру відзначено нещодавно в Києві премією за найкращий ігровий повнометражний фільм, була доброзичливо зустріта і європейськими кіноакадеміками — «Ангели», що зачарували українських і каннських глядачів, поділили престижний приз Фасбіндера «Європейське відкриття року» зі стрічкою датчанина Томаса Вінтерберга «Родинне свято» (до речі, її й у Канні було удостоєно спеціального призу журі). Кращим неєвропейським фільмом було оголошено американську картину «Шоу Трумена» Пітера Віра з Джімом Кері в головній ролі, а приз глядацьких симпатій (він вручається за підсумками анкетування глядачів у кінотеатрах Європи) дістався Антоніо Бандерасу за роль у фільмі «Маска Зорро».

Але справжнім королем церемонії став італієць Роберто Беніньї — режисер і виконавець головної ролі в картині «Життя прекрасне». Цей фільм, про який писав «День» (№ 93 від 21 травня 98 р.) і який хтось із критиків дотепно охрестив «Списком Шиндлера», знятим братами Маркс», присвячений Голокосту, але оповідає про трагедію геноциду в період Другої світової війни в абсолютно незвичній, майже шокуючій інтонації. Ексцентричний і сам автор стрічки — відомий італійський комедіограф. У Канні він абсолютно приголомшив публіку, коли після оголошення про нагородження його картини Гран-прі кинувся цілувати туфлі ошелешеному голові журі Мартіну Скорсезе. Не менш екстравагантно, за свідченням присутнього на церемонії вручення «Феліксів» члена європейської кіноакадемії від України, письменника Андрія КУРКОВА, поводився Роберто Беніньї і в Лондоні.

Вийшовши отримувати нагороду «за найкраще виконання чоловічої ролі», пустотливий італієць, навмисно перекручуючи англійську мову, шокував публіку заявою, що любить її настільки сильно, що готовий переспати з усіма тими, що перебувають у залі. Коли ж оголосили, що Беніньї отримав головний «Фелікс» — за найкращий європейський фільм року, темпераментний комік влаштував справжню циркову виставу, довівши своїми досить фривольними жартами манірну аудиторію в смокінгах і дорогих вечірніх платтях буквально до колік. Швидше за все результатом цієї імпровізації буде те, що Роберто Беніньї доручать вести церемонію вручення «Феліксів» наступного року. Поки що ж його фільм є одним з найбільш реальних претендентів на «Оскар» за найкращий зарубіжний фільм року. Шанси італійця на отримання най- престижнішої в світі кинонагороди розцінюються дуже високо: принаймні прокатна доля картини в США склалася дуже сприятливо. У зв’язку з виходом фільму «Життя прекрасне» на американські кіноекрани Роберто Беніньї дав інтерв’ю, фрагменти якого ми пропонуємо нашим читачам.

— Компанія Miramax рекламує ваш фільм як «італійський національний скарб». А ви з цим згодні?

— Чи це провокативне питання? Ні? Річ у тім, що в Італії фільм сприйняли з політичних позицій. Праві звинуватили мене в усіх смертних гріхах. Вони писали про ідеологію та іншу нісенітницю, яка зовсім не стосується кіно. Загалом, наговорили про мене всілякої гидоти.

— У вас були негаразди з цензурою?

— Ні-ні, сьогодні проблем з цензурою немає. Це раніше в мене були складності. Мене навіть засудили до ув’язнення. Але це було давно, 1980 року, коли я посміявся з Папи Римського у фільмі «В оці папи». Я відреагував на заяву Іоанна Павла II, що, мовляв, люди повинні вступати в статеві зносини лише для того, щоб народжувати дітей. Я сказав, що в цьому випадкові людині доведеться вступати в статеві зносини один-два рази за все життя, і вона, не маючи досвіду, може зробити це так, що взагалі залишиться без нащадків. І ще я вигадав у фільмі досить фамільярне й нечемне прізвисько для героя — Войтилакко. Влада подали на мене в суд, і я програв справу. Ватикан зажадав, щоб із мене стягли штраф у розмірі одного мільйона лір і посадили на рік до в’язниці. Термін я, щоправда, відбув умовно.

— Ви не боялися, що у випадкові з фільмом «Життя прекрасне» можуть виникнути проблеми з єврейськими громадами?

— Мене багато хто відмовляв від цього проекту, якраз наводячи як доказ можливе несприймання фільму з боку євреїв. «Ось якби ти був євреєм... А то раптом італієць знімає фільм про концтабори, та ще й комедію!» Звичайно, мені не хотілося ображати почуття тих, хто пережив Голокост. Я дав почитати сценарій представникам єврейської громади в Мілані. Вони знайшли старих, які пройшли через концтабори, і ті мене проконсультували. Де в чому вони мені дійсно допомогли. Але ніхто з них не міг прийняти ідею комедії про Голокост. І тоді я сказав собі: «Я митець, я повинен довіряти своєму інстинктові. Нехай вони судять мене після прем’єри». І коли в залі після прем’єри запалили світло, всі скептики ридали. Це був незабутній момент. А потім я повіз свій фільм в Єрусалим, де показував фільм для аудиторії, де кожну людину так чи інакше було зачеплено Голокостом. Перед показом у мене тряслися жижки, мене пробивав холодний піт. А коли фільм закінчився, зал встав і аплодував двадцять хвилин.

Взагалі, ідея сценарію цього фільму жила в мене в голові з дитинства — неусвідомлено, звичайно. Річ у тім, що мій батько за допомогу партизанам потрапив до концтабору й провів там два роки. Він розказував нам з сестрою про те, що йому довелося там пережити, і ми плакали. А потім мама сказала йому: «Не смій мучити дітей!» — і він став розказувати про це з гумором. Очевидно, він не міг позбутися спогадів, але знайшов спосіб зробити їх менш хворобливими. Я часто згадував про це, розмовляючи з моїм сценаристом Вінченцо Черамі, і ми прикидали, що з цього може вийти. І поступово визрів цей фільм. Як ми вигадали його назву — це окрема історія. Я читав спогади Троцького про репресії, переслідування з боку Сталіна. Ця книга закінчувалася словами: «Життя прекрасне». Мені сподобалася ця фраза, я зрозумів, що вона допоможе вивести фільм за межі власне фільму. А знаєте, що мені сказав Жан-Люк Годар? Що я повинен був назвати фільм «В Освенцимі життя прекрасне». Годар — справжній провокатор. Але така назва мені здається просто жахливою, адже наш фільм зовсім про інше.

— А ви не боїтеся, що вашими стопами підуть ті, хто бажає посміятися з людських страждань, і як виправдання вони киватимуть на вас — дивіться, яку чудову комедію про Голокост зняв Беніньї?

— Але я зняв не комедію! Я зняв смішну трагедію. Сміх не можна вважати головною ознакою комедії. Сміх — це особливий погляд на речі. Не можна встановлювати межі «смішної» тематики — виходить артистичне гетто. У нас в Італії прийнято знімати комедії на три теми: політика, релігія та секс. Але це обмеження згубно відбилося на стані нашого кінематографа. Чому можна сміятися з інквізиції та хрестових походів? Адже це трагічні сторінки історії. Невже тільки через те, що відтоді спливло багато часу?

— Ви починали свій шлях у кіно у Фелліні, Бертолуччі, Коста-Гавроса. Чому сьогодні ви майже не знімаєтеся в інших режисерів, за винятком хіба що Джима Джармуша?

— Я знявся у нього в трьох фільмах, а зараз він кличе мене в новий — «Пси-привиди». Щоправда, з ним дуже важко працювати, тому що він дуже жорстко вибудовує кадр — буквально сантиметр за сантиметром. Проте він дивний режисер, у нього приголомшуючий стиль. Але, загалом, мені простіше зніматися в Роберто Беніньї (сміх). Цей режисер дуже добре мене знає. Він ніколи не присікується до мене з безглуздими вимогами. Він завжди допоможе мені у важкий момент.

№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»