З журбою радість обнялася

Словосполучення «голоси в голові» знають усі. Діалог із самим собою як зі сторонньою особою — іноді навіть вголос — воліють підтримувати цілком адекватні люди. Про субособистості всередині однієї психіки люблять поговорити різноманітні містики та психологи.

Студії Діснея і «Піксар» взяли й візуалізували ці настільки ж повсякденні, наскільки і абстрактні уявлення. Ідея, на якій базується повнометражна анімація «Думками навиворіт» (Inside Out), проста: у кожній голові є щось на зразок командного пункту з пультом управління, за яким більш-менш дружно працює група основних емоцій: Радість, Печаль, Гнів, Відраза і Страх. У кожної з них — не тільки свій колір і одяг, а й свій дуже специфічний характер.

Більшу частину подій бачимо з однієї голови — 11-річної дівчинки Райлі, родина якої переживає нелегкі часи: хоча й переїздять до знаменитого Сан-Франциско, сум за домівкою і віддалення батьків через клопоти на новому місці призводять до того, що Печаль починає перехоплювати керування. А потім вони з Радістю взагалі зникають.

Анімація — жанр, несправедливо применшений, порівняно з ігровим кіно, адже, між іншим, анімація може те, на що фільм з живими акторами не здатний: знайти екранні відповідники практично будь-якій речі чи ідеї. От як, не впадаючи в банальності, змалювати внутрішній краєвид 11-річної дитини? У Діснея, «Піксара» і найнятого ними режисера Піта Доктера, для якого «Думками навиворіт» — другий повний метр, це вийшло досить переконливо. Психіка Райлі виявилася напрочуд розмаїтою. Там є спеціальні сховища спогадів, є безодня зі спогадами забутими, є уявний друг, схожий на слона з рожевої цукрової вати, там ганяє потяг думок і працює конвеєр ідеальних бойфрендів, кумедних у своїй патетичності, там є печера підсвідомості, де живе найбільший страх (не скажу, який), там працює кіностудія з виробництва снів, там є тунель абстрактних уявлень, в якому герої перетворюються в прямому сенсі на картинки кубістів, і там є ще багато чого, і всі події розгортаються у потрібному темпі, який не дуже збивають ліричні відступи і сцени з’ясування відносин, а фінальний екскурс по головах найнесподіваніших живих істот — феєрично смішний. Авторам вдається без видимих зусиль досягти того рівня, коли фільм однаково цікавий і дітям, і дорослим.

Мораль історії — навіть не наново набута родинна гармонія, а те, що насправді для душевної рівноваги потрібні і радість, і печаль, і вчасна відраза, і здорова злість, і дещиця страху. Звісно, теж не новина. Але добре й весело розказана.