«Запустити процес знизу»

Цієї суботи у відомого громадського діяча, президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра АФОНІНА — ювілей. Йому минає 60 років. УАВК успішно функціонує вже впродовж 20 років значною мірою саме завдяки невтомності пана Олександра. 80 — 90% усіх чинних сьогодні законів, указів та постанов, що надають певні преференції видавцям і захищають їхні права, є результатом роботи Асоціації. Входить до її складу і ПрАТ «Українська прес-група» — видавець газети «День». Більшість журналістів знають Олександра Афоніна передусім як захисника української книжки, однак мало хто здогадуються, що він також є талановитим поетом — сьогодні пан Олександр працює вже над п’ятою своєю збіркою! Ми вітаємо Олександра Васильовича з ювілеєм і бажаємо йому творчого натхення та успіхів у нелегкій боротьбі з державною бюрократією.

— Олександре Васильовичу, які книжки вас вразили останнім часом?

— Зараз мені доводиться жити у надзвичайно бурхливому потоці різноманітних подій, працювати з масивами інформації, великою кількістю документів. Мабуть, щоб трохи абстрагуватися від цього, останнім часом я захопився скандинавськими детективами. Зараз саме читаю нову книжку норвезького письменника Ю Несбе. На щось більш серйозне не вистачає ні сил, ні часу. Хіба, якщо це потрібно мені для роботи. Щодня півгодини я витрачаю на те, щоб, як то кажуть, збити стрій думок — настільки складна сьогодні ситуація в країні у психологічному та моральному плані. Проте навіть попри це намагаюся якимось чином змінити ставлення до книговидавництва людей, які сьогодні відповідають за це на своїх посадах. Маємо усвідомити, що книжки — це не лише продукт матеріального виробництва, а передусім важливий інструмент формування людської особистості.

— Останнім часом на вашій сторінці у Facebook з’являється багато нових віршів. Я так розумію, що драматична ситуація, в якій опинилася країна, надихнула вас на творчість?

— Навіть не стільки це, скільки надихнули люди. В останні роки я взагалі став писати більше. Місяць тому вийшла друком четверта збірка моїх віршів, яка називається «Гортаю днів сторінки соковиті». Писати мене примушують друзі у Facebook. У ситуації, коли так мало позитивної інформації, коли розум людей заполітизований, переляканий, кожен шукає хоч якусь маленьку відраду, і я намагаюся цю відраду їм давати — своїми невеликими віршиками. Коли день-два мене немає в мережі, наприклад, під час відряджень, друзі починають розшукувати, хвилюються. Кажуть: «Ми звикли вранці і ввечері, перед сном заходити на твою сторінку і читати свіжі вірші». Як правило, натхнення приходить до мене саме близько 11—12 години вечора. Багато хто не може заснути, не прочитавши вірша, просто наркотик якийсь. Читачі чекають, і я не можу їх зрадити, бо розумію, що нехай це 10, 50, 100 людей, але для них це маленька розрада, вогник, свічечка, яка горить. Саме тому я пишу. Відволікаюся від усього, знаходжу час і пишу.

Писати вірші я почав дуже рано, з п’яти років. У 2,5 року вже доволі впевнено читав, у першому класі намагався переповідати історію Київської Русі своїм однокласникам, а в сьомому прочитав романи Семена Скляренка «Володимир» і «Святослав». Уже тоді я писав вірші, було їх доволі багато, але лише один зберігся. Він увійшов у збірку «Здаватися і бути». Починається він так:

Шлях найскладніший

І найтяжча праця -

Своє життя людиною пройти:

Честь, гідність, совість

Полум’ям гарячим

Через роки у серці пронести,

Не збочити, душею

не зчерствіти

В дорозі тій,

Що доля нам дала,

Щоб мати право

Вийти в бій відкритий

З породженням ненависті і зла...

Загалом у мене назбиралося десь із півтисячі віршів, правда, я їх не особливо рекламував — про них знало лише обмежене коло друзів. Дуже багато віршів з’явилося під час служби в армії, у 1972 — 1974 роках. Після демобілізації я все-таки вирішив, що прагну певного визнання, й відібрав, як мені здавалося, п’ять найкращих, переписав їх, вклав у конверт і відправив у найпопулярнішу тоді газету радянської молоді «Комсомольську правду». Через 2,5 місяця, на нещастя саме на мій день народження, коли ми з товаришами святкували, надійшла відповідь — величезний конверт. Коли я його розірвав, із нього випала листівочка п’ятого формату, надрукована зеленою фарбою. В ній було написано: «Дорогой Саша!», а далі — стандартний текст. Пам’ятаю, знизу було написано «Краснопресненская топография №2, тираж 15 тыс.». Там власне нічого поганого не було — рекомендували читати Маршака, Чуковського, Твардовського, сучасних радянських письменників — «і у вас колись обов’язково вийде». Не знаю, чи то я тоді трошки захмелів, але того ж вечора, коли ми пішли смажити шашлики, всі свої зошити спалив...

Потім, наступного ранку, зрозумів, що зробив дурницю. Почав згадувати — наговорив по пам’яті на магнітофон півкілометрову плівку. Але вона також не збереглася, бо через місяць моя молодша сестра, не знайшовши чистої касети, записала на неї концерт Пугачової... Після того, я років 15 писав на трамвайних талончиках, на серветках. Але, як правило, вони не зберігалися. Тільки десь після 36 років я почав записувати вірші у зошит, а згодом моєю «паличкою-виручалочкою» став мобільний телефон. Спершу я писав вірші в чотири рядочки — розсилав друзям. Сам їх не зберігав — близько 400 моїх віршиків записав один товариш. Це були вітальні, часом філософські поезії. Потім якось мій давній приятель видавець Олександр Красовицький поставив питання руба. Каже: «Не відчеплюся, поки не підготуєш збірку». Так з’явилася 2007 року перша збірка, 2010-го — друга, 2011-го — третя, зараз — четверта. Якщо так далі піде, то, думаю, до кінця року буде п’ята.

— Сьогодні розгортаються дискусії щодо того, чи варто допускати російський культурний продукт на український ринок, зокрема книжковий. Яка ваша позиція?

— На сьогодні не існує механізму квотування ввезення імпортованої книжки. Можна квотувати труби, цукор, м’ясо... А кожна книжка, назва, автор — окрема цінність. Визначити коло літератури, яку насправді потребує суспільство, держава просто не в змозі. Протягом 20 років ніхто не займався дослідженнями ні ринку української книжки, ні потреб суспільства. Всі спроби спонукати до цього владу виявлялися безуспішними, бо вона завжди вбачала у книжці продукт матеріального виробництва, з якого треба щось отримати, передусім — податки. Я не знаю жодного дієвого механізму, який би дозволив одних авторів впускати на український ринок, а інших — ні. Згоден, що потрібно поставити певну перегородку, щоб в Україну не надходила шовіністична література. Але для цього необхідно створювати нові механізми, наприклад, спеціальну моніторингову групу, або ж запроваджувати ліцензії для імпортерів. Але головна проблема в тому, що офіційно в Україну завозять приблизно лише третину імпортованих книжок. Все решта — так званий «сірий» імпорт, що значно скоротився через події на сході України, але він все одно залишається. Через прозорі кордони України, через лісопосадки заходять фури з великою кількістю літератури, яка миттєво на базарах розбирається приватними торговцями і викладається на прилавки. Згідно із законодавством України, приватний торговець на книжковому базарі не зобов’язаний декларувати джерела надходження цієї літератури. Крім того, в самій Україні друкується дуже багато піратських книжок, які ніхто не контролює. Тому зараз має стояти питання не квотування ввезення книжок, а відслідковування асортименту книгарень на внутрішньому ринку. Проблему треба вирішувати через зміну законодавства. Кожен продавець, який торгує імпортованими книжками, повинен мати документ, який засвідчує походження товару. Якщо це передрук в Україні, він має надати відповідну ліцензію або авторський договір на право передруку. Якщо книжка завезена через кордон, продавець повинен мати митну декларацію. Таким чином можна буде відсікти «сірий» імпорт та піратську літературу. Цього буде досить для того, щоб шовіністична, антиукраїнська книжка автоматично опинилася поза законом.

— Чи змінилося, за вашими спостереженнями, зі зміною влади ставлення держави до книговидавництва?

— Певні зміни відбулися. Хочу, зокрема, подякувати віце-прем’єр-міністру України Олександру Сичу, який одразу відгукнувся на моє звернення. Була відновлена Міжвідомча комісія з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження, створені робочі групи. Ми працюємо, готуємо документи, пропозиції, але, на жаль, далі справа не пішла. Наші доручення міністерствам перетворилися зрештою у кругообіг великої кількості паперу без видимого результату. Крім того, той тиск, який Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів здійснює на Кабінет Міністрів, Держкомтелерадіо, Міністерство освіти і науки тощо, поки що абсолютно не відчутний у регіонах — обласна влада в Україні ніколи не опікувалася книжкою. Сьогодні ж наше головне завдання полягає в тому, щоб запустити ці процеси знизу. Зараз я намагаюся якомога більше їздити по регіонах й шукати порозуміння з місцевою владою. Нещодавно мною були підготовлені відповідні рекомендації для обласних адміністрацій. Ідеться про своєрідну дорожню карту, покрокову інструкцію щодо комплексу заходів, які необхідні для того, щоб відновити не лише книговидання та книгорозповсюдження, а й саму культуру читання, яка втрачена в Україні.