"Зараз його страшенно не вистачає…"

Сьогодні, 22 липня, минає три роки, як помер легендарний актор Богдан Ступка. Загалом у Ступки — близько 100 ролей у кіно та стільки ж на сцені. Працюючи в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, він виховав ціле покоління молодих акторів, серед яких і його син Остап. Кореспондент "Дня" поспілкувався про Богдана Сильвестровича з актором театру ім. І. Франка Дмитром Рибалевським, для якого Ступка був справжнім наставником.

— Які були твої перші враження від знайомства з Богданом Сильвестровичем?

— Вперше я його побачив на екрані. Мене відразу вразив цей хитрий погляд. Хоча зараз я навіть не можу пригадати, який це саме був фільм. Потім, я вже побачив його в театрі. Я не міг відірватися, дивлячись на нього на сцені і не розумів ці метаморфози чи навіть магію, яку він використовував. Я не міг зрозуміти, як йому вдається так притягнути до себе увагу.

Як людина зі своїми чеснотами він мені відкрився, коли призначив прослуховування. Шість людей було "проти", а шість — "за". Він віддав свій останній голос "за". Після цього Богдан Сильвестрович  мене викликав і спокійно сказав: "У тебе о другій репетиція. Давай, не запізнюйся", а потім зупинив мене і додав: "Шість "проти", шість "за". Я віддав за тебе свій голос, тож не підведи мене". От тут я зрозумів, що отримав карт-бланш. І я мав використати шанс, бо не хотів підвести такого керівника.

Коли я вже був актором і постійно намагався потрапити всюди, у всі вистави, а він завжди мені казав: "Дмитре, твій час прийде".

— Як ви, молоді актори, ставились до Ступки і що отримували від нього у відповідь?

— Я його називав "дідом". Навіть була у нас ситуація, коли відбувалась прем’єра його фільму "Будинок". Ми поїхали щось з’ясовувати і в мене тоді вирвалось: "Діду, не хвилюйтесь". Він на мене здивовано глянув. Хоча сам постійно мене називав Дмитриком, як і свого внука. Мабуть його це здивувало, оскільки Дмитро його ніколи не називав дідом.

Він для мене був рідною людиною, з якою я і боявся пожартувати, але все ж це робив. У той же час він зі мною жартував так, що в мене часом коліна підгинались.

Крім того він був захисником молоді. За нього нам жилось, як у Христа за пазухою. І справа навіть не в зарплаті, а саме в ролях. Нам діставались ролі і молодь багато грала. Зараз наче також є робота, але ми переживаємо інші часи. А от за Ступки була стабільність. Ми розуміли, що ми в театрі, що на нас зважають і ми завжди були при "ділі".

Він міг і насварити, і направити… Вчитель не той, хто навчить, а той, хто направить. Той, хто покаже шлях, яким потрібно йти. Він ніколи не казав "грай от так чи інакше", а спокійно пояснював… Бувало він спостерігає з-за куліси, а всі актори напружились, зосередились... Часом було аж лячно. Зараз цього страшенно не вистачає. Він вмів тримати театр в своїх руках. Всі відповідально працювали. Його боялися і поважали...

Також Богдан Сильвестрович завжди говорив з усіма відверто.

…Після його смерті театр ім. І. Франка втратив янгола-охоронця, а країна — велику людину і неймовірного актора, — душу українського кіно.