Заворожуючий автоматизм відчаю

«Вистава сповнена провінційної нудьги. Все було нескінченним, навіть Равель, який тривав лише 14 хвилин, — іронізував у приватному листі, передаючи свої враження від балету трупи Іди Рубінштейн Сергій Дягілєв. — Найгіршою була сама Іда. Згорблена, з розкошланим рудим волоссям, без капелюшка, в танцювальному взутті — щоб здаватися меншою на зріст — всі інші в касках з пір'ям, на підборах... Танцювати нічого не може: стоїть на пальцях із зігнутими коліньми. Від обличчя залишився лише великий відкритий рот з масою стиснутих зубів, що зображали усмішку. Справжній жах».

Втім, ця думка, здається, все-таки була надто тенденційною. Адже в аристократичних колах Парижа вистава викликала шалений ажіотаж. Напевно, головним чином зумовила сенсацію саме музика Равеля. «Болеро» стало одним із незаперечних шлягерів століття, цю мелодію знають усі, навіть геть далекі від любові до класики люди. Те, що Равель створив геніальний твір, стало зрозуміло вже наступного ранку після його першого виконання. Мелодію насвистували й наспівували на вулицях Парижа і в провінції — вона лунала скрізь. Композитор ніби вгадав потаємне бажання епохи. «Досить музики, що парить під небесами, досить музики, котру потрібно слухати завмерши в екстазі! Дайте нам музику, котра ходить по землі, музику на кожен день», — вимагала молода генерація. Іронічний Равель запропонував їй 18 варіацій однієї теми. Повна визначеність, настирливий повтор однієї з найдовших мелодій у музиці нашого століття, лінеарне інструментування. Вкрай схематична, формальна побудова не тільки не сковує емоційність, а навпаки стає основою дл

я її повного, воістину грандіозного вияву. Ніхто не залишиться байдужим перед красою мелодії, її сталевим ритмом і непохитним динамічним наростанням. Кульмінація вражає несподіваністю. Мелодія раптом підкоряється ритмічному пульсу твору. Вирішальна, кінцева стадія нагадує пружину, яка повільно, але невпинно розкручується.

Сучасники називали Равеля ходячим парадоксом, що краще за все засвідчило його «Болеро». Композитор, якого вважали сухим і манірним, кубічний череп і квадратне обличчя якого радше асоціювалися із образом кабінетного вченого, ніж музиканта, раптом відкрив у «Болеро» сутність своєї вдачі — надзвичайно ніжної, нервової й чутливої. Втім ця потаємність була Равелю притаманною. Ніхто ніколи не бачив, як він працює. Творив композитор повільно й відлюднено. На суд публіки виносив твори викінчені, відшліфовані до найвищої досконалості. Можливо, тому критика вважала його музику абсолютно неемоційною. «Але, — як зізнався одного разу композитор, — я баск. Баски відчувають несамовито, але віддаються цьому мало й тільки в окремих випадках».

... «Болеро» — це звуковий образ зла, котре, можливо, катувало Равеля все його життя. У «Болеро» унаочнена нав'язлива ідея кошмару. Від цієї нібито лагідної й доступної музики віє крижаним відчаєм: хіба не жахливе трагічне наростання теми, яка повторюється вперто, із методичністю метронома, але не здатна вирватися на волю? Хіба не нагадує вона в'язня, що прагне головою розбити кам'яні стіни своєї камери?

До речі, лише одна аудиторія в світі — іспанська — прийняла «Болеро» прохолодно. Чи не через уражену національну амбітність: адже ні темп, ні форма Равелевого твору не мають нічого спільного з відомим танцем. Це була демонстрація влади над звуковим матеріалом, блискучої віртуозності композитора, який показав, чого можна досягти, залишаючись в межах суворо витриманої техніки. «Якщо знайдено ідею, кожен учень консерваторії може створити «Болеро», — зауважив якось Равель. Для виконання цього твору важливо, на думку композитора, підкреслювати схематичність, раціоналізм і автоматизм, що мають заворожувати слухачів. Йому хотілося, щоб дія «Болеро» розгорталася просто неба. В декорацію цілком природно мав вписатися корпус заводу. З нього поступово виходили б робітники та робітниці й ставали б до танцю. А ще, щоб був натяк на бій биків і епізод таємної любовної ідилії між Мариленою і тореро, якого, врешті-решт, заколов кинджалом ревнивець під балконом невірної... Наш геніальний земляк, киянин Сергій Лифар втілив цей план рівно через десять років після першого виконання «Болеро» — на сцені паризької «Гранд-Опера» 1938 року.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Болеро — ритмічний й вишуканий іспанський народний танець, що виконується під акомпанемент гітари, барабана й кастаньєт. Створений, імовірно, близько 1780 року іспанським танцівником С. Сересо, який використав для болеро музику ламанчських сегідилій. Цей емоційний іспанський танець надихнув багатьох композиторів. В характері болеро писали інструментальні п'єси Шопен та Альбіоні, в його ритмі створювали номери в своїх операх Берліоз, Вебер і Верді, а в балетах — Деліб і Чайковський. Найгучніша ж слава випала саме Болеро для симфонічного оркестру Равеля.

№222 19.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»