Землю обіцяну можна знайти і вдома

Музиканти, що входять до складу гурту «Ганапаті експрес», давно грають індійську музику. Але досі вони здебільшого виконували канонічні бхаджани (пісні поетів-проповідників традиції бхакти, по суті, духовні пісні) у супроводі гармоніки та табл. Ідея поєднати індійські бхаджани із більш сучасними, гітарними обробками виникла кілька місяців тому. Аудиторія зустріла «новонароджене музичне явище» досить тепло, тож музиканти, підбадьорені цим прийомом, почали працювати саме над виконанням модернізованих бхаджан. До складу гурту входять Микола Пазиненко (гітара), Владислав Дороганов (джамбе), Сергій Рощин (флейта, бхансурі, перкусії), Ірина Пазиненко (вокал). Ірина, з якою після нещодавнього концерту гурту поспілкувався «День», навчалася співу в індійському місті Пуна (Індія, штат Махараштра) у Прасада Кхапарде — улюбленого учня Устада Рашид Кхана, зірки класичної індійської музики. Спершу, розповідає Ірина, вона брала приватні уроки, а потім, вже в Україні, роками займалася самоосвітою.

— Те, що музика сьогодні в тому числі може бути технологією знищення людини(свідомо чи несвідомо вона використовується так — окрема тема) вже очевидно для багатьох. Як цьому можна ефективно протистояти? Адже всі ми так чи інакше підпадаємо під згубні впливи...

— У кожного з нас є дуже потужна зброя, яку ми можемо використовувати як на своє благо так і на знищення. Це — свобода вибору. Опиратися потрібно не стільки негативному музичному впливу, скільки руйнації і саморуйнації себе як людини мислячої, людини духовної. Ти можеш не слухати радіо, викинути телевізор, просити таксиста виключити «Шансон» у машині, але це не вирішить проблеми. Якщо твоя увага вище всього цього, то тебе негатив не зачепить. А от якщо людина налаштована лише на подібну хвилю, то скільки б ти її не привчав до Генделя, нічого путнього з того не вийде. Але в даному випадку мова йде про дорослих. Інша справа — діти. Їх треба змалечку привчати до справжнього мистецтва. Але робити це талановито, показуючи різноплановість світової культури, звертати їхню увагу на тонкість в сприйнятті мистецтва, на те, як залежить їхній стан від прослуховування тієї чи іншої музики.

— Ви позиціонуєте свою музику як інструмент духовного росту людини. А який механізм? Як це працює? І чому саме індійська традиційна музика? Які коди вона в собі несе?

— Тут є глибока взаємодія з енергетикою людини. Справа в тому, що в кожному з нас, окрім нашого фізичного тіла, є ще й так зване тонке, енергетичне тіло. (Це з йогічних традицій.) Воно складається з семи енергетичних центрів (або чакр) і трьох каналів. Так-от, кожна нота, яка в індійській традиції називається «свара», має безпосередній зв’язок із чакрою. Коли ти навіть просто проспівуєш назви цих нот, це вже збалансовує твою тонку систему. А коли з цих нот складаються композиції, що мають назву «рага», причому в кожній разі використовуються лише певні ноти в певній послідовності, то в цьому випадку вплив на стан людини ще більш тонкий. Кожна рага присвячена певному сезону, певній частині доби, певному настрою і т. д. Якщо ж говорити про більш прості стилі індійської музики — народні бхаджани — то тут додається ще тематика пісень. Усі вони, як правило, присвячені божествам — Шрі Ганеші, Шрі Шиві, Шрі Аді Шакті тощо. І це ті речі, які не змінювалися протягом сторіч. Власне, це корені духовної культури Індії. Українські або будь-які інші автентичні пісні, якщо вони присвячені Богу, несуть таку саму сприятливу енергетику. Але, на жаль, у нас ця традиція майже не збереглася — усе витіснили пісні про страждіння, горілку або про куму. Нас, власне, притягує до себе саме індійська музична традиція ще й тому, що дуже серйозні речі, дуже глибокі, справжні духовні речі не мають характеру покути або страждання. У них багато життя, радості, світла. І при цьому філософії, сили і чистоти. З іншого боку, ми не є «індоманами». І якщо випадає нагода знайти в «аналах» гарний український текст — ми залюбки беремо цю пісню в свій репертуар.

— Масштаби знищення творчої сутності, творчого начала людини в минулому столітті сягнули небачених досі масштабів саме на нашому, тепер пострадянському, просторі. Наслідки цього Великого терору проти духовності ми бачимо сьогодні. Чи можливо вилікувати суспільство (або принаймні допомогти зробити це) за допомогою музики? Якою вона має бути? Коли нещодавно ми в редакції спілкувалися про це з композиторами Олексієм Щетинським і Леонідом Грабовським, вони дали свій рецепт — Бах і Малер. Ваша версія? Яку роль у цьому відновленні має зіграти повернення до СПРАВЖНЬОЇ — неестрадної — української музики, що також старанно приховали під усіма цими псевдошароварами і штучними віночками?

— Насправді, цей процес «Великого терору» відбувався не тільки на просторі пострадянському. Це глобальні процеси, і жодна країна, я підкреслюю, жодна країна в світі не уникла його. Так, у нас було насильницьке знищення, а десь був матеріалізм і породжений ним пластик в усьому, в тому числі й у музиці. Захід, наприклад, зберіг яскраву форму і абсолютну відсутність змісту. Нам, звісно, гірше, ми, по суті, втратили майже все. Але, з іншого боку, можемо сприймати цю ситуацію як початок. Як білий аркуш, на якому можна створити щось нове. Не знаю, чи існує абсолютний рецепт лікувальної музики для суспільства. Найпростіше буде сказати: Моцарт й індійські раги. Але відсотків 90 населення нашої країни не сприймуть ні того, ні іншого. Та й «повернення до справжньої неестрадної музики» не може бути масовим чи за вказівкою зверху. Інакше це знову будуть приховані форми насильства. Нація мусить підрости і сама обрати пісні, які вона буде співати. На мій погляд, справжнє не може бути ні вбитим, ні ліквідованим. Воно певним чином вічне. А всі ці штучні віночки відійдуть потихеньку, ніхто й не помітить. Зміняться покоління, зміняться пісні. Це нормальний еволюційний процес.

— Сьогодні в Україні набуває поширення мода на Індію. Часто цей підвищений інтерес має стихійний штучний характер, підігрітий тими, хто має в цій історії комерційний інтерес. Ваш спів справляє враження про вас як людину, котра знає, що таке справжня Індія (по суті, а не по формі) та де її шукати. Адже ж не тільки в Індії, правда?

— Чи знаю я, що таке справжня Індія? Напевно, ні. Там треба народитися. Звісно, Індія — країна унікальна. Тим, що зберегла свою культуру, свої вібрації, свій стан внутрішньої чистоти і недоторканості. І там треба побувати. Щоби відчути тишу в собі. Але не треба впадати в ілюзії ні стосовно України, ні стосовно Індії. Більш того, знаєте, як у тому анекдоті: «не путайте туризм с эмиграцией». Кожен із нас шукає свою Девалоку (світ богів у буддійській міфології. — М.Т.) або Шамбалу (міфічна країна в Тибеті, Гімалаях, вживається також на позначення просвітленого стану людини. — М.Т.). Щоби її знайти, не треба нікуди їздити, за великим рахунком. В Індію я потрапила, коли вже кілька років практикувала медитацію за системою сахаджа йоги і співала бхаджани так, як уміла. Бо мені це було треба, без цього я задихалася. Але після перших відвідин Пуни я зрозуміла, що якщо твоя увага на зовнішніх речах, то Індія тебе шокує, ти ніколи не захочеш туди більш повернутися. А от якщо ти можеш тримати увагу на речах тонких, духовних і справжніх, то ти можеш знайти землю обіцяну і вдома, і нікуди їздити не треба буде. Головне — прагнення рости, не тільки в сенсі музичних уподобань, а, найперше, у сенсі духовних усвідомлень: хто ти, нащо ти тут і камо грядеши.