Згадуючи маестро

У Національній музичній академії України звучала музика знаменитого українського композитора та присвячені йому твори. Іванові Федоровичу виповнилося б 65 років, але ось уже 8 років як він пішов у вічність.

Є люди, перебувати поруч з якими — прекрасно і дивовижно, тому що вони осяюють навколишній світ своєю творчістю та своїми вчинками. Такою людиною був Іван Карабиць. Він писав величну музику. Пішов від нас несправедливо рано, але залишився в пам’яті всіх, хто його знав як композитора від Бога і людину лицарського благородства.

Дружина музиканта, професор академії Маріана Копиця розповіла, що абсолютно всі (друзі, учні, колеги) відгукнулися на прохання взяти участь у фестивалі «Іван Карабиць у колі друзів», вважаючи за честь виступити в залі НМАУ. Тому утопічна, на перший погляд, ідея — провести фестиваль за повної відсутності фінансування — стала можливою, більш того, скромно названий «Міні-фест», він став важливою подією української культури. Влаштували все організатори: Національна музична академія України та Інститут музики ім. Р. Глієра на чолі з ректором Олександром Злотником та заступником директора Мальвіною Зарудянською. Місцем проведення вибрали саме Малий зал НМАУ: коли заходиш до будівлі з вулиці Городецького, то занурюєшся у звучний простір — голоси інструментів і спів лунають майже з усіх дверей, а в коридорах і на сходових майданчиках теж займаються студенти. І відразу згадується, що Карабиць наголошував: «Майбутнє України — за молоддю»!

Програма включила два вечори чудової музики та цікаві виступи. Так, проректор академії Олена Берегова розповіла про Івана Карабиця — композитора, якому були підвладні буквально всі музичні жанри. Про вчителя, який виховав плеяду яскравих талантів. Про талановитого творця та натхненника таких форумів, як «Київ Мюзік Фест», що відкрив світові Україну музичну; Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, людині, що відродила «Літні музичні вечори» у Маріїнському парку нашої столиці. А ще зі сцени прозвучала історія, якою поділилися композитор Ганна Гаврилець та її чоловік, альтист Дмитро Гаврилець. У 1990-ті роки, коли всім жилося нелегко, Дмитро разом із піаністом Олександром Козаренком збиралися на міжнародний конкурс до Парижа, підготували всі документи та візи. Несподівано виявилося, що для участі необхідно зробити валютний внесок, якого у музикантів не було. Іван Карабиць прийшов до Спілки композиторів і побачив — сидить Ганна Гаврилець і плаче. На запитання «що сталося?» спочатку не хотіла відповідати, потім все розповіла. Того ж вечора Карабиць приніс гроші. Музиканти поїхали на конкурс і повернулися зі званнями лауреатів. Схожі історії згадують усі, хто знав Івана Федоровича. Він був наділений даром дружби та участі, завжди відгукувався та допомагав людям.

Відкрили фестивальний концерт «Варіації на Знаменний розспів. Пам’яті Івана Карабиця», твір Юрія Іщенка у виконанні талановитої піаністки Оксани Антоненко.

— Цей твір має свою історію, і вона здається дещо містичною, — згадує Юрій Іщенко, відомий композитор, професор академії. — Тему «Знаменного розспіву» я відшукав у середині 1990-х років, готував її для написання варіацій моїми студентами. Але вийшло так, що дав їм інші теми. А потім подумав: мені тема дуже подобається, я сам над нею попрацюю. Минуло років сім-вісім, і ось наприкінці 2001 року я несподівано відчув, що настав час писати варіації. Тема у записі лежала в столі, й раптом двічі протягом кількох днів мені потрапила на очі. Я почав писати, і відчуваю — вона розростається, робиться з епічної — епіко-драматичною, героїчний образ поступово стає трагічним. Я не міг зрозуміти, що відбувається. А це був грудень 2001 року, я продовжував писати музику і в січні 2002-го. Твір великий, в мене пішло багато часу, і раптом я дізнався про трагічну смерть Івана Федоровича. Це було несподівано. Хоча я знав, що він хворий, але не думав, що так серйозно. І тут зрозумів, що фактично почав писати варіації за його життя. Вийшло так, що у «Знаменному розспіві» виявився трагічний початок, і в музиці все це є — відхід, прощання, завершення та мовчання.

Ми познайомилися в консерваторії, коли Іван вступив на I курс, а я вже був педагогом. Я помітив його на першому іспиті. Карабиць написав велику п’єсу для флейти та фортепіано і дуже виділився серед інших студентів. Я підійшов до нього, привітав із п’єсою, ми розговорилися. А за кілька років стали колегами.

Він ніколи не зраджував своєму покликанню художника, жодного разу не сфальшивив, тому його музика вирізняється яскравістю та талантом. Нещодавно слухав його чудові прелюдії: вони так свіжо написані, неначе це перше виконання. Слухаючи цю музику, я немов побачив і почув Івана, його характерну усмішку, навіть мовну інтонацію. Людини немає — і він починає у своїй музиці існувати! Це унікальний випадок — не кожен композитор стає частиною своєї музики — тільки справжня творча особистість.

Прекрасний віолончеліст Золтан Алмаши зіграв Сарабанду Баха, присвятивши виконання пам’яті Івана Карабиця, і Сарабанду Олени Ільницької для віолончелі соло. На такій же висоті прозвучала Легенда для віолончелі та баяна Ганни Гаврилець (виконавці Золтан Алмаши та Володимир Гайдичук). Яскраве враження залишила Парафраза для фортепіано Андрія Бондаренка у виконанні автора. А Баркаролу Ігоря Щербакова представили Дмитро Таванець і Олександра Зайцева як класичний зразок твору для двох фортепіано.

І, звісно, звучали твори Івана Карабиця: Вальс, що зачаровує, для альта (соло у виконанні Дмитра Гаврильця). Три прелюдії з циклу «24 прелюдії» для фортепіано, які відмінно виконав Артем Ляхович. А неймовірно смішні «Повісті, які складаються лише з одних назв» для баритона і фортепіано, озвучили Іван Чайченко (баритон) і Андрій Бондаренко (фортепіано).

Другий вечір розпочався Квартетом Івана Карабиця у виконанні прославленого Квартету ім. М. Лисенка — і щось дивне стало відбуватися — немов сама музика народжувалася від руху смичків, ширяла над сценою та наповнювала зал. А композитор споглядав з великого фотопортрета на сцені — яке красиве, світле обличчя!

Блискучий скрипаль Анатолій Баженов перед тим як зіграти знаменитого «Музику», йому присвяченого, сказав:

— Ідея написати цей твір виникла у Івана, коли ми з ним разом служили в ансамблі пісні й танцю КВО. Він хотів передати дух народного музиканта, який може все: співати, танцювати, грати. Це класичний український репертуар, а він включає не так багато творів.

І зіграв на натхненному зльоті, змалювавши звучанням скрипки душу вільної та творчої людини.

Коли на сцену вийшла Тамара Ходакова (сопрано) і виконувала пісні з вокального циклу Івана Карабиця «Мати» на вірші Бориса Олійника, партія рояля — Наталя Королько, все переплелося гармонійно: голос, поезія, музика. І були сльози на очах людей у залі — від краси цього союзу. Завершив фестиваль пристрасний, симфонії подібний Український квінтет Бориса Лятошинського, улюбленого вчителя Івана Карабиця, у виконанні квінтету ім. Д. Бортнянського. А найчарівніший момент настав, коли включили запис радіопрограми про хоровий концерт «Сад Божественних пісень» і пролунав живий голос Івана Федоровича. Він розповідав про Григорія Сковороду — яка це була незвичайна людина, поет і філософ, який залишився нерозгаданим до кінця. «І ось ми з вами тут сидимо, а він десь є, десь він ходить зі своєю сопілкою».

P.S.: 17 березня в Національній музичній академії України відбудеться музичний вечір, присвячений трьом легендарним ювілярам, — 135-річчю Рейнгольда Глієра, 115-річчю Бориса Лятошинського та 65-річчю Івана Карабиця.