«Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...»

Світлана Костюк (дівоче прізвище Бусел) народилася  30 листопада 1963 р. у селі Кукли Маневицького району Волинської області, а 6 січня 2017 р. перестало битися серце поетки, яка останні два роки з неймовірною силою людського духу боролася за життя, маючи тяжку онкологічну хворобу.

Попри свої проблеми зі здоров’ям, Світлана Степанівна думала про те, щоб допомагати іншим. Вона дбала про хлопців з Волині, які верталися із зони АТО, підтримувала родини тих, чиї діти загинули (сама С. Костюк за фахом — педагог, тож була учителькою тих, кого сьогодні війна повернула у трунах). Але девізом поетки були слова — «на відстані променя». Для неї це перебування на відстані променя було ознакою щирості й справжності. Її остання, видана за життя, книжка нових віршів має назву «Зцілення любов’ю». Світлана вірила у зцілення, вірила в те, що зможе подолати життєві випробування. Подолати не вперше, а вкотре, бо у житті поетки було чимало болю, зрад, несправедливості.

Поетична творчість С. Костюк далека від експериментаторства і шукацтва. Це просто лірика — вірші-сповіді суб’єкта лірики. І нічого тут ультрамодного, трендового, «під формат», немає. Ми останнім часом досить легко змирилися зі словами «формат» і «неформат», які прийшли до нас із медіасвіту. Але ж що означає речення «ця поезія — формат»? Із точки зору смаків певних людей, які сформували літературні групи, — це добре. А от із точки зору історії культури?.. Час переживав різні групи, які, попри всю бундючність, зникали, розчинялися разом зі своїми вулканічними баталіями за місце в літературі, а поезія, написана геть далеко від людського світу, лишалася.

Позбавитися хочу від ілюзій,

Сприймаючи реально

звичні речі.

Простити всіх —

і недругів, і друзів

За крок до втечі...

Наповнюватись внутрішнім

світінням

(А раптом хтось в пітьмі

не заблукає),

Знайти себе, мабуть,

найбільше вміння

За крок до раю...

Поетка прийшла в літературу досить пізно, а пішла з неї дуже й дуже рано.

Проте вона лишила після себе чимало художніх творів, які хапають за душу, в яких закарбовано щирість поетичного «я», за яким відчуваєш величезний життєвий досвід. І той досвід викристалізовано далеко не на перемогах, а на зрадах, крізь біль і трагічні прощання...

сприймаю кожен день свій

як останній

крізь душу сію мальву і зорю

збираю в серці миті

невблаганні горю...

Що ж, земний шлях пройдено. Але лише для митця, земної людини. Вірші С. Костюк тепер починають жити власним життям. Світлана Степанівна писала таку лірику, яка озивається в сотнях, тисячах душ її читачів.

Після «Траєкторії самоспалення» мало йти «Зцілення любов’ю». Щоправда, останнього у фізичній реальності не сталося. Хіба що світло Божої Любові тепер гойдає душу поетки у просторі мовчазної тиші й білого вітру...

не вивчайте мене,

все одно залишуся загадкою

у тайнописі серця —

акорди надривно сумні

я зостанусь для вас тихим

світлом чи світлою згадкою

білі тіні і вітер гойдатимуть

тишу мені...