Заперечуючи саудаде

Найперше, за що я б била по руках видавця нової збірки прози Андрія Любки, так це за дивовижний за своїм песимізмом текст, винесений на зворот обкладинки. Ще сумніше від того, що текст цей, який починається зі слів «лежиш під ковдрою з головою...» і завершується мрійно-меланхолійною трикрапкою — уривок з есею «Саудаде», що міститься у цій, до речі, однойменній книжці. Він, однак, на мою думку, абсолютно суперечить загальному настрою збірки. Якби у мене у шкільні роки склалося з розумінням математики, я б, мабуть, у вигляді промовистої пропорції наочно зобразила, скільки з цих шістдесяти трьох коротких історій спонукають сумувати й занурюватися у трепетні спогади — Любчині й особисті, а скільки — пробуджують щирий захват, цікавість, бажання глибше розбиратися у якихось культурно-історичних питаннях, викликають усмішку. Але, мабуть, вам доведеться повірити мені на слово, що останнє — у переважній більшості. І ось чому.

Завжди вважала, що задля кращого розуміння нової книги до неї варто підходити здалеку — спершу прийти на її презентацію, послухати шматочки авторського озвучення, помацати палітурку, помилуватися автографом. Цього разу презентація «Саудаде» на «Книжковому Арсеналі» виявилася без жодного натяку на саудаде (це, до слова, у португальців відчуття спокійної печалі, стриманої туги, ностальгійного смутку), натомість сповнена жартів і дотепів від тандему Любки-Бойченка (Олександр Бойченко редагував книгу). Але це було правильне налаштування: багато міркувати й нотувати географічні назви, а не сумувати — так я б радила читати цю книгу. Можна відразу планувати собі маршрут на Балкани та Закарпаття, можна запивати прочитані історії натуральною сливовицею і заїдати човлентом — приблизно так і рекомендує автор, чи не так?

А ось у чому з автором я б не погодилася, так це у тому, що «Саудаде» — це про Балкани. Не переважно. На моє переконання, вона більше про парадокси. І вони полягають у тому, що, по-перше, прекрасне завжди ближче від нас, ніж ми того очікуємо («...варто лише ввімкнути поворотник і від’їхати вбік»); по-друге, ми живемо в унікальній частині світу, хоча самі про те не знаємо; а ще — письменники — люди тонкої душевної організації (відоме) й миті спокою їм бувають важливіші за всесвітню славу (нове). Не будемо лукавити: порівняно з попередніми книжками Андрія Любки, «Саудаде» має дуже красиве мовне оформлення і більш чітку єдину атмосферну лінію. Сюжетна тут дуже ламана, на перший погляд, навіть дещо хаотична, але під час читання розумієш, що розмістити емоційно нейтральний есей «Човлент» (про традиційну, як виявилося, єврейську страву) після трагічно-філософського «Білосніжка серед газових камер» (про долю єврейської художниці Діни Ґоттлібової) — слушна думка. Цей простий принцип збереження спільних сем справляє враження перетікання однієї історії в іншу. Наче Тиси в Дунай.

Обидві річки Любка наділив належною увагою з двох причин (і в контексті двох метафор). Феномен води й руху, на його думку, «є найближчим людській природі: тут тобі й початок, і швидкість, і глибина, і неочікувані небезпечні пороги й повороти, і кінець». Крім того, Дунай — це асоціативна прив’язка України до європейського світу, а Тиса — головний персонаж дитячих вражень письменника. А про них і рідне Закарпаття він пише з особливою теплотою. У дитинстві не буває випадкових людей, усі — рідні, сусіди, знайомі, друзі здаються важливими, з ними пов’язані якісь спогади, вони певним чином впливали на формування світогляду й характеру; крім того — не буває випадкових ситуацій, бо кожна «прокручена» витівка — привід для гордості — про це есеї «Скнара», «Маминамама», «Різдвяний стартап», «Ратота з жаливою». Коли серед цієї веремії безпосередніх, «домашніх» згадок вчувається гомін Тиси й шелест вітру серед трави, й каміння на замковому пагорбі, я мимохіть усміхаюся до себе, бо нещодавно була у Виноградові, рідному містечку Андрія Любки. А ще — як переконливо і красиво він описує Ужгород о п’ятій ранку. Зізнатися, на мапі України концентрація моїх улюблених туристичних точок на Закарпатті найбільша, тож, читаючи, я наче повертаюся туди знов... Та це лише ліричний відступ, чи не на нього має надихати хороша література?

Погляд автора на іншу Україну — «не українську» Галичину та «не другого» Франка у рейтингу топ-трьох класиків українського красного письменства — це саме та думка, яку ми, у Києві, часто не сприймаємо серйозно, не чуємо тих, хто живе ближче до західних кордонів нашої країни, а отже — ближче до Європи. Особливо влучно, як на мене, сказано про Львів: «Кити, на яких збудовано це місто — міт і дволикість. Для України Львів є уособленням Заходу, а насправді цей град дивиться Східні сни». Стереотипи щодо багатьох речей, якими володіє Україна в плані історичного й інтелектуального капіталів, не варті того, щоб поширювати їх і надалі: терміново потребуємо нового розуміння. Хоча б особистісно-суб’єктивного, як у Любки, й водночас доволі тверезого: «В українському літературному каноні Іван Франко посідає друге місце — між Шевченком і Лесею Українкою. Хоча заслуговує на більше: наприклад, бути самим собою».

Натяк-нагадування про унікальність України (хоча книжка начебто про Балкани) вгадується у несподіваних дрібницях: човлент виявляється традиційною стравою євреїв, які жили на сусідній вулиці у Виноградові, а до ромів домовлятися про співпрацю Любка ходив у циганський квартал в Ужгороді й рибалив в Овідіополі, де колись відбував заслання автор «Листів з Понту». Це яскраво свідчить про особливу мультикультурність, яка у нас просто перед очима залишається непоміченою. Особисто мене, не приховую, вразила розповідь про бачванських руснаків, які, проживаючи в селі Руський Керестур, далеко від батьківщини, протягом близько 270 років спромоглися зберегти власну мову, релігію, налагодити медіа та книговидання, при цьому залишилися нею, цією батьківщиною покинуті, забуті. Саме через це нам, попри географічну й історичну близькість, до Європи ще рости й рости.

Усі есеї про Балкани викривають в Андрієві дуже допитливу людину (що анітрохи не дивно для письменника, еге ж?). Поряд з атмосферними деталями на кшталт досконало смачного вина «8 селянок», світанку в Балчику, риболовлі, знайомств та місяців затяжного спокою у письменницькій резиденції в Бухаресті, дізнаємося про купу цікавих речей. Скажімо, хтозна де б ви ще почули про угорський Печ, місто, яке «ще не Орієнт, але ще не Захід», креативний цвинтар у румунському селищі Сапенца і аж ніяк не тернистий шлях до Олімпу. До того ж, написано так переконливо, що мені зараз здається, що і я особисто відвідала усі пункти зі згаданих автором. Хоча з них, на свій сором, була лише на Закарпатті, у Львові та Відні.

Попри те, що «Саудаде» — книжка, сповнена дотепного (вибачайте на слові) егоїзму, власне, усі, навіть «відсторонені», історії зводяться до чогось дуже особистого. Адже хіба не так воно у житті буває, що з подорожей і схожих один на одного днів у пам’ять врізаються не шпилі соборів чи контури пам’ятників, а випадкові люди й дрібниці, які хочеться не забути, якими хочеться поділитися з іншими. В есеї «Власник зйомної квартири» я для себе знайшла дуже влучне висловлювання: «Часом життя підкидає нам людей, з якими ми нібито й не мали зустрітися. А потім виявляється, що ці люди були зовсім не випадковими — а навіть відіграли якусь роль у нашому становленні». Імовірно, так буває і з книжками. Можливо, так у мене склалося і з «Саудаде». Єдиний її недолік — надто швидко закінчилася. Тож тепер варто почати по другому колу: вмоститися на канапі з книжкою в одній руці, а в другій... зі сливами й чудовим литовським вином. Хоча наші сливи цієї весни усі померзли, а у Литві немає виноградників.