Геніальне містечко

Шаргород — невелике містечко, районний центр Вінницької області, в 12 кілометрах від автотраси Київ — Вінниця. 1579 року король Речі Посполитої Стефан Баторій подарував ці землі канцлерові та верховному коронному гетьманові князю Яну Замойському. За чотири роки князь заклав тут укріплений замок, під стіни якого тоді ж прибуло 260 поселенців. Нове поселення отримало назву Шарий городок, де «шарий» означає «сірий, сивий» — так називали Замойського за його сиву голову.

Історія Шаргорода багата й різноманітна настільки, що лише виклад основних її подій зайняв би не одну сторінку. Польське і османо-турецьке володарювання, козацькі війни, Директорія і радянська влада, процвітаючі єврейська, уніатська, православна та католицька громади — все це так чи інакше відбилося на характері міста, сформувало його неповторний вигляд. Серед загального занепаду, що стався в українській провінції в останні роки, Шаргород отримав новий шанс — фестиваль сучасного мистецтва «Арт-містечко». Ініціював його колишній шаргородець, Олександр Погорельський. Кращу кандидатуру для розмови про це дивовижне місто важко було знайти.

— Що вас пов’язує з Шаргородом?

— По-перше, з XVI сторіччя там жили мої предки й донедавна — мої батьки. По-друге, я сам до 17 років проживав у Шаргороді, закінчив там школу. І взагалі — це моє місто.

— Як давно ви покинули ті місця?

— 1970 року.

— Сумуєте?

— Як вам сказати...Там складалася особистість, і це дуже важливо. Спогади дитячі, юнацькі. Ось, бачте, потягло — повернувся.

— Не могли б описати Шаргород?

— Він розташований дуже цікаво — на високому зеленому мисі між долинами двох рік — Мурашки і Ковбасної. Величезний мис, дуже зручне місце для замку, для укріплень, тому, мабуть, його й вибрав князь Ян Замойський. Генеральний план не мінявся з тих часів. Він полягає в тому, що довгі вулиці йдуть вздовж пагорба, а короткі їх перетинають, тобто абсолютно манхеттенська структура. Шаргород розташовано географічно дуже правильно — з півночі, де нове місто, на південь, де лежить старе містечко, а на сході й на заході — річки. Цікаво, що під час пленеру 2007 року архітектори спробували накласти на план Шаргорода план Нью-Йорка. Вийшло, що сам Шаргород — це Манхеттен. Слобода Шаргородська — Нью- Джерсі, Гиблівка — Бруклін і Квінс. Ми жартували, що всі великі міста схожі одне на одне.

— Хоча це було вже дуже давно — чи збереглася у вас яка-небудь яскрава картинка тих років, коли ви ще були шаргородцем?

— Спогади відбивають дуже цікаві демографічні процеси. Висока народжуваність і низька смертність 20-х років дали велике покоління 50-х — тобто наше покоління, а ми вже дали 1980-і більш-менш пристойні. І ось що було дуже цікаво для маленького міста: коли люди гуляли в неділю центральною вулицею, вона не могла вмістити всіх, хто на неї виходив. Безліч людей, повнокровне покоління, всі святково одягнуті. Причому це не першотравнева демонстрація — просто неділя. Ось тогочасний спосіб життя — коли люди виходили в місто, спілкувалися між собою, потім ходили в гості — одні з найяскравіших вражень.

— Містечко формували декілька різних національних культур — польська, українська, єврейська...

— А було ще 27-річне володарювання османів, які залишили дуже помітний слід... Всі культури, які там були, є й понині, і сліди їхнього існування реальні, не міфічні.

— І все ж таки, чий вплив найбільш сильний?

— Важко сказати, бо вплив був дуже різноплановий. Ясно, що основу становило українське населення, яке жило, живе й житиме там. Проте українці називаються по-різному, як це не дивно. Ось, наприклад, там два цвинтаря — «польський» і «російський», тобто католицький і православний. Але й ті і інші — українці. Нині в Шаргороді мешкає лише 20 євреїв. А колись же там була величезна кількість юдейського населення, що й становило більшість мешканців. Тут було дуже інтенсивне духовне життя, здійснювалися духовні прориви. Припустімо, перша книга хасидів написана Яковом Йосифом Каханом, який був рабином у Шаргороді, проте є й маса інших важливих творів. Особливий спосіб життя полягав у тому, що в будинку рабина щосуботи збиралися люди й проводили дискусії на релігійні теми. Розмова точилася мовою ідиш, а підсумок підводився мовою іврит. Іврит знали, бо всі були письменними. Хоча ця дуже своєрідна доба пішла, — залишилася маса пам’яток найцікавіших, як духовних, так і матеріальних. І замок Замойського, і костьол 1591 року, і синагога 1589 року, і православні монастир і церква, і катакомби, які цього року відкопали, приїжджали з Києва, бурса старовинна, де вчилися важливі люди — Степан Руданський, Михайло Коцюбинський, Микола Леонтович. Все є, нікуди не поділося.

— А чи є у вас в Шаргороді особливо улюблене місце?

— Об’єктів багато, всі вони заслуговують на увагу, просто якщо дивитися з наукового погляду — не даремно ми цього року привозили архітекторів — головною визначною пам’яткою є синагога, що не має аналогів у Європі. Окрім того, що її створено в такому несподівано мавританському стилі, вона була частиною оборонних споруд міста, й побудована ще раніше, аніж замок. Просто Замойський доручив єврейському населенню, з яким уже мав тривалі ділові стосунки, укріпити південно-східну частину міста, що вони й зробили. Це винесена фортеця. До неї примикав частокіл, рів, загалом, оборонна споруда. Порятунок синагоги — дуже важливе питання, бо вона, хоча й визнана пам’яткою національного значення, перебуває в жахливому стані. Рятувати потрібно й інші пам’ятки.

— У міста з такою історією має бути не менш багата міфологія... Є якась своя, особлива легенда?

— Протягом віків місто обходили всі біди. Це було місто міжконфесійного миру. Ніяких гострих міжнаціональних конфліктів за сторіччя. Всі роки там люди уживалися мирно.

— Як же це вдавалося?

— За рахунок того, що існували чіткі правила гри, які ніхто не порушував. Щось було можна, а щось не можна. І це всі розуміли з дитячого віку. Навіть ми це розуміли, вже за радянської влади. І тому там легенд багато. Є документ доби гайдамаків — можна грабувати скрізь, окрім Шаргорода. Або такий факт — під час війни Шаргород потрапив до румунської зони окупації, і коли есесівські частини, які відступали, мали пройти через Шаргород, румунський комендант виставив при в’їзді до міста напис «тиф», чим врятував значну частину населення — німці туди не ввійшли. У XIX сторіччі через місто мала пройти північно-західна залізниця, а місцеві поміщики скинулися на хабарі, щоб провести дорогу трохи далі, через Жмеринку, бо не можна було порушувати той мир, який тут склався протягом століть. Є старовинний єврейський цвинтар у самому центрі міста; на новому ховають з 1799 року — розумієте, що таке старе? Так ось там, на старому цвинтарі, є могили єврейських святих — цадиків. І навіть сьогодні, незважаючи на відсутність євреїв, вони в ідеальному порядку. Коли я через 15 років повернувся до міста, то застав там втрати, розвалини, просто кошмар. Коли зайшов на старий цвинтар — побачив диво. Траву викошено, могили пофарбовано, і ніхто за це не платить. Просто українці, які там мешкають, розуміють значення місця і стежать за могилами. За радянської влади хотіли цей цвинтар з центру міста кудись прибрати. Коли відкрили могили, святі лежали нетлінними. Після цього все закрили, і більше цвинтар жодного разу не чіпали. Закривали всі храми в місті, а костьол святого Флоріана не змогли. Кожен новий секретар райкому заставав таку ситуацію: з одного боку — райком, з другого — виконком, а посередині діючий костьол. Ну як таке може бути?! Потрібно закрити негайно. Але люди з, так званих, польських сіл — українці католицького віросповідання — не давали цього робити. Вони стояли як на Майдані — за Радянської влади! Стояли ночами, ніхто не хотів скандалу, і влада відступала. Так що там дуже багата історія.

— А як щодо останніх років? Наскільки змінилося місто зараз?

— Старе місто за законами України є зоною пам’яток. Проте руйнування йшло всі ці роки. Так, зруйновано малу бурсу, в якій вчився той же Коцюбинський. Зруйновано малу синагогу. Втрачено безліч будинків традиційної забудови, які в нас лише на світлинах і збереглися. Руйнування йшло дуже швидкими темпами, а за рік, що минув після нашого першого фестивалю, воно набрало просто жахливого характеру. Річ у тім, що люди з навколишніх сіл чекали, що до них прийде газ, а він через підвищення цін не прийшов і, судячи з усього, прийде не скоро. І тому вони, недорого купуючи ці будівлі, зносять їх і будують те, що вважають за потрібне. Немає головного архітектора, який би стежив за збереженням історичного вигляду, як це відбувається в Парижі, Києві чи Москві. Тому нам довелося застосувати економічні методи. Ми за час другого пленеру підняли ціни на нерухомість у 10 разів. Тепер приїхати й просто купити неможливо, принаймні в найближчі три роки.

— Як вам це вдалося?

— Я економіст. Зробив декілька покупок, які дійсно були потрібні. Після чого всі зрозуміли, що це купується. Але це лише передишка. Зараз уже має втрутитися держава, те саме державне око: так, панове, звичайно, будуйте, але не руйнуйте те, що тут було раніше, це пам’ятка. Ми відвідали міста, розташовані неподалік, той же Могилів-Подільський — там становище ще гірше, просто жах. Так що це важливе завдання, яке потрібно вирішувати і економічними, і адміністративними заходами.

— Які там люди? Чи можете ви дати якийсь узагальнений портрет?

— Ось що дивно. З міста виїхало безліч людей. Усіх національностей. Насамперед євреї, але також і дуже багато українців, бо немає роботи. Проте, населення залишається стабільним і місто не депресивне, що дуже приємно. Пристосувалися. Хтось займається сільським господарством, хтось виїжджає на заробітки, хтось торгує... І зараз люди починають повертатися із заробітків — з Києва, з Донецька, з Польщі. Якщо з’явиться якесь заняття — а ми сподіваємося, що воно з’явиться — тут буде інше життя. А узагальнений портрет — нерівний. З одного боку, багато літніх людей. З іншого — багато дітей, насамперед у католицьких родинах. Діти дуже здібні, з неймовірною фантазією. І населення, яке якось навчилося пристосуватися. Ось портрет.

— Чи є консервативним шаргородчанин? Ви, проводячи фестиваль сучасного мистецтва, напевно з цим зіткнулися.

— У консерватизмі нічого поганого немає, якщо розібратися. Роль консерватизму полягає, можливо, в тому, щоб не противитися змінам, а оптимізувати їх темп. Тобто темп має бути таким, щоб дати людям опам’ятатися, пристосуватися — опір пов’язаний, головним чином, із цим. Тому, звичайно, народ консервативний, але в міру, — також і допитливий, з уявою. Ось картину Маші Шубіної, коли вона зобразила себе на тлі «руського» цвинтаря в капюшоні з косою, побачила місцева бабуся на виставці й сказала: «І все ж таки, «Смерть прекрасна» — давши картині назву. Зараз під час другого пленеру петербурзькі архітектори звернули увагу на те, що в місті немає покажчиків, а на ставку багато лебедів. І вони намалювали такі покажчики у вигляді лебедів, зробили це максимально душевно. У місті є будинок, де знаходиться головний вхід до катакомб, його всі називають будинком Клари. До нього приліпили білого лебедя й написали — «будинок тітки Клари». І ось під час закриття пленеру підходить жінка, колишній працівник Сосновецької цукроварні й каже: «Я побачила цього білого лебедя й уявила собі, що це тітка Клара, як білий лебідь, змахнула крильми й відлетіла далеко-далеко, а я плакала...» — уявляєте, яке образне сприймання світу? А щодо консерватизму — він передбачуваний, просто з людьми потрібно працювати, пояснювати, що ми маємо намір робити. Головне — ми знайшли шлях до їхніх душ.

— Який?

— Через дітей. Бо на архітектурному пленері ми працювали з двома групами дітей. У кожній групі спочатку було по шість дітей, а до кінця — вже по 40. Групи вели відомі архітектори — Владислав Кирпичов та Пилип Пищик. У Кирпичова робили паперову архітектуру і проектували одяг, а в Пищика — збирали сміття. У нього була концепція, що місто задихається без води й від великої кількості, вибачте, лайна. Так він почав із того, що біля нашого ставка діти зібрали сміття добровільно й зробили з нього інсталяцію. Далі вони з нього спорудили срібний «шар» — бо Шаргород — а також «шарий», що означає сірий, — і в останній день прокотили його всім містом від вітряка на півдні до ставка в Соснівці на півночі — й пустили плавати на ставку. Такий перформанс був.

— А як взагалі з’явилася ідея фестивалю?

— Я її вигадав. Є якась ієрархія методів пізнання. Ми почали з сучасного мистецтва, бо воно може охопити головне — те, що ми бачимо в цьому місті, в цьому середовищі. Потім пішла друга хвиля — архітектори. Потім підуть соціологи. Ну й так далі. Так що сама ідея такого етно-топографічного дослідження, як ми його називаємо, вже другий рік реалізується.

— І все ж таки, що може дати незаможному містечку сучасне мистецтво? Можливо, я помиляюся, але воно ж багато в чому егоцентричне.

— Мистецтво — дуже складний організм. Головне в ньому — інтуїція. Люди потрапляють у таке середовище, коли не потрібно нікого вражати, зачіпати, ні з кого не потрібно насміхатися — і абсолютно змінюються. Подивіться, які добрі роботи вийшли з Шаргорода. Подивіться, які графіті зробили там у школі. Тобто це неагресивна річ. Не потрібно міфів, вони вже є, вони створюються прямо там на місці. По-друге, сприйняття цього мистецтва шаргородцями. Є люди, які ніколи його не сприймуть. А є діти, молодь зі своїм баченням, яке можна змінювати... За рік, який минув між двома фестивалями, про Шаргород довідалися більше, аніж за всі віки його існування. Його було представлено не лише в Києві чи в Москві, але й на Венеціанському бієнале. Ось зараз ми починаємо туристичну програму, і група чистісіньких американців, що не мають ні російських, ні єврейських коренів, попросилася приїхати. Бо можна піднімати країну за рахунок нафти, чорних металів, а можна за рахунок креативу, туризму, якихось інших речей. Тому я гадаю, що в тому, що ми робимо, є певний сенс.

— А конкретні результати?

— Минулого разу перед фестивалем полагодили дорогу, пофарбували бордюри, запрацював водограй. Сьогодні на літній період ми створюємо досить багато робочих місць — починаємо будівництво. Люди залишаться в місті, не поїдуть працювати в інші місця, розлучаючись з родинами, дружинами, дітьми. Їм також знадобляться якісь розваги. Тому наша програма багато що може дати, якщо відбудеться.

— Ось щодо спроможності — наскільки, все ж таки, втілюване ваше «планов громадье»?

— Ми ж не будуємо комунізм. Ми будуємо готель, і це реально. Ми проводимо фестивалі, і це також реально. У нас там працюють люди. Ми домовилися, що на наступний фестиваль взагалі не братимемо фахівців із Києва — виростимо своїх у шаргородських лавах. Головне — знати напрямок куди бігти, а бігти можна. Тому ми потихеньку біжимо. Плани — це плани. Щось вийде, щось — ні. Але рух уже є.

— А чому ви — успішна людина мегаполісу — цим займаєтеся?

— Бо мені це подобається. Я реалізую якісь свої ідеї. Розумієте, Шаргород — це дуже цікава модель. У його проекті є думка про оптимальну форму поселення. Виявляється, у невеликих містах, при сучасних комунікаціях, можна чудово жити, і, незважаючи на те, що ти пов’язаний з усім світом, знати, що в тебе є сусіди, з ними спілкуватися, а звідси недалеко й до відновлення функцій соціального відтворення, які чудово працювали на селі. Важливо буде те, що про тебе, в залежності від твоїх учинків, думають, і що думатимуть про твоїх дітей. Ще в проекті закладено думку про східноєвропейську цивілізаційну модель. Тобто багато які речі, про які я думав на ідеологічному рівні, там дуже добре працюють. Хотілося б, щоб Шаргород став місцем формування нової східноєвропейської ідентичності. Коли люди відчують себе мешканцями не просто України — а Східної Європи, регіону, що має своє обличчя. Там у нас будується резиденція — проект уже готовий — де, сподіваюся, житимуть і працюватимуть дуже важливі люди — і письменники, і соціологи, і митці. Художники, до речі, можуть працювати вже зараз, бо для них куплено декілька будинків під майстерні. Наступного року місто відкриває ліцей для обдарованих дітей, на відкриття хочуть навіть запросити Президента. А якщо ми на літо туди привозитимемо дітей з усієї України, Росії, Грузії, Вірменії, Болгарії — то ось вам будь ласка — справжнісінький Артек. І коли ми кажемо про майбутнє взаєморозуміння еліт Східної Європи, то Шаргород може стати моделлю цього. Ось чому я цим займаюся.

— Яка метафора найбільше пасує для Шаргорода?

— Це мікрокосмос, який живе за своїми законами. А те, що ми там робимо — в цьому мало нового, це пройдено багато разів, я вас запевняю. Про Більбао, Сан-Ремо чи Кассель ніхто б не знав, якби там не було своїх фестивалів. Це цілком реальні речі. На закритті «Арт-містечка» минулого року я зустрів людей, і вони мені кажуть: «Ми не знали, що тут така краса, що тут таке приголомшуюче місто». Я спитав: « А звідкіля ви»?

— І звідки?

— Зі Жмеринки. Лише в 36 кілометрах. Уявляєте?