БОРОТЬБА ЗА СВОБОДУ ГРИЗНI
Напередодні парламентських слухань про свободу слова 16 сiчня не побоюся видатися занудою і наважуся повторити вже не раз мною сказане: наша помилка, як на мене, полягає в тому, що «свободу слова» ми перетворили на такий собі імператив, святиню, якими повіряємо — не більше й не менше — добропорядність, честь і совість усіх причетних. Це дуже зручно для системи, де реалії — ніщо, а міфи — все. Зручно для влади, яка може, користуючись відсутністю реального наповнення поняття «свободи слова», маніпулювати ним як завгодно. Скажімо, остання «новина»: свобода слова у нас є — твердить держава, — у нас немає лише відповідальності журналістів і власників ЗМІ, що перетворили її на знаряддя міжусібних воєн... І тим самим держвлада знімає з себе будь-яку відповідальність за збереження та підгодування цієї самої системи, за якої свобода слова перетворюється на свободу піару і компромату...
Точнісінько так зручною є міфологізація свободи слова й опозиції: адже безконечними стогонами про політичний тиск, розправи з небажаними можна зняти з себе відповідальність за... збереження та підгодування тієї самої системи «свободи компромату». За підміну конструктивної критики, що передбачає наявність власної реальної програми дій, — популістським негативом, критикою особистостей, а не системи.
Але насправді свобода слова і преси — це зовсім не так помпезно. Навіть не так свято — в сенсі ірраціонального. Навпаки, свобода слова — це дуже раціональна, прагматична угода суспільства і держави про взаємозбереження і взаєморозвиток. Це всього-навсього — інструмент, за допомогою якого відбираються найбільш ефективні політичні програми, вибраковуються такі, що продемонстрували свою непридатність, або втратили минулу стійкість, або помилково вибрані моделі розвитку та лідери. Це інструмент, покликаний служити головній меті — заохоченню публічної дискусії, адже вся стійкість західних демократій тримається на раціонально створеному механізмі боротьби з бажанням будь-якої влади нав’язати суспільству конформізм, який, як учить історія, завжди чекає, рано чи пізно, трагічний фiнал.
І для розвинутих систем свободи слова насправді не мають вирішального значення ні продажність окремих журналістів (що, там люди з іншого тiста зліплені, чи що? ), ні авторитаризм окремих політиків і необ’єктивність їхніх «кишенькових» видань, ні залежність ЗМІ від вельми конкретних інтересів, зокрема політичних, їхніх власників, які нікуди не діваються, як у нас досі прийнято вважати в журналістській тусовці, якщо там навiть преса і ТБ — це насамперед бізнес. А реальне значення має лише те, що всі сторони трикутника влада — пре са — суспільство (незалежно від бажань та прагнень) мусять дотримуватися певних правил гри. Це і є реальною «свободою слова та преси». (І, до речі, щодо критеріїв у самій журналістиці, то «День» впродовж усього свого існування наполегливо намагається їх вибудовувати. Детальніше ж норми «правил гри» ми збираємося обговорити з нашими експертами в найближчих числах газети).
А підмурівок цих правил — у двох речах: у прозорих економічних відносинах і реальній силі громадянського суспільства. У двох взаємозалежних речах — підкреслимо, що, між іншим, має значення для створення та підтримки життєздатності описаної нами системи свободи слова і суб’єктивного чинника (волі, зусиль різних людей — політиків, журналістів etc.). Простенький приклад iз вітчизняного досвіду: чому й на десятому році незалежності України наше журналістське співтовариство не здатне створити систему саморегуляції протиріч, якi виникають у відносинах із владою, суспільством, у власному середовищі? Адже практично в усіх країнах саме органи (з різними назвами, але однією суттю), що створюються і фінансуються самими журналістами, а також видавцями, є вищими арбітрами подібних конфліктів. Відповідь елементарно проста: доти, поки економічні основи преси і ТБ будуть здебільшого знаходитися в «тіні», ніяка «журналістська солідарність», ніякі «суди честі» колег не переважать для багатьох можливість одержувати багато й відразу за виконання будь-яких, навіть первісно аморальних, зокрема, кілерських матеріалів (на замовлення). Доти, поки ринок ЗМІ не буде будуватися на реальній конкуренції, тобто конкуренції менеджменту і креативних здібностей різних команд, — корпоративний контроль принципово неможливий. Але, з іншого боку, і виведення економіки, зокрема ЗМІ, з «тіні» неможливе без появи в Україні суб’єктів цього процесу, реальної економічної та політичної сили і реальних лідерів, яким у нині існуючій системі одержання 100% прибутків як дивідендів від зрощення бізнесу і влади вже немає місця. Або сили, яка реально відчула б олігархічний спосіб «виробництва» як гальмо для свого подальшого розвитку. І яскравим свідченням того, що Україні поки що не світить створення реальної системи реальної свободи слова, є, по-моєму, навіть не зникнення Георгія Гонгадзе, аж ніяк не відомі усім розправи над небажаними ЗМІ за допомогою «телефонного права». Аж ніяк не цензура і самоцензура. Головне свідчення — це прийнятий на 2001 рік бюджет, так само непрозорий для суспільства, як і раніше, створений на основі старої податкової системи. Бюджет було прийнято в єдиному пориві, у злагоді і Президента (незважаючи на попередні негативні заяви), і уряду (незважаючи на привласнений статус «реформаторства»), і парламенту, зокрема голосами тих фракцій, які буцімто так заклопотані станом свободи слова в Україні.
Звідси — запитання: що буде обговорюватися на парламентських слуханнях по свободі слова 16 сiчня? І чим ККД цих обговорень відрізнятиметься від ККД рішень, які приймалися ВР і 97-го, і 99 року під час таких самих слухань? Запитання, звичайно, риторичне.
Як і інше запитання — до опозиції, яка зараз, очевидно, намагатиметься згуртуватися навколо акції «Україна без Кучми» і явно має шанс посилити свої позиції за рахунок «Батьківщини», якій уже нічого втрачати... Ще виборча президентська кампанія 1999 року найяскравішим чином продемонструвала, що головною помилкою опонентів Леоніда Кучми була тактика голої критики системи, що склалася, без пропонування чи пропаганди реальної позитивної альтернативи. Минуло 1,5 року — і що, хтось хіба намагається
«День» вибудувати виразну позитивну програму того, а що це означає — «Україна без Кучми»? Чим відрізнятиметься «Україна з Ющенком», скажімо (чи з тією ж Юлією Володимирівною!), від нинішнього устрою? Адже серйозними реформами війну (знову війну!) з «кримінально-олігархічними» кланами за порятунок то ПЕКу, то вугільної галузі чи погашення боргів по зарплаті та пенсіях в умовах нинішньої інфляції — вважати можуть тільки, знову ж таки, ті самі «куховарки», на плечах яких і приходять до влади ті самі популісти... Ручні методи управління економікою не можуть бути чимось іншим, як «латанням дірок» — щонайкраще, в гіршому випадку — все тим же прикриттям небезкорисливих особистих інтересів. А от хтось запропонував і вклав гроші, великі гроші, у створення і розкручення реальної ринкової (а не бюрократичної) програми виведення країни не з кризи (як соромливо називають у нас реальний стан речей), а з «тіні» (що є насправді)? Хтось спробував пояснити, чому тю диктатури у нас він не погодиться, він не залишить нас «пожирати одне одного». Але чому й зараз, на піку кризи, влада — точнісінько як опозиція — діє все за тією ж схемою «війни всіх проти всіх», за схемою «проти», а не «за», руками виключно доморослих Доренків та Генпрокуратури? Навіщо знову — і все те саме, хіба в дещо модифікованому, «просуненому» варіанті, скажімо, того ж ICTV? Ну, може, щось ще спрацює... Але білі нитки — вони і є білі нитки, а брехня, як каже один наш колега, — товар найменшої тривалості зберігання. Адже той самий Президент, скажімо, в листопаді, виступаючи на конференції «Україна на порозі XXI століття: уроки реформ і стратегія розвитку», дав досить глибокий аналіз помилок пройденого шляху, які, зокрема, спричинили величезну поляризацію дуже бідних та дуже багатих, і це здатне викликати соціальний вибух. Були названі й деякі конкретні способи (принципово нові) виходу з кризи.
То чи не на такому конструкцього таки не захотів (не зміг) зробити нинішній Президент, який заявляв про намір стати новим? І призначений ним же уряд, що водночас ніби протистоїть йому наразі? Ну, зрештою, навіть більшовики — класики руйнування, проте, робили революцію не лише на «Росії без царя», але й на виразних гаслах, які враховували потреби та інтереси конкретних соціальних сил: «Землю — селянам», «Фабрики — робітникам» тощо.
А за що борються наші опоненти «кримінально-олігархічної» системи? Ви знаєте, читачу? Ваші друзі, колеги? Чому, коли газета «День» дає можливість висловитися на своїх сторінках лідерові акції «Україна без Кучми» Володимиру Чемерису, — ми знову не чуємо жодного слова конструктиву? Як можна сподіватися при цьому на широку підтримку мас? Тим паче, що у нас є всі підстави, по-перше, не вірити в ККД опозиції, по-друге, сумніватися у відповідності наших інтересів — народу — інтересам тих, хто стоїть чи незабаром стоятиме за спинами безпосередніх активістів?
І нарешті, третє риторичне запитання — до влади. Всім зрозуміло, що нинішній «касетний скандал», що б не казали нам з екранів підконтрольних телеканалів, — це серйозна системна криза. Вихід з якої — не тільки питання теперішнього часу цієї влади, але і її майбутнього. Як зрозумілим є й те, що саме географічне положення України в підчерев(ї імперської Росії, яка знов відроджується, не дозволяє розраховувати на можливість довголіття латиноамериканських сценаріїв на українському грунті. Заходу в Україні є що втрачати — насамперед власний спокій, — а отже, і з корупцією, і з можливістивному як позитиві, так і негативі треба насамперед будувати, зокрема, пропагандистську і контрпропагандистську роботу з нейтралізації горезвісного «касетного скандалу»? На констатації розуміння владою першорядних завдань, пропагуючи володіння нею механізмами, інструментами вирішення проблем, і спонукаючи її до пошуку таких механізмів, і контролюючи цей процес? Визнавши при цьому, можливо, й те, що, як уже написав В.Піховшек, Президент уміє лаятися матом і що, можливо, охорона його кабінету була нiякою. Багато під чим із висловленого в доповіді Кучми, до речі, підписалися б і представники опозиції. Що свідчить про наявність у реальному житті бази для консенсусу, відкритого змагання кращих моделей подолання стагнації, взаємопроникнення ідей.
Не «Україна без Кучми», а «Україна без «тіні» — ось одне з гасел, яке мало б усі шанси бути підтриманим суспільством. І той, хто взявся б його дійсно втілювати — хоч опозиція, хоч влада, — мав би реальний шанс оволодіти ситуацією. А втілювати його можна єдиним мислимим шляхом: через реальний тиск на законодавців, уряд, Президента, суспільство з приводу реальних речей. Який сенс домагатися прийняття закону про слідчі комісії і про Президента (з виписаною процедурою імпічменту), залишаючи збоку всю суму економічних зв’язків, механізмів, пріоритетів, якi вже прогнили? Тобто, переводячи стрілки виключно на особистості (на тих же, як за радянських часів, «стрілочників»), не зачіпаючи основ Системи? Системи, що як була олігархічною (ще в радянські часи, бо чим відрізнялася номенклатура від олігархії? Таке саме зрощення коштів та можливостей, тобто фінансів — і влади), так і залишилося, не дивлячись на зміну лідерів: від Щербицького — до Івашка, від Івашка — до Кравчука, від Кравчука — до Кучми... Це те ж саме, що займатися реформою рідного правопису, віддавши при цьому на відкуп Росії весь книжковий ринок власної країни або боротися з російськомовними та російськими ЗМІ — не створюючи при цьому економічних умов для підйому власного рекламного ринку, власного медіа-бізнесу. Багато шуму — а нічого (на ділі). А от якби хтось запропонував реальну схему оперативного демонтажу вже щосили смердячої старої, все ще радянської системи, та ефективного будівництва нової системи, та підключив би до цього хоч кишенькові, хоч «підгодовані», хоч супернезалежні ЗМІ... Ті ж більшовики в Росії мали одну конспіративну «Іскру», зрештою... А замість нинішнього всюдисущого «зомбуючого» ТБ — була майже поголовна неписьменність населення... Але більшовики на початку століття хотіли змінити правила гри. А всі наші — що «більшовики», що «меншовики» — хочуть, схоже, лише вбудуватися в існуючу відсутність будь-яких правил. Хоча досвід вчить, що точно так само 70 років по тому більшовики й програли все, бо, давши могутній поштовх для змінення правил гри в усьому західному світі, самі, по суті, відновили ту саму неефективну систему державного авторитаризму, в якій відсутній діалог суспільних сил, а отже, й їхня конкуренція і в якій функцію державного регулювання економіки підмінено державним домінуванням над економікою...
А якщо ближче до наших баранів, до тієї самої свободи слова, про яку в рідній вітчизні хоч кажи, хоч не кажи... По-моєму, будь-яке обговорення проблеми, в тому числі й у Верховній Раді, буде пустою балаканиною, якщо ми не поставимо собі запитання: що заважає легалізації всього медіа-бізнесу в Україні? Що заважає виведенню з тіні левової його частини? Давши відповідь на це запитання — зафіксувати нинішній статус-кво і запустити конкретні механізми, які зробили б вигідним саме чесний, прозорий медіа-бізнес, а не навпаки. Ось це був би реальний перший крок до реальної Свободи слова. Так само як постановка цих запитань щодо всіх інших галузей економіки була б реальним кроком до їх реформування. Скажімо, замість нескінченного «наведення» порядку в ПЕКу, вугільній галузі etc. — працюйте з парламентом, підключайте ЗМІ, аргументуйте необхідність конкретних змін у законодавстві і проведіть через парламент такі Закони, які зруйнують у принципі саму можливість будувати якісь схеми. На кожний закон у нас є «телефонне право», яке його ігнорує? Але, зрештою, як би не було в країні погано зі свободою слова, та все-таки рота всім і зовсім ще не закрили. Проте як часто наші ЗМІ відстежують проведення конкретних законів у життя, називають — конкретно — тих і те, хто і що заважає, гальмує? В далеко не безперечному, як на мене, але дуже цікавому листі, адресованому мені, киянин І.Перекопов констатував абсолютне нерозуміння і небажання нас, журналістів, розбиратися в конкретних питаннях. «Візьмемо, припустимо, малий бізнес, — пише І. Перекопов. — Він дуже різний. Є бізнес, заснований на контрабанді, є заснований на повному ухилянні від податків, є той, хто позбавляє роботи співвітчизників (ткаль, швачок, взуттьовиків) і ані копійки їм не відшкодує, і є цілком законний і нормальний. Закони не досконалі і навряд чи вирішать усі проблеми цього багатогранного процесу. Тут мас-медіа й донести б людям різницю, всі плюси та мінуси.
Іде різке розшарування суспільства щодо рівня життя, — наводить ще один приклад І.Перекопов. — Що ми маємо від мас- медіа? На перший план випливає тема благодійності. Назвіть хоч одну державу, де добробут народу грунтується на благодійності? Адже роздуті масштаби цієї теми соціально шкідливі, бо вони відводять людей від реалій. І тут, панове журналісти, навіть ваші боси не винні, — цілком слушно зазначає читач. — Далі — приватизація. З цієї теми інформаційний простір нагадує чорну дірку з туманом навкруги. Воно й зрозуміло, тема вимагає солідної підготовки, великої роботи, важка і небезпечна. А судова влада? Ви про неї згадуєте, коли вас зачеплять, а коли від неї страждає люд — ви соромливо відвертаєте свої ясні очі. Де ваші пристрасні репортажі із залів судів, коли порушуються конституційні права громадян? Де ваша допомога в очищенні судової влади, в оновленні законодавчої бази? Ну а регіональні князі зі своїми каналами?..»
Читач має рацію, що все це здебільшого відсутнє в наших ЗМІ. А коли немає конкретних запитань і конкретних відповідей — то чи є в країні опозиція, що буцімто бореться з владою? І влада, що буцімто бореться з опозицією? І уряд реформаторів, якому буцімто заважають погані олігархи? І олігархи, яким буцімто Ющенко з Тимошенко — що кістка в горлі? Чи все — як у старі добрі радянські часи: є одне лише монолітне Політбюро, що самозбережується за рахунок гризотні членів виключно за крісло Генерального секретаря чи за стілець десь поряд?
І один з елементів цієї системи самозбереження — боротьба за свободу... гризні. До якої необхідно залучати й «передові загони» обслуговуючого персоналу (тобто суспільства): бо за відсутності Видовищ обслуговуючому персоналу іноді в голову приходять шкідливі думки про істинні причини мiзерностi пайка Хліба. Так ось, щоб не відволікалися — тріск барабанів і гуркіт тамтамів...
То, може, починати треба з того, щоб шукати паростки й поступово ростити ту реальну силу, якій реально будуть потрібні Правила, нова система організації влади, економіки? Силу, яка почне з того, що висадить систему зсередини, а не обмежиться косметичним ремонтом...
А ось що це може бути за сила? Чи середній клас, чи великий бізнес, білі комірці? Чи вносять процеси глобалізації та формування постіндустріального, інформаційного суспільства корективи в рушійні сили прогресу? Які конкретні кроки може робити суспільство, щоб «виштовхувати» здорові сили з підпілля чи небуття, створювати умови для їхнього розвитку, примушувати владу прислухатися до їхнього голосу чи щоб, міняючи владу, змінювати систему, а не одні лише персоналії? Напевно, про це зараз і варто думати тим, хто хоче займатися реальною політикою і реальною журналістикою. На відміну від тих, хто, засвоївши колись три кліше, продовжує «взагалі» викривати і «взагалі» прославляти, плодячи уявних «національних героїв» та уявних «національних лиходіїв», які насправді поки що мало відрізняються один від одного, і один одного варті. Тільки й усього.
