Брудна гра

Брехати про Україну й окуповані Росією «ДНР», «ЛНР» і Крим для «мешканців» російського телевізора стає дедалі важче. По-перше, тому що Київ має намір змінити офіційну риторику, і в законопроекті, внесеному до Верховної Ради, «ДНР» і «ЛНР» тепер називаються цілком зрозуміло і членороздільно: «тимчасово окуповані території». А не ухильно, як раніше: «тимчасово непідконтрольні». Погодьтесь, коли тебе офіційно, згідно з законом, прямо в лоб називають окупантом, брехати про те, що ти ні при чому і це суто внутрішньоукраїнський конфлікт, складніше, ніж коли опонент на офіційному рівні користується сором’язливими евфемізмами.

По-друге, останніми днями з боку Заходу зроблено кілька серйозних рухів у бік посилення підтримки України і проти російської агресії. Поява в ролі спецпредставника США на переговорах щодо України Курта Волкера остаточно поховала наївний міф про те, що Трамп може спробувати «здати Україну» в обмін на щось незрозуміле, що йому може запропонувати Путін. Враховуючи репутацію Волкера як «антиросійського яструба», можна вважати, що політика Трампа більш проукраїнська, зрозуміліша і жорсткіша, ніж політика Обами. Про це ж свідчать і заяви держсекретаря Рекса Тіллерсона під час його візиту до Києва, де він вимагав від Росії виведення військ і озброєнь із Донбасу і виходу з Криму. Головною тезою виступу генерального секретаря НАТО Столтенберга у Верховній Раді, який прибув до України з великим візитом у зв’язку з 20-річчям від дня підписання угоди про особливе партнерство НАТО з Україною, було: «Двері НАТО відчинені для України». При тому, що всі і в Україні, і в НАТО розуміють, що прохід через ці двері буде для України справою важкою і нешвидкою, тут важливий вектор руху, який позначено цілком ясно.

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Дедалі очевиднішою стає принципова різниця між реакцією Заходу на агресію Росії щодо Грузії й Молдови, де Росія силою зброї підтримала сепаратистські режими, і реакцією на агресію щодо України, де Путін уперше за післявоєнні роки здійснив анексію Криму й окупував частину Донбасу. Грузію і Молдову Захід волів не помітити, чим стимулював російську агресію в Україні. Путін, переконаний, що цинічний, в’ялий, політкоректний і реалполітичний Захід і надалі на його «витівки» заплющуватиме очі, навіть не зрозумів, що перейшов межу, за якою його почали повільно, але впевнено душити і витискати із захоплених територій. І що більше він тріпається і приндиться, то тугіше стягується зашморг на його горлянці.

Вести інформаційну війну в телевізорі з колишньою риторикою за цих умов стає дедалі складніше. Змінюється структура телевізійної брехні: напівправда дедалі більше поступається місцем абсолютній брехні, простій вигадці. Тих, хто ще вчора хотів створювати якусь ілюзію діалогу з опонентом, неможливо вже відрізнити від гримасно-волаючих ляльок із театру Володимира Соловйова. Таку еволюцію стрімко пройшла програма «60 хвилин» на «Первом канале».

У випуску від 12.07.2017 ведучі Попов і Скабеєва для розігріву показали фрагменти з трейлера західного фільму про «лісових братів» у Литві. «Подивіться, як вони героїзують тих, хто вбиває бійців Червоної Армії, які щойно звільнили їхню країну!» — з пафосом вигукує Синдеєва. Ось цей міф про те, що радянський солдат звільнив Європу, міф, який став серцевиною інформаційної війни саме в путінський період, тримає на собі всю піраміду брехні. Спростування цього міфу і навіть спроби обговорення цієї теми жорстко табуйовані в російському публічному просторі, подібно до того, як у середньовічній Європі було табуйоване обговорення непорочності зачаття. «Звільнити» — значить дати свободу, чи не так? Яку свободу приніс Радянський Союз у країни Балтії, в Польщу, Чехословаччину, Угорщину, інші країни східної і центральної Європи? «Свободу», від якої народи цих країн намагалися врятуватися за допомогою повстань, які щоразу давили танками і топили в крові?

Структура передачі «60 хвилин» відрізняється від більшості інших російських ток-шоу тим, що тут створюється картинка, яка переконує глядача, що дискутують дві «рівноправні» точки зору. Якщо в інших шоу проти самотнього Гозмана або Ситіна, або українського експерта виставляється ціла зграя міхеєвих, куликових та інших кургінянів, які волають і плюються, то в «60 хвилинах» нібито триває «дискусія» троє на троє. Але для того, щоб у свідомість телеглядачів не проникла випадково інша точка зору, опонентам просто не дають говорити, і замість «точки зору» аудиторія бачить смішну людину, яка намагається щось сказати, але чомусь не може і весь час скаржиться, що її перебивають. Причому заважають саме тим опонентам, кому є що сказати і чиї слова просто рушать усю міфологію. В останніх «60 хвилинах» із трійки опонентів дозволяли сказати кілька фраз цілком «безпечному» українському політологу Вадиму Карасьову, а «небезпечних» британського журналіста Оуена Метьюза і професора ВШЕ Іллю Шаблінського перебивали на першому ж слові, і всі їхні спроби сказати друге слово рішуче присікалися.

Те, як ведуться «дискусії» на російських телеканалах, дуже схоже на тактику «брудної гри» у футболі, хокеї або баскетболі, коли суперникам просто не дають грати, б’ють по ногах, штовхають у спину, плюють в обличчя, використовують трештокінг. Різниця в тому, що в спорті за «брудну гру» зазвичай видаляють, а в російських ток-шоу «арбітр» завжди на боці «брудних» гравців.

Варто було британському журналістові Оуену Метьюзу відкрити рота і сказати, що Росія, привласнивши Крим, втратила назавжди Україну і створила собі стратегічні проблеми в економіці, як на нього по черзі напали «політологи» Дмитро Абзалов і Михайло Ремізов, яким у цьому «матчі» було доручено роль персональних «опікунів» Оуена Метьюза й Іллі Шаблінського. Британець спочатку намагався говорити крізь крики «опікунів», потім збунтувався: «З вами неможливо бути в одному ефірі, ви не дотримуєтеся жодних правил!». — «Ви лише перший день у Росії, освоїтесь», — заспокоїв гарячого британця ведучий Попов. — «Ніколи!» — гордо відповів Оуен Метьюз і навіть зробив спробу залишити студію, але потім навіщось повернувся.

Спроби професора Шаблінського засудити політику російського керівництва, яке приєднало до себе частину української території, були миттєво перервані запитанням ведучого: «А що ви пропонуєте?» Варто було професору у відповідь промовити слово «віддати», як більше йому говорити не дали, і наступне слово він зміг промовити лише в самому кінці передачі.

Натомість їхні опоненти мали можливість виголошувати довгі монологи на захист російської політики. Володимир Захаров з Інституту США і Канади детально пояснив, чому Росія не повинна віддавати назад Крим і окуповану частину Донбасу, навіть якщо це комусь у керівництві здасться доцільним. «Я впевнений, що якщо ми повернемо Крим і Донбас, то Захід нам все одно впиндюрить допомогу Криму і Донбасу як компенсацію, — поділився своїми думками міжнародник Захаров. — Ми все одно годуватимемо, але вже Київ».

Прокремлівських політологів інколи корисно слухати, оскільки вони варяться в одному казані з політиками з путінського оточення, і те, що у політиків на умі, у цих політологів на язиці. Наприклад, міркування «політолога» Михайла Ремізова явно відображають той пошук виходу з донбаської безвиході, в яку загнав Росію Путін. «Придністровського варіанту (із Донбасом. — І.Я.) не виходить, — із жалем констатував Ремізов. — Невизначений статус Донецька і Луганська не може тривати довго». І перейшов до конкретних пропозицій: «Треба констатувати, що Київ вийшов із Мінських угод, і визнати «ДНР» і «ЛНР».

Прокремлівський «політолог» Ремізов ніколи не демонстрував схильності до фантазій а-ля Проханов або Ж. Велика ймовірність, що його слова відображають настрої і наміри частини тих людей, які впливають на ухвалення рішень у російській політиці. Якщо таке рішення буде прийнято і Москва визнає терористичні утворення «ДНР» і «ЛНР», то це ще більше мобілізує українців на захист цілісності своєї території, Захід — на допомогу Україні в боротьбі за свою незалежність, а Росії гарантує нові, набагато жорсткіші санкції, що, швидше за все, скоротить тривале існування путінського режиму.