Чому в нас немає справжнього футболу?
Тому, що справжній футбол може відбуватися при заповнених, чи краще — переповнених глядачами трибунах. У матчах рідного чемпіонату. Справжній футбол здійснюється в тій розбурхано-громовій чаші, де чутно подих грунту (поля) і долі (духу футболу, вболівальників, неба над ними). В натурі! Уболівальник має сидіти на стадіоні, а футболісти — здійснювати чудеса з м’ячем перед ним.
Уже десяток років у нас немає справжнього футболу у внутрішньому чемпіонаті. Чемпіонат країни, як усім відомо, — основа всього футболу. Сталося одне з жахливих явищ суспільного життя. Наші люди — від малого до старого — майже перестали ходити на стадіон. Адже футбол є моделлю життя. Сьогодні ця модель відображає всю нудьгу і байдужість до наших буднів і можливих свят. Народ не ходить. Чому?!
Чому сьогодні у футбольного народу не починає серце битися і енергії додаватися ще за тиждень до ривка на стадіон?! Туди, де наші грають! Чому навіть «Динамо» з усіма його титулами не заповнює навіть свого затишного стадіону? Нинішні хлопчики і юнаки, про що ви будете розповідати своїм дітям і онукам, коли наочно не бачите дивовижного футболу і футболістів? Я вас запитую! Ви прийдете на стадіон, тільки якщо «Баварія» або «Барселона» — або взагалі не з’явитеся. Вам тільки титули потрібні. Тріумфи. Великі кубки. А відданість, а любов навіки до своєї команди?! А як же приходили багато людей на післявоєнні матчі, коли вирішувалося: вилетить «Динамо» в нижчу лігу (чи клас «Б», не пам’ятаю) чи не вилетить — з нашою, зокрема, допомогою?..
А зараз що? Болільники перетворилися на «фанів», «фани» — на хуліганів (кричать, безглузді речівки скандують і... майже на поле не дивляться).
Зрозуміло, життя і його футбольна модель змінилися не на краще. Самим футболістам (уже професіоналам, дозволили) — все одно зарплату місяцями не платять, затримують. Як і вболівальникам. А як грати, бігати і ходити з таким настроєм і харчуванням?
У Європу рвемося. А от щось у нас не так, як у зовсім іншій Німеччині, наприклад. Там футболу вистачає і на переповнені трибуни, що клекочуть і ревуть, і на дивани перед телевізорами. У дні важливих матчів відбувається грандіозне футбольне телешоу. Тут — студійні доматчева, матчева і післяматчева частини. Величезну студію заповнюють запрошені вболівальники, знаменитості, експерти, журналісти, наречені, дружини і діти футболістів. По ходу матчу у студію подають картинки з інтерв’ю з інших країн, висловлюються іноземні гравці і тренери.
Матч починається — і репортаж про нього ведуть десятки камер і кілька коментаторів зі стадіону. Але не цим я був приголомшений, а маленьким епізодом — інтерв’ю біля краю поля. У другому таймі напруженого матчу залишав поле гравець. На нього чекав інтерв’юер. Гравець зупинився (стан, настрій) і спокійно відповів на запитання. І запасні, і хтось навіть з лавки відповідали на запитання репортера коло поля, потім — після матчу, потім — на прес-конференції головний тренер відповідав.
Даємо довгий пас і опиняємося на нашому боці, де біля лінії поля після гри також відбувається бліц-інтерв’ю. Рідкісне. Оскільки Він, заслужено великий, їх майже не дає. І не любить. Коли ж це трапляється, то першою його фразою частенько звучить: «Існує нерозуміння»... Ясно, з чийого боку. Журналіст, із тремтінням у колінах і голосі, сміє спитати, чи не здається Йому, що «Динамо» у другому таймі грало трішки гірше, ніж у першому. Відповів Він, всенародно і заслужено (і навіть всесвітньо) шанований і улюблений, — мудро, лапідарно і з надзвичайною неприступністю у всьому своєму вигляді (ТБ — все бачить) — категорично негативно. Ні, ми грали у другому таймі так само добре, як і в першому. І Він не згоден. Бо «на полі грають дві команди»... і в кожному рідкісному звуці Його голосу звучала тільки гордовита істина. А навіть дещиця почуття гумору в цей день на стадіоні і в ефірі була відсутня.
Та все одно, нехай частіше говорить і перемагає найсильніший!
А що ж відбувається на широкому фронті репортажу і футбольних передач? Відомо, що донедавна жодного хорошого футбольного коментатора наша земля не народжувала. І от здійснилося! Увага! Уперше за всю історію українського футболу в нас з’явився тележурналіст, якого цікаво і бачити, і чути. Унікальне явище як для УТ-1, так і для «Футболу від УТН»! Це він, симпатичний пан Гливінський.
Щоб не зурочити, але — футбол розуміє, мовою володіє, темпераментний, оптимістичний і, повторюю, його цікаво слухати. І воднораз, невже поруч з Олександром Гливінським немає друзів, режисерів, редакторів, які можуть йому м’яко вказати на окремі недоліки? Не можна ж гнати репортаж без пауз і акцентів, але з купою надмірної для сприйняття інформації, статистики, необов’язкових екскурсів, і при цьому губити нитку гри, її інтригу.
Не так прудко, Олександре! Краще менше і, можливо, у парі зі спокійним О.Семененком, але чіткіше і за темпом цікавіше. (Тільки не з тим хлопцем, що поблизу зеленого газону щось невиразне у мікрофон кричить і нічого не бачить навіть зблизька).
...Отож, відповідаю на поставлене в заголовку запитання. Чому в нас немає справжнього футболу? І коли він буде?.. Передбачаю! (За формулою «життя є футбол» і навпаки). Справжнє життя почнеться тоді і в тому році-сезоні, коли народ знову повалить на стадіони. А справжній футбол розцвіте тієї весни, коли народ заживе нормальним життям.
Хоча м’яч круглий, поле зелене, небо буває блакитним. І раптом все це станеться завтра, 18 березня, коли розпочнеться друге коло чемпіонату України?! Подивимося.
