«Демократія проти демократії»

Рік тому провідні соціологічні центри (Київський міжнародний інститут соціології, Соціологічна група «Рейтинг», соціологічна служба Центру Разумкова, Фонд «Демократичні ініціативи») опублікували дані про відповіді на традиційні запитання щодо підтримки чи непідтримки респондентами незалежності України. За різними даними, від однієї п’ятої до однієї чверті опитаних («Рейтинг» дав аж 28%) виступило проти ідеї незалежності, й у разі проведення 2013 року відповідного референдуму не підтримали б існування самостійної Української держави. Цифри ці були катастрофічними; число противників незалежності перевищувало показники і 1991 року, й початку 2000-х років. Супротивники незалежності вважали себе росіянами, жителями СРСР, «громадянами» Криму та Новоросії тощо, ба, навіть патріотами України — але тільки в разі, якщо остання стане членом чи то «слов’янського», чи то «євразійського», чи ще якогось подібного союзу під омофором Москви. Ясна річ, найбільше такої публіки виявилося на сході та півдні.

Ну, а якщо додати до цього зафіксовану соціологами «Рейтингу» настанову чверті опитаних громадян України, що в державі не вистачає «більшої цензури» (число прихильників її дивовижно збіглося з числом противників незалежності) та дещо більше число прихильників «повернення до планової економіки», ситуація стане ще зрозумілішою. І знов-таки, на Донбасі відповідь «Україні не вистачає більшої цензури» дали аж 43% респондентів, тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24% його жителів, а за повернення до планової економіки там висловилися 50% опитаних.

Люди з паспортами громадян України і подібними настроями традиційно становили «ядерний» електорат Віктора Януковича, Партії регіонів і КПУ. Тому ці політичні сили, взявши на початку 2010 року всю повноту влади в Україні та вчинивши 1 жовтня справжній конституційний переворот, всіляко продовжували плекати свій електорат, посилювати його антиукраїнські настанови. До справи підключилася й пряма путінська агентура у владних структурах, розгорнувши по всій Україні «антифашистську» істерію під червоними прапорами і сталінськими гаслами. Це все щедро транслювалося державними та провладними телеканалами. Ну, а про роль російського телебачення в збереженні та посиленні антиукраїнських настроїв розповідати аудиторії «Дня», мабуть, не варто. Нагадаю тільки, що російська публіцистка Юлія Латиніна, побувавши навесні на Донбасі, дійшла висновку: «Я долго пыталась понять, кто контролирует регион, и мой ответ заключается в том, что ситуацию, с моей точки зрения, контролирует российский телевизор». У інших регіонах такого тотального контролю не було, але вплив російської телепропаганди відчувається сьогодні навіть у Києві та на Галичині...

Отож насправді нічого несподіваного в проросійських і прорадянських (що, власне, практично є тим самим) масових збуреннях цієї весни та посталому на їхньому підгрунті феномені «новоросійського» тероризму насправді немає. Питання в іншому. Сьогодні все чіткіше вимальовується воєнна перемога українських сил над терористами. На парламентських виборах ця перемога має бути закріплена політично шляхом обрання дієвої реформаторської та патріотичної більшості депутатів. І торік переважна більшість українців була налаштована зовсім не так, як тодішня влада та її «ядерний» електорат, тож така перемога стане логічною складовою Революції Гідності. Але постає запитання — а що робити з противниками незалежності України? І не лише в плані суто політичному, а й, так би мовити, мас-медійному, безпосередньо пов’язаному з принципом реалізації свободи слова?

Ось тут і виникає парадокс «демократії проти демократії», про який чимало писала та ж Латиніна, показуючи, як реалізація суто демократичних засад, зокрема й принципу свободи слова, призводить у підсумку до консолідації та перемоги тоталітарних сил. Уявімо собі, що створено реальне — потужне, з широким покриттям, з хорошими фінансовими можливостями — громадське мовлення, і радіо,йі телебачення. Теоретично воно повинно враховувати всі позиції, наявні в суспільстві, надавати слово їхнім речникам, задовольняти потреби всіх соціальних груп. То що, робити спеціальні передачі про те, як добре жилося за Сталіна та Брежнєва, й про те, що голод 1932 — 1933 років — це «злісна фашистська вигадка»? Чи надавати трибуну для поливання брудом «розтлінного Заходу»? І як бути з переконаними сталіністами (а право мати власні переконання, крім усього іншого, гарантовано чинною Конституцією)? Що, також надавати їм трибуну для пропаганди насильницького повалення чинної влади і ліквідації Української держави? Але в такому разі громадське мовлення України стане бодай частково додатком до російських пропагандистських телеканалів і радіостанцій...

Якщо ж пропонувати аудиторії програми за участю прихильників імперії та противників Української держави у формі ток-шоу, зіткнення позицій, то це буде суцільний крик і гам. Адже мало хто з числа «сталінських соколів» та «орлів Путіна», вони ж адепти «Русского мира», здатен на більш-менш цивілізовану — бодай за формою — дискусію. А той, хто здатен, оперує цифрами та фактами, взятими з брошури «Фальсифікатори історії» випуску 1948 року чи інших «наукових» праць такого ж гатунку, і пробитися до їхньої свідомості, навіть цитуючи Маркса, Леніна й Че Гевару, неможливо. Принаймні мій власний досвід і як глядача, і як учасника подібних телешоу засвідчує саме це. Ба більше: до їхньої аудиторії також «достукатися» надзвичайно важко — понад чверть століття минуло від початку перебудови, від виваленої на суспільство зливи надзвичайно красномовних фактів про радянський тоталітаризм та імперіалізм, а адепти російсько-радянської імперії відтворюють себе (й відтворюють успішно, як ми бачимо з трагічних подій останнього півріччя) у нових поколіннях.

Ясна річ, такий «механічно-демократичний» підхід неприпустимий. Ясна річ, що треба сепарувати програми, ретельно добирати їхніх учасників та тематику, а отже, зробити громадське мовлення потужним інструментом детоталітаризації та деколонізації масової свідомості та підсвідомості. Але виникає інша проблема: якщо хтось сепаруватиме тематику та добиратиме авторів й учасників програм за певними світоглядними й ідеологічними принципами, то де гарантія, що не буде відкинуто реальні, суспільно важливі, гострі — й неоднозначні — теми? Звісно, існує Інтернет, де всі гострі проблеми обговорюються,  але навіщо тоді громадське мовлення, коли певні проблеми та сюжети на ньому татуйовані, причому йдеться зовсім не про виступи ідеологів тоталітаризму та російського імперіалізму?

Я взяв тільки один фрагмент проблеми подолання абсолютно ненормальної ситуації, коли значна кількість номінальних громадян Української держави налаштована проти української державності як такої, щоб унаочнити складність розв’язання цієї непростої колізії (яку Імануїл Кант неодмінно оформив би як антиномію. Одне зрозуміло: і влада, і громадськість, і мас-медіа України повинні докласти всіх зусиль для політичної нейтралізації численних адептів «Русского мира», які співчували й допомагали терористам (хоча далеко не кожен із них брав зброю до рук), для істотного зменшення впливу московського «зомбоящика» і для деміфологізації масової свідомості та підсвідомості мільйонів громадян України (ясна річ, не лише в Донбасі). З тим, щоб наступного року наведені вище соціологічні показники зменшилися якщо не наполовину, то хоча б на третину.