Дякуємо Міноборони. Інші не кажуть і напівправди
Телеоптимісти сказали б: добре, що хоч у чомусь наше ТБ було на висоті. Інформаційні ТБ-служби «вчепилися» у трагедійну новину про вибух у Броварах і розкручували її вже безперестану, у рамках журналістських розслідувань причин трагічного випадку. Завершилася подієва інтрига також рiччю, для нашого ТБ безпрецедентною: визнанням військовими своєї безпосередньої причетності до того, що сталося, у передачі «Епіцентр» («1+1»), яка того вечора виконала роль «громадського контролера дій» держструктур — що є одним із основних завдань журналістики.
Навіть більше, наше ТБ на рівні спрацювало і тоді, коли настав час аналізувати глобальніші причини того, що відбулося. Навіть УТ – 1 , від якого найчастіше важко чекати об’єктивності, постаралося монтажно дещо знизити пафос заяв міністра оборони Олександра Кузьмука на прес-конференції у понеділок, де було вже офіційно заявлено про «помилку» військових. Їй – Богу, у нашій країні здається неймовірним вже той факт, що на четвертий день після події військові наважуються повідомити про те, що у багатьох країнах було б сказано вже через годину (принаймні, чи долетіла саме нинішня ракета, а не дворічної давності, до запланованої, а не якоїсь іншої, цілі). За таку надзвичайну відвертість військового відомства хотілося висловити величезну вдячність. І все-таки, коли міністр оборони починає з дуже серйозним натиском висловлюватися про хибність пошуку «стрілочників» і тут же сам «переводить стрілки» на лейтенантів та конструкторів у ситуації, коли може йтися про його власну офіцерську честь... (Хіба політики йдуть у відставку тільки після доведення судом їхньої особистої кримінальної або цивільної відповідальності?!) І коли після трансляції всіма телеканалами слів про те, що, на жаль, «в армії немає нічого такого, що не вбиває», хочеться перед нашими військовими просто вибачитися за завдані їм турботи через якихось там трьох загиблих — мовляв, ми ж розуміємо, скрізь є свої втрати, а в армії вони можуть бути зокрема й у вигляді «живих мішеней»... У подібній ситуації просто освіжаючим душем прозвучала в «УТН- панорамі» змонтована встик після цих слів Кузьмука оцінка події іншим міністром — з надзвичайних ситуацій — В.Дурдинцем, де той говорив, наприклад, про те, що війська ППО, загалом-то, мають стежити за польотом ракети і у разі надзвичайних обставин знищувати її ще у повітрі. Ну а багато «просунутіших» каналів у понеділок, 24 квітня, дали коментарі експертів, які сказали як про конкретні заходи безпеки, проігноровані у цьому випадку військовими, так і про куди важливіші, стратегічні речі. При цьому найм’якший коментар пройшов в ефірі «1+1», де було сказано про «недолугу організацію наших збройних сил», їх закритість для громадського контролю і необхідність заборонити пуск учбових ракет поблизу Києва з його Чорнобилем, дамбою та ін. У «Репортері» (Новий канал) і «Вікнах» (СТБ) йшлося і про явне прагнення військових приховати інформацію про НП, і про закритість верхніх ешелонів МВС для критики, і про авторитарність керівництва, висловлювалася думка про те, що міністр оборони має бути цивільним політиком, який міг би стати над відомчими інтересами.
А що було у всьому цьому телепесимістичного? Його одним штрихом визначили у «Вікнах» СТБ ведучий Роман Скрипін і експерт Анатолій Гриценко. Вони припустили, що якби, скажімо, злополучна «Точка-У» впала б не на житловий будинок, а у Дніпро, в ліс тощо — то ми б так і не довідалися, напевно, про той безмір проблем у нашій армії, які висвітила ця, нехай екстраординарна, але все ж таки лише одна помилка з тих сотень, які, звичайно ж, трапляються повсюди. Між тим, саме закритість інформації про них і є одним із ланцюжків безвідповідальності і відсутності реформ у військовій сфері. Мiж тим в країні існує і військова газета, і кілька ТБ- проектів, присвячених нашим доблесним захисникам Батьківщини. Однак їхній офіціозно-парадний зміст мало відрізняється від такого ж за радянських часів, хіба що говорять детальніше, вільніше і охочіше про недофінансування армії, про труднощі побуту офіцерів тощо. Про багато інших глибоких, масштабних проблем — ніколи. Критично про систему керівництва армією — ніколи. Неупереджено про конкретні дії конкретних керівників — ніколи... Перелік можна продовжувати до нескінченності. Адже, як правило, подібні ТБ-проекти створюються у тісній співпраці (засновництві) з самими військовими відомствами. Незалежних ТБ-проектів про проблеми армії у нас немає, втім, не лише про армію... Точнісінько так само висвітлюються нашими ЗМІ, які майже монопольно належать виконавчій владі, незважаючи на форму власності, безліч інших галузевих, відомчих проблем. А, значить, відсутність громадського контролю за станом цих галузей у десятки разів посилюється і закритістю цих тем для журналістів. Закритість ця — не завжди провина виключно самих чиновників. Неписане «табу» накладає сама хибна система взаємовідносин у наших комерційних, державних, політичних структурах, коли всі «начальники» один з одним пов’язані спільними інтересами і спільними компроматами. Коли ЗМІ не захищені від чиновницької і судової сваволі, відсутнє законодавче обмеження непомірних «апетитів» позивачів, які вимагають компенсацій за образу «честі та гідності». Коли в суспільстві відсутня традиція абсолютизації права незалежної преси обговорювати у найкритичніших тонах діяльність будь-якої посадової особи і будь-якої політичної, виробничої, комерційної структури, традиція, характерна для всіх демократичних країн. Взагалі, коли в країні відсутня практика прерогативи прав особистості над правами держави, у тім числі і права будь-якого громадянина знати, а як саме держава захищає його інтереси...
Порочна система взаємовідносин ЗМІ і влади, ЗМІ і політиків, ЗМІ і держави — це не тільки гальмування процесів демократизації суспільства, порушення прав людини, деінтелектуалізація народу. Це ще й цілком конкретна, щоденна ймовірність повторення у якому завгодно місці, ланцюжку, вузлику наших народногосподарських і військово-промислових комплексів феномену Чорнобиля (Броварів, etc.), коли дає збій, здавалося б, за переможними реляціями, найдовершеніша техніка, і це стає повною несподіванкою для абсолютно непідготовленого до такого повороту подій суспільства. Ця ж порочна система відсутності громадського контролю (одним з інструментів якого і є преса) породжує і ту ситуацію, яку один з моїх колег описав, висловивши сумнів у корисності для суспільства чиєї- небудь відставки в Міністерстві оборони, про необхідність якої сьогодні натякають деякі ЗМІ. Аргументи мого колеги такі: так, це загальноприйнята норма для всіх цивілізованих країн, де прозорість для контролю всіх суспільних і державних структур породжує відповідальність. А з нашою непрозорістю той, хто прийде на місце людини, що пішла у відставку, може спрямувати свої зусилля не на оптимізацію ситуації, а на посилення закритості своєї діяльності і діяльності підвідомчої структури, щоб уже точно «ніхто, ніколи і ні про що не здогадався»... Хіба від подібних міркувань можна нині просто відмахнутися? Хіба вони не мають хоча б часточки цілком вірогідного прогнозу?
На УТ-1 нині — бум передач про село і сільське господарство. У різних жанрах, у різному авторському виконанні, на різному професійному рівні — у неділю вранці, вдень і ввечері вже мало не перебір: новий проект «Околиця» у рамках телеканалу «Ера», «Точка на мапі», «Сільський час», обов’язково сюжети про сільгосппроблеми в «Перехресті», а ще ж і «УТН», і «7 днів», ясна річ, до процесів виконання президентського указу про реформи нашого села небайдужі. Втім, думаю, особливо побоюватися за глядацьку втому від такої рясноти не варто. Адже, зрештою, є й такий перевірений засіб, як натискування кнопки на пульті дистанційного управління... Чомусь мені думається, що подібний захід дуже адекватний до якості концепції та її втілення у передачі «Сільський час». Не так давно ця програма прийшла на зміну проекту «Село і люди», який, на думку керівництва НТКУ, вичерпав себе (про це «День» писав наприкінці минулого року). Не беруся судити про якість минулого проекту загалом — визнаю, я не була його постійним глядачем. Та у тому, що я бачила, може, було недостатньо конструктивізму, оптимізму, догодізму, благоденізму і навіть було мало гедонізму. Навпаки, часом було надміру негативного пафосу, загальних слiв, поверхневості, неблагополучних сіл, убогих селян... І все ж у «Селі і людях» відчувався дух нашого нинішнього села, передача якоюсь мірою відбивала його життя.
Включивши цієї неділі «Сільський час», я періодично щипала себе за вухо не тільки для того, щоб не заснути від небувалої нудьги, але й щоб перевірити: у якому році, десятилітті я перебуваю? Ті, хто дивився або ще подивиться цю передачу (дуже рекомендую особливо колишнім номенклатурним працівникам, які просто поринуть у свою молодість), мене зрозуміють. Протягом 45 хвилин, із сюжету в сюжет, яких у передачі багато, змінюють на екрані одне одного зразково-показові господарства. Звісно, приємно, що все-таки серед загальної убогості, безладу вони ще є — значить, і справді не все втрачене. Однак жодного разу в передачі мені, глядачеві, не сказали конкретно: а за рахунок чого все ж таки тут вдається працювати успішно? Ну, крім загальників про любов трудівників і керівників до села, землі, людей тощо, про виконання указів Президента і реформаторські зусилля влади різного рівня. Повторюся — саме загальників. Ні, певна річ, у всіх цих сюжетах побіжно щось там говориться про якісь проблеми. Та такі малозначні і що, прямо на марші, цілком природним чином вирішуються завдяки, звичайно ж, указові Президента. Розповідь про них ніякою мірою не може порушити загального супероптимістичного тону і, що особливо подобається, певна річ, начальству УТ – 1 — глянцевого блиску. Як сказала автор, і вона ж ведуча програми, Катерина Воронюк, «людям потрібні добро і віра. Тоді і проблеми, якщо вони є ( ?! — Н.Л. ), вирішаться»...
Мені хочеться зрозуміти тільки одне: невже будь-хто з тих, що мешкають в Україні — від селянина до Президента — повірить, що можна щонеділі по 45 хвилин розповідати про наше реальне (а не віртуальне) сільське господарство так, щоб у кадрі не було бруду, бездоріжжя, худої худоби, запізнілої посівної, невідремонтованої техніки, покинутих земель, ферм, хуторів? Щоб на екрані було все чистенько, гладенько, благовидно? Ні, певна річ, хто ж сперечатиметься — про позитивний досвід треба розказувати, ще i як треба. Та от тільки — як? В ім’я чого? Складається враження, що реаніматори стилю «боротьби кращого з хорошим» розраховують виконати невдячне завдання: змусити глядача повірити, що у цілому вся країна процвітає, і ось тільки вашому господарству банки не дають кредитів, директор краде, техніку ремонтувати нічим, земельні паї роздають несправедливо і т.п., і т.ін. Чи, може, «потьомкінські села» на ТБ і далі настільки любі начальственому оку, що їх малювання з лихвою компенсує недовіру глядача? Заради справедливості варто зауважити, що трапляються у передачі і більш-менш цікаві сюжети про цікавий досвід. Скажімо, про об’єднання наукових працівників, які створили господарство з вирощування люцерни, беруться ремонтувати сільгосптехніку сусіднім господарствам тощо. Трапляється соціально і професіонально корисна інформація. Та все це не може компенсувати ефекту, описаного вище, як і відворотно-пишномовну, малоінформативну манеру ведення передачі Катериною Воронюк. Про такі передачі колись говорили: «потрібна» — тобто, щоб була для «відмазки» у начальства. Та хіба ідеологів нашого держТБ так нічому й не навчила вже всіма пережита, здавалося б, непрагматичність роботи вийнятково для вищих адміністрацій?
«Околиця» Сергія Сиволапа і Наталі Симоніної дещо підбадьорює: все-таки ні, ще не вечір... Цей новий проект — поки що вийшли, здається, тільки дві програми — із тих, які дійсно потрібні ТБ, яке прагне підтримати реформи (про ступінь «реформаторства» реформ і їхню оптимальність — ми не говоримо). Кожну з двох програм, що вийшли в ефiр, було присвячено своїй «болючій» темі: відповідно, організації посівної за нинішніх нових умов на селі і кредитуванню сільського виробництва. Питання, як на тренажерах, розглядалися, розкручувалися з різних боків, різних підходів з точки зору різних людей (фермерів, керівників колективних господарств, банкірів, експертів, міністрів...). А, головне, аналізувалося безліч різних проблем — маленьких і великих — які перед тими, хто працює безпосередньо у сільському господарстві, і тими, хто пов’язаний з ними діловими узами, постають нині щодня і щогодини. Скажімо, питання кредитування села: чому банки не хочуть видавати кредити? Чому необхідна така велика застава? Що треба зробити, щоб банки були зацікавлені у хорошому врожаї? Як може і допомагає господарствам районна влада? Як держава гаситиме ставку рефінансування? Як мають працювати механізми іпотеки? Як викоренити «давальницьку» психологію селян, що звикли брати в держави у борг — і не віддавати? І все це — конкретно, конструктивно, на яскраво-показових «прикладах із життя», з емоцією людей, кровно зацікавлених у тому, щоб, нарешті, змінилося щось у нашому селі на краще.
За півгодини ці теми в «Околиці» були проговорені сучасною телевізійною мовою: динамічно, з «мозаїчним» монтажем різних картинок, коротких синхронів, виразними авторськими коментарями на «стенд-апах». Коротше, проект — про тих, хто робить, а не стогне; про те, як робити, а не опускати руки; для тих, кого перешкоди не лякають; і зроблений тими, хто чудово знає реалії села і не бачить потреби їх приховувати. Скажіть, хіба нормальний глядач не розуміє, що значно більше віри у можливість реальних змін у тих, хто нічого не прикрашає, але готовий боротися за кожен крок розвитку? Я також думаю, що розуміє, і вибере не мило «Сільського часу», а жорсткість і енергетику «Околиці». Глядачеві ж, загалом, частіше за все не так уже багато й треба. Головне, щоб не брехали і не мали його за дурня.
