Фільтри війни
«Ми є те, що ми їмо», — стверджував Гіппократ, і сучасні медики схильні з ним погодитися. Перефразовуючи отця-засновника медицини, можна сказати, що наша свідомість є те, що туди закладають ЗМІ. Які досить химерно відбирають, що і яким чином покласти в наші голови. Минулого тижня більш як половина новинної інформації в російських підсумкових телепрограмах була так чи інакше пов’язана з війною. Або з тією, що завершилася 71 рік тому, або з тією грядущою, до якої Росія готується і з цієї нагоди щодня демонструє свої новітні знаряддя вбивства.
Фільтри, що стоять у найбільших російських ЗМІ, не пропускають у свідомість підвідомчого населення нічого з того, що дозволило б цьому населенню орієнтуватися на навколишній світ. Наприклад, російська масова аудиторія нічого не дізналася про те, що за програмою NASA 2028 року люди літатимуть на орбіті Марса. Російські ЗМІ не вважають цікавим інше відкриття NASA про те, що океан, прихований під льодами супутника Юпітера Європи придатний для життя, оскільки його хімічний склад і фізичні властивості схожі з тими океанами, що покривають поверхню Землі.
Потрапивши у масову свідомість, такі й подібні до них новини задали б цій свідомості дещо інший вектор розвитку, налаштували б людей на роздуми про велич Всесвіту і людського розуму, можливо, когось схилили б до занять наукою. З інших новин, затриманих медійними фільтрами й не допущених до проникнення в голови росіян, варто відзначити цілу низку повідомлень, що об’єктивно характеризують економічний стан Росії. Наприклад, була відсічена від потрапляння у великий ефір інформація головного аналітика Сбербанка Михайла Матовникова, який на засіданні комітету з взаємодії з акціонерами цього банку повідомив, що середня зарплата в Росії стала нижчою, ніж у Китаї, нижчою, ніж у Румунії й Сербії, не кажучи вже про інші європейські країни.
Якби на російських телеканалах хоч інколи ночувала журналістика, цього головного аналітика Сбербанка тут же посадили б у телевізійній студії разом з іншими експертами, політиками, міністрами й депутатами і влаштували б серйозну розмову, спрямовану, зрештою, на пошуки відповіді на головне питання: «чому?». Чому ми в Росії живемо гірше, ніж ті ж китайці? Що у нас і з нами не так? Натомість на екранах телевізорів цілими днями літає «Булава», сміються «Іскандери», стріляє «Армата».
Результатом такого мілітаристського фільтру стало те, що головною фігурою в російській журналістиці в мирний час (а Росія, начебто, нікому війну не оголошувала, принаймні формально) став військовий кореспондент. І будь-які події, що за кордоном, що всередині Росії висвітлюють виключно в логіці війни. Тобто «хто — кого». Саме у цій логіці співробітник «КП» Олександр Коц почав висвітлювати в газеті бандитський напад в аеропорту Анапи групи наряджених «козаками» громадян на групу москвичів, які з сім’ями, з дружинами й дітьми подорожували Краснодарським краєм. Олександр Коц, відомий своїми обманними, ура-патріотичними репортажами з України й Сирії, точно в такому ж ключі розповів на сторінках наймасовішого в Росії видання про цей бандитський напад, назвавши свій нарис: «Як козаки лібералам у «битві при Анапі» наваляли».
Причиною веселості й неприхованої радості співробітника «КП» стало те, що жертвами нападу стали Олексій Навальний і його колеги по Фонду боротьби з корупцією, а також ведучий телеканалу «Дождь» Артем Торчинський. Саме на них, коли вони мирно йшли з рюкзаками і сім’ями через площу аеропорту, напали ззаду ряджені бандити, спочатку, глумлячись, облили молоком, потім повалили на землю і з криками «забирайтеся з нашої землі!» почали бити ногами.
Нікого не вбили і навіть тяжко не покалічили. До лікарні потрапив один Артем Торчинський, якого били ногами кілька ряджених бандитів. У решти легкі травми. Співробітника «КП» Олександра Коца абсолютно не цікавить, чому ряджені бандити напали на групу мирних співвітчизників, хто їх нацькував на Навального і його колег, з якого дива громадянам Росії пропонується забратися із землі, яка, начебто, поки що про вихід з Росії не оголошувала, і, нарешті, чому все це побоїще стало можливим у південному аеропорту, в якому заходи безпеки мають бути в пріоритеті.
Коц веселиться й радіє. «Соратники Навального в нерівній сутичці зійшлися з кубанськими хлопцями. Ну й хто переміг?» — глумливо запитує співробітник «КП». Йому, мабуть, здається страшенно смішним викласти це побиття в сатиричному стилі. «До одного краснодарського царства, анапської держави, приїхав якось чужоземець з далеких країв», — потішається Коц. — «З почтом, з рюкзаком на спині та малими дітьми під пахвою. І топтав він землю кубанську навмання, поки не піднявся рід козачий проти єресі такої. І не дав відсіч супостатові юродові. І молоком його, нечистого, парним поливали, і ногами в боки лупцювали».
Відсміявшись, співробітник «КП» торжествуюче підсумовує: «Адепти Навального фізичну битву, звісно, програли». Те, що Олександр Коц вдає із себе ідіота (а може й не вдає), який не розуміє, що в разі, якщо б Навальний влаштував в Анапі «бої без правил», то його умовний термін миттєво став би реальним, — це зрозуміло. У Коца робота така, вдавати із себе ідіота. Те, що Коцу смішно, коли лякають дітей і жінок, це результат тієї деформації, до якої ця робота призводить. Як і те, що тотальне цькування у ЗМІ людей «неправильної», а саме ліберальної політичної орієнтації не може обмежуватися обливанням молоком і побиттям. Справа обов’язково доходить до трагедії, тієї, що сталася з Борисом Нємцовим. Утім, у паморочній свідомості співробітників «КП» і їхніх колег по державницькій пресі вбивство Нємцова теж, мабуть, виглядає як поєдинок, який Нємцов програв, оскільки не зміг ухилитися від куль.
Фільтри війни, намертво вмонтовані в голови співробітників російських медіа і більшості політиків і експертів, присутніх у публічному просторі, створюють у цих головах абсолютно жахливі деформації, які вони самі вважають нормою й навіть пишаються цими деформаціями. «Головною подією року є ювілей Великої вітчизняної війни», — весь минулий рік слідом за президентом повторювали всі публічні люди Росії. Будь-яка спроба просто висловити подив, що подія, яка сталася до народження абсолютної більшості росіян, виявляється важливішою за все те, що відбувається зараз у країні й світі, викликає у людей з фільтрами війни в голові люту ненависть.
Демонстрація цієї лютої ненависті й роботи цих фільтрів повною мірою відбулася в програмі Романа Бабаяна «Право голосу» на телеканалі ТВЦ. Сперечалися про те, «що важливіше для сильної суверенної країни?». Уся дискусія звелася ось до цього питання: чи правильно жити потилицею вперед? Чи правильно вважати минулу війну головною подією сьогоднішнього дня, через сім десятиліть після її закінчення?
Письменник Михайло Веллер виступив з тих позицій, що гордість за минуле це добре, але жити треба все ж сучасним. Крім того, письменника Веллера не влаштувало те, що «переможці живуть гірше переможених. Одним словом, письменник Веллер заявив, що твердження, що головна подія року — це ювілей ВВВ, він, письменник Веллер, вважає неправильним.
Це викликало напад тієї самої лютої ненависті у носіїв фільтрів війни в голові, про яку я казав вище. Лютіше за інших ненавидів письменника Веллера декан вищої школи журналістики Віталій Третьяков. І разом з Веллером об’єктом деканської ненависті стали політики, які мовчки стоять поряд з письменником, Володимир Рижков і Сергій Станкевич. Спочатку декан Третьяков повідомив, що людина, яка говорить: «навіщо Росії Крим?», або не росіянин, або ворог Росії. І при цьому кинув гнівний погляд на Веллера і Станкевича й Рижкова, що долучилися до нього. Після чого, звертаючись знову-таки до цих трьох, грізно виголосив, щоб вони не чіпали «своїми брудними колабораціоністськими руками» святі для декана Третьякова речі. І додав, що Веллеру, Рижкову й Станкевичу не пощастило, що вони пізно народилися й тому не стали поліцаями або капо в концтаборі.
Письменник Веллер спробував щось відповісти, але декан Третьяков продовжував кричати, після чого письменник Веллер поставив два риторичні запитання: «Ну, що це за сивий базіка?» і «Що це за парад виродків?» Важко сказати, яке з питань більше розлютило декана Третьякова, але він кинув у письменника Веллера стакан з водою і покинув місце битви. Мені не відомо, як оцінив цей вчинок колега Третьякова Олександр Коц: як втечу, відхід на заздалегідь підготовлені позиції, а може як повну вікторію. Але з точки зору стороннього спостерігача було очевидно, що фільтри війни в головах політиків, експертів і співробітників медіа призводять до повного ураження розуму, й тому підлягають швидкому видаленню або швидкому вилученню їхніх носіїв з публічного простору.
