Іван Оганесян міліціонерів не любить, але грає

На екрані Іван Джомрідович Оганесян чомусь частіше за все з’являється в образах фатальних мачо: у «Моїй прекрасній няні» його великий гуру майже спокусив няню Віку, в серіалі «Завжди говори завжди» трохи не зіпсував життя головній героїні, а в серіалі, створеному за романами Дар’ї Донцової «Іван Подушкін Джентльмен розшуку», з’явився таким собі людиною-скелею — слідчим Вороновим, що його напарниця Тетяна Абрамова заявила, мовляв, після цього фільму всі жінки країни будуть у нього закохані. Перевірити її слова можна буде 27 жовтня під час прем’єри другого сезону «Івана Подушкіна» на каналі «1+1».

— Іване, як ви потрапили в цей проект?

— Моє потрапляння сюди надто дивне — я це знаю. Я не проходив кастингу. Просто трохи раніше в Києві найпрекрасніша людина й чудовий режисер Анатолій Матешко знімав серіал за романом Тетяни Устинової «Подруга особливого призначення». Там я грав роль фізика, друга головної героїні, який в дитинстві поїхав до Америки, а потім повернувся. Робота була надто цікавою, і, вочевидь, в нас було щось хороше в цьому серіалі, бо мені зателефонували одразу ж після того, як детектив побачили продюсери. Я саме був у Мінську.

— Що ви робили в Мінську?

— Річ у тім, що за своєю першою професією я — музикант. Віолончеліст. Багато років тому вчився в Мінську в спецшколі для обдарованих дітей. Рік там прожив, і не був потім 17 років. Скільки разів не намагався приїхати — не виходило. І тут вирішив з’їздити в Мінськ із хресним батьком моєї дочки. Ось там і пролунав цей дзвінок. Чесно, був тоді, м’яко кажучи, не в матеріалі — Донцову я не читав, так що відразу почав дивитися на ТБ «Дашу Васильєву» і «Євлампію Романову», щоб приблизно дізнатися, в якому дусі буде моя робота.

— Вам сподобався ваш персонаж?

— Роль міліціонера. Природно, що собі уявляєш, коли тобі говорять: «Ти гратимеш міліціонера»? Але цей міліціонер мені сподобався. Бо він живий, бо може товаришувати, любити, який вірить, що ще не все минуло, що багато ще попереду, що не всі фарби життя і відчуття минули. Адже у всіх притуплюються, а в нього — ні!

— А ви міліціонером не хотіли стати в дитинстві?

— Ні. Я з сім’ї музикантів — тато був оперним співаком, мама — оперним концертмейстером. Час був інший і ставлення до музики було іншим. А коли я зрозумів, що після випуску з Гнесінки щонайбільше сидітиму в оркестрі концертмейстером, мало зароблятиму й доведеться віолончель перетворити в інструмент для заробляння хліба насущного — халтурити десь, бігати з оркестру в оркестр... А в мене ставлення до музики і виховання були іншими, — і мені цього не захотілося. Не захотів віолончель перетворювати на дудку для заробляння грошей.

— А чому пішли в акторство? Змінили, скажемо прямо, шило на мило.

— Я працював у театрі оперети, сидів віолончелістом в ямі. І закохався в приму театру оперети Олену. Дуже красиву, талановиту, з прекрасним голосом. Ну, жінку моєї мрії. І подумав: дай, я піду вступлю в ГІТІС на музичний факультет, закінчу його, прийду в театр оперети, Олена співатиме «Принцесу цирку», а я — «Містера Ікса». Пішов і вступив. Мене взяли на другий курс, а повчившись там, я зрозумів, що хочу в драму. У той рік на драмі набирав курс Петро Наумович Фоменко. Я вирішив спробувати щастя й вступити до нього. Вчився з Іриною Пеговою, вона моя однокурсниця.

— А з жінкою вашої мрії ви потім перетнулися?

— Ми з нею товаришуємо.

— Ви граєте слідчого, а самі з представниками правоохоронних органів стикалися?

— Так. Було. Я — «особа кавказької національності», у мене не російське прізвище — живучи в Москві, це відчуваєш особливо гостро. Мене весь час зупиняють на вулиці.

— Як же вони вас розпізнають — зовні ви зовсім не «особа»?

— У них око наметане. А в мене ж довго не було документів — ні реєстрації, ні прописки. Коли ми виїхали з Грузії, з міста Батумі, при собі не було ні паспорта, нічого... Загалом, складна ситуація тривала довго. Ось тільки недавно вдалося зробити документи. Законним шляхом! Просто це тривало дуже довго — 11 років. Деякий комплекс уже виробився, в чужих домах доводилося жити...

— А зараз?

— Я одружений, у мене дочка Олеся, їй чотири рочки. У мене дружина.

— Також актриса?

— Ні. Вона працює в банку. Велика людина. І дуже маленького зросту — менше, ніж Таня Абрамова. Анюта заробляє гроші, вона дуже розумна. Закінчила МГІМО, вчилася в Лондоні. Так що зараз все добре.