Комедія комедій

Авантюрно-ексцентричну музичну ретро-комедію американського кінорежисера Біллі Вайлдера з Джеком Леммоном, Тоні Кертісом та Мерилін Монро в головних ролях увесь світ знає під назвою «Дехто любить погарячіше». У нас-бо — позаяк цей фільм свого часу входив до радянського кінопрокату — «У джазі тільки дівчата».

1929 рік. Двоє невдачливих чиказьких музик, Джо і Джеррі, стають випадковими й небажаними свідками сумнозвісної гангстерської «різанини на день Святого Валентина». Аби залишитися живими, їм доводиться передягтися у жіноче вбрання. І тепер — це Джозефіна і Дафна. І вони — в жіночому джаз-бенді на гастролях. Усе буцімто гаразд. Якби не кохання...

Ще кілька слів про оригінальну назву стрічки. Вона зникла з колишньої радянської прокатної версії не випадково, адже та остання була скороченим на 23 хвилини варіантом фільму. І змінена назва — «У джазі тільки  дівчата» — створює суто ексцентричний контекст. А «Дехто любить гарячіше» — в усіх розуміннях влучно, як для сюжету з очевидними мотивами трансвестизму й у якому, вочевидь, ідеться про те, що декому справді хочеться чогось більш нетрадиційного. І не лише в сексі. Тут може йтися, сказати б, і про певний внутрішній трансвестизм.

І не забуваймо, що стрічка вийшла на екрани 1959-го — в передчутті великих суспільних, зокрема моральних, збурень наступного десятиліття. Ну, а сама назва є цитатою з безневинної дитячої пісеньки «Гаряча вівсянка з горохом»: «Дехто любить гарячіше, хтось — холодну, а хтось — дев’ятиденну в горошок».

Існує кінознавча версія, що цей фільм є подвійним римейком, бо знімався за мотивами німецької стрічки 1951 року під назвою «Фанфари кохання», яка, у свою чергу, заснована на сюжеті однойменної французької картини ще 1935 року виробництва.

Утім, як воно не є, а саме фільм Біллі Вайлдера зазнав надзвичайної глядацької та водночас, що трапляється нечасто, «критичної» слави. Крім усіх інших, безумовно, очевидною складовою успіху цієї картини є акторське виконання, зокрема, чудово розіграна історія з перевдяганням.

Цікаво, що Кертіса й Леммона намагався навчати жіночності, зокрема ходити на підборах, професійний танцюрист, який зображав на сцені жінок. Та після тижня занять Леммон відмовився від допомоги — він сказав, що не хоче рухатися, як жінка, а ходитиме, як чоловік, що намагається ходити, як жінка. Безумовно, дуже правильне рішення, адже, зрештою, гумор цієї комедії полягає в тому, що актори-чоловіки в жіночих образах постають по-дурному недоладними й карикатурними.

Між іншим, може виникнути законне запитання: чому 1959 року комедія великої американської студії Metro-Goldwyn-Mayer з першорядними зірками, у виконанні першорядного режисера була зафільмована в чорно-білому варіанті? Так-от, фільм природно планувалося знімати в кольорі, але після кількох екранних тестів від цієї ідеї довелося відмовитися через надто помітний зеленкуватий відтінок навколо жовтої косметики Кертіса й Леммона в образах Джозефіни й Дафни. Зрештою, чорно-білість цієї легкої та цілком делікатної історії на нібито двозначну тему митця голлівудської кіносправи Біллі Вайлдера не завадила її шаленому глядацькому успіху в усьому світі.

Взагалі, за походженням — єврей із колишньої Австро-Угорщини, котрий народився у містечку Суха, що в нинішній Польщі, Самуїл Вільдер зробив чудову кар’єру в американському кіні, створюючи фільми різних жанрів. Та в програмі принагідно демонструватиметься спеціальний сюжет саме про кінокомедійну практику Вайлдера.

Стрічку «Дехто любить гарячіше» (або ж — «У джазі тільки  дівчата») 2001 року за результатами опитування Американського кіноінституту було поставлено на перше місце серед 100 найкращих комедій за 100 років кінематографа, а також — на чотирнадцяте місце у списку взагалі 100 найкращих фільмів!