Крок уперед із петлею на шиї
Рух уперед — нормальний стан будь-якої форми життя. Ось тільки як правильно вибрати напрям? Не помилитися б українським лідерам із вибором. У стародавніх Афінах краще враховували природу людини і стимулювали відповідальність політиків таким чином: на шию того, хто пропонував зміну в законодавстві, надягали петлю і сміливець ходив із нею до прийняття рішення. Якщо новація приймалася, петлю знімали. Ні — вішали.
Внутрішні проблеми вирішували на «1+1» («Я так думаю»). Обстановка загострилася до краю. Підозрюю, що біля ефірної студії чергували «швидка», міліція та пожежники. Адже йшлося про роль російської мови. На референдумі у Харкові 80 відсотків проголосували за підвищення статусу російської мови у місті. У шанованій нами Західній Європі питання давно вирішили на загальну згоду. Звичайно наводять класичний приклад Швейцарії, де нарівні з німецькою, французькою й італійською державною зробили майже реліктову ретророманську мову (і зобов’язали чиновників її вивчити). А у нас не можуть «помирити» споріднені мови, 90% коренів слів у яких співпадають.
Через це нервують не тільки окремі депутати ВР. Так, центральний опонент Лесь Танюк, голова комісії з культури у ВР попереднього скликання, закінчив дискусію словами: «Деяким депутатам вітамінів у дитинстві не вистачило — не можуть вивчити українську мову». Але й аудиторія, 81% людей у студії, вважають, що російська як державна стане загрозою національній безпеці.
Враховуючи, що загалом напруження у суспільстві немає. За даними М. Шульги, президента соціологічної асоціації України, 91% населення країни вважає, що треба вивчати українську, а 81% — російську (51% на Західній Україні). Експерти у студії свідчать — закон цьому не перешкоджає (вивчення української та російської у середній школі обов’язкове). А за їхніми ж даними — тільки у дев’яноста одній київській школі російська мова у програмі відсутня. У результаті відбувається «суржикізація» країни.
Ще один привіт із Харкова приніс К. Стогній «Кримінал» (Інтер). Від журналіста у погонах вдалося дізнатися багато нового про добре знайоме місто. Мовляв, раніше у першій столиці жили привільно та достойно, тепер населення бідує і захлинається слиною, дивлячись на рекламу на бігбордах. І харківські дівчата, щоб заробити на харчування та освіту, вимушені виходити на узбіччя доріг. «Зухвалий макіяж на дитячих віях. Вони недосвідчені, а їхні батьки бідні», — як міг співчував їм автор розслідування про підпільний будинок розпусти, не забуваючи повідомляти розцінки. Якщо нічні метелики заполонили Харківщину, то хотілося б почути від автора конкретні цифри і коментарі. Але досить менторствувати. Більшість глядачів дивиться подібні передачі саме через пікантні подробиці.
Інтереси саме масового глядача відстоювали М. Барановська і М. Бриних у останній «Останній барикаді» («1+1»). Опівнічники намагалися з’ясувати, яких саме передач не вистачає українському глядачу і що ж таке, нарешті, горезвісні авторські програми. Для цих цілей зібрали разом трьох телекритиків та трьох телетворців з надією, що вони пересваряться, але у суперечці встигне народитися істина. Провокації ведучих були млявими, але деяку іскру викресати вдалося. Д. Корчинський вважає, що кращою передачею всіх часів і народів був би «Голос Корчинського», і він сам піде з телебачення хіба що у Президенти. А концептуально — глядача тримає біля екрана швидка зміна кадрів, дизайн і продуманий формат передачі загалом. Ю. Макаров рахував грошенята у кишені держави і стверджував: яка економіка — таке телебачення. Але кворум погодився, що все псує вульгарна, як запах «Шипра», суміш фальші і професіоналізму, що витікає від акторів, які ведуть передачі. Адже перша доблесть авторського екрана — щирість. Спільно вирішили, що не варто порівнювати нашу телеіндустрію неодмінно з російською. Набагато краще ми виглядаємо на фоні Польщі, Болгарії, Хорватії та навіть Німеччини.
Хоч не всі так думають. У «Великому пранні» (ГРТ) героїнею стала «найпопулярніша ведуча ток-шоу в Україні» (як вказано у титрах) Оксана Марченко. Вона стверджувала, що «Моя професія» — «одне із небагатьох ток-шоу, яке можуть дивитися українські глядачі». О. Малахов похвалився, що С. Ротару дивиться «Велике прання», коли робить масаж, і спитав: що робить українська співачка під час перегляду «Моєї професії». Достеменно це не відомо, але сама постановка запитання інтригує. Після такого розкручування гріх було пропустити «Мою професію» (УТ-1). Цікавість задовольнили.
Ток-шоу, як мінлива жінка, знову поміняло вбрання — зміст. І багато чого запозичило від своєї подруги «Великого прання». Йшлося про те, про що й у казках «Котигорошко», «Снігурочка», «Буратіно». Про дітей, створених нетрадиційним шляхом. Казки стали реальнiстю за допомогою репродуктивної медицини. Після пізнавального сюжету (теоретично жінка може народити 300 разів, а чоловік стати батьком усіх дітей на планеті) і дійсно сентиментальної сцени зустрічі дівчинки та лікаря, який її «створив», обговорили інші аспекти. У порядку живої черги виступили представники гомосексуалістів і лесбіянок — сім’ям сексменшин також потрібні діти. Наступними номерами програми були солістка оперети, яка народила у похилому віці, та вагітний комп’ютер. Ніколи б не подумала, що репродуктолог — така цікава професія.
Скрупульозні японці, великі любителі хронометрувати робочий процес, підрахували оптимальний алгоритм. Наскільки довше чоловік продумує задачу, настільки швидше і точніше її розв’язує. А дискусії на наших екранах — частина аналітичного процесу, перший крок до руху вперед. Хоч би і в питаннях репродуктології.
